У сучасній історії феномен 10%-вого зростання економіки одразу асоціюється з Китаєм. Але є менш примітні економічні дива. Економіка Білорусі в 2004-2006 р. зростала в середньому на 10% у рік – за офіційними даними. Зарплата за три роки зросла на 80% при уповільненні зростання цін (див. таблицю).

Причини білоруського буму – в особливостях трансформації країни в 90-х рр. і в особливих відносинах з Росією. Білорусь не проводила великої приватизації, і державні підприємства поступово комерціалізувались. Держпідприємства існують по всій Європі, але Білорусь – остання країна в Європі, де такі підприємства відіграють домінуючу роль.

Зробивши акцент на збереженні контролю над великим бізнесом і патерналізмі стосовно населення, білоруська влада не створила по-справжньому ефективну економіку, але пережити важку транзиційну кризу країна змогла.

Фактично, Білорусь зуміла зберегти багато господарських зв'язків з російськими підприємствами, маючи в той же час економічну самостійність та власну систему податків. З урахуванням того, що країна мала у своєму розпорядженні багато підприємств обробної промисловості, побудованих в розрахунку на ринок РЕВ, їй вдалося зберегти значний промисловий експорт до Росії протягом усього перехідного періоду.

У результаті динаміка ВВП країни більшою мірою нагадує прибалтійські країни і країни Східної Європи, ніж Росію та Україну (див. графік 1). Білорусія відновила докризовий рівень ВВП раніше багатьох на пострадянському просторі, хоча деякі спостерігачі сумніваються в якості білоруської статистики.

Кому ж має дякувати Білорусь за такі успіхи? Відповімо на три ключових питання – чи були проведені трансформаційні реформи, чи освоюються промисловістю нові технології і чи залучаються іноземні інвестиції?

Реформи по-білоруськи

Прогресивні реформи обмежилися акціонуванням держпідприємств, але їхні акції так і залишилися в руках держави. В економіці домінують кілька холдингів-монстрів – виробничі об'єднання "Бєлнєфтєхім", "Бєленерго", "Бєлтрансгаз" і т.д. Частка приватного сектору у ВВП не перевищує 25%, а на один "Бєлнєфтєхім” припадає 45% всього експортного виторгу Білорусі.

Структура промисловості особливих змін не зазнала – з білоруських конвеєрів, як і раніше, сходять трактори та самоскиди, але революційних технологій у їхнє виробництво не впроваджено.

Зростання продуктивності праці відстає від темпів зростання зарплати, а іноземні інвестиції (головним чином російські) практично не грають ролі – 1% ВВП.

Єдиний стрибок у 2002 р. ($450 млн) був пов'язаний з будівництвом гілки газопроводу Ямал – Європа.

Є нові виробництва, що працюють на експорт, але країні без великих природних ресурсів для модернізації цього явно недостатньо. За показником ВВП на душу населення (по паритетах купівельної спроможності) країна поступається Росії, Литві і Польщі, але перевершує Україну та – мало не вдвічі – сусідню Смоленську область.

Специфіка політичного режиму Білорусі припускає високий рівень патерналізму з боку держави, постійний підтік ресурсів для забезпечення соціальної стабільності. Останнє було забезпечено доступом на російський ринок і одержанням енергоресурсів за внутрішніми російськими цінами.

Білорусь за рахунок дешевої російської сировини могла собі дозволити не йти на ризики, пов'язані з розвитком, зберігаючи стабільність як соціальну, так і економічну.

У Білорусі навіть не було другого посткризового економічного спаду в 1998-1999 р., а після 2000 р. почався безперервний підйом. Але цей "відбудовний" підйом йшов у старій структурі виробництва, що припускає відповідні умови і стійкість ринків.

Рівень ВВП 1990 р. був досягнутий раніше, ніж у Литві (див. графік). Як і в України, експорт складної машинобудівної продукції Білорусі, як і раніше, орієнтований на Росію – 60-70% всього експорту засобів транспорту, машин та обладнання йде туди.

У 2005 р. з $15,9 млрд білоруського експорту на всі країни ЄС припало $7 млрд, а на Росію – $5,7 млрд. За імпортом картина ще цікавіша – тільки $3,6 млрд з ЄС і $10,1 млрд – з РФ.

Європейський Бахрейн

Так що ж визначає ріст білоруської економіки? На наш погляд, тут діє кілька факторів.

Білорусь, незважаючи на практично повну залежність від зовнішніх поставок енергії, стала однією з декількох європейських країн, що виграли від зростання світових цін на нафту.

У спадщину від СРСР Білорусь одержала два сучасних нафтопереробних заводи – Мозирський та Новополоцький.

Білорусь зуміла швидко відреагувати на зростаючий попит ринку на нафтопродукти – потужності були частково модернізовані (за участі російської "Славнєфти"), а обсяг нафти, що переробляється, став щорічно зростати. У фізичному вимірі цей обсяг зріс з 11,9 млн т у 2001 р. до приблизно 20 млн т.

У 2006 р. нафтопродукти стали також і основною статтею експорту Білорусі. У доларовому вимірі експорт нафтопродуктів з 2002 по 2006 р. зріс у 4,7 рази і склав $7,5 млрд. За нашою оцінкою, частка нафтопродуктів у загальному товарному експорті країни у 2006 р. складе 40%.

Тут варто зазначити, що експорт усіх товарів за винятком нафтопродуктів у 2004-2005 р. не змінився. За попередніми даними на 2006 р., загальний обсяг білоруського експорту знову зросте, але значною мірою приріст знову буде базуватися на збільшенні експорту нафтопродуктів.

Купуючи нафту у Росії за внутрішніми російськими цінами, Білорусь експортувала нафтопродукти до Європи вже за світовими цінами.

Ця проста схема не тільки покривала внутрішні потреби Білорусі в нафтопродуктах, але і дозволяла генерувати значні доходи – у 2005 р. позитивне сальдо по нафті та нафтопродуктах склало $955 млн.

Крім цього, за рахунок реекспорту російського газу Білорусь частково (на 13% у 2005 р.) компенсує свої витрати і на газопостачання.

Таким чином, це єдина країна в Європі, що, не маючи своїх джерел видобутку вуглеводнів, має позитивне торговельне сальдо по торгівлі енергоресурсами.

Зростання світових цін на енергоресурси створило у Білорусі ситуацію буму, як у нафтогазовій країні, і прискорило зростання ВВП. Природно, основні результати цього зростання знаходяться в розпорядженні уряду і дають можливості широкого фінансово-економічного маневру.

Російський допінг

Практично вся білоруська енергетика (98%), а також хімія і виробництво добрив залежать від російського газу.

Тільки в 2004 р. на виробництво електроенергії йшло до 14 млрд куб. м газу.

Виробниче об'єднання "Бєларуськалій", яке також знаходиться в держвласності і має статус унітарного підприємства, є другим найбільшим світовим виробником калійних добрив (11% світового ринку), і їхній експорт дає більш ніж $1 млрд виторгу на рік (разом з азотними добривами, які випускаються "Гродноазотом", що входить разом з "Бєларуськалієм" і НПЗ у держконцерн "Бєлнєфтєхім").

У виробництві добрив інтенсивно використовується природний газ, який Білорусь одержує за зниженими цінами.

Промислові споживачі не є бенефіціарами низьких газових цін – відпускні ціни для них досить великі (при закупівельній ціні газу в $46 ціна для промислових споживачів складала $75), а різниця потрапляла в бюджет.

Ця фінансова подушка дозволяє здійснювати різні державні соціальні програми. У цій ситуації російській стороні, судячи з тону заяв, стало образливим, що ці кошти – приблизно $500-600 на рік на душу населення – віднесені на внутрішній успіх білоруської економіки, а не на допомогу Росії.

Мінус економіка

У цій ситуації цілком зрозуміле завзяте небажання білоруської влади йти на поступки.

Відновлення експортного мита на нафту позбавляє білоруські НПЗ величезних прибутків – це еквівалентно шокові при падінні цін на нафту до $20 і повному зникненню такого мита в Росії.

Російська підтримка сусіда виявилася невдало оформленою – мито замість прямої допомоги. Зрозуміло, що така різка зміна викликала би ускладнення в торговельному балансі і бюджеті країни.

Зростання ціни на газ вимагатиме значної роботи з адаптації до неї економіки, досягнута угода про ціну в $100 за 1000 куб. м з наступним поступовим зростанням до європейського рівня – непоганий результат для Білорусі.

Він залишає білоруським підприємствам значні конкурентні переваги в порівнянні з іншими країнами Східної Європи і СНД. Причому виплата $2,5 млрд за 50% "Бєлтрансгазу" цілком може розглядатися як знижка з встановленої ціни – цінність трубопровідної інфраструктури залежить від того, буде по ній йти газ чи ні.

Домігшись досить вигідних умов газового контракту (особливо в порівнянні з Польщею – $270 за 1000 куб. м), Білорусь намагалася повернути фінансові втрати на нафті за допомогою знову винайденого "транзитного мита" на зовсім іншу, транзитну нафту.

Тут важливо, що ключовий момент у транзитних суперечках – це принципова відсутність у транзитних країн права блокувати поставки через свою територію. Можуть обговорюватися ставки за транзит, але вони не можуть бути прямо пов'язані з ціною самого транзитного товару.

Рік тому українська сторона змушена була прийняти це правило, що, до речі, є ключовим для Європейської енергетичної хартії. Так що конфлікт через комфорт у білоруському бюджеті перейшов у конфлікт з транзиту нафти.

Але довгостроковий розвиток білоруської економіки повинен залежати від підвищення власної ефективності, а не від зовнішніх вливань.