Надто великі, щоб жити

Надто великі, щоб жити

Дозвіл великим банкам продовжувати брати участь у торгах власними акціями деформує фінансові ринки. Чому їм має бути дозволений ризик, коли платники податків страхують їх втрати?
Вівторок, 8 грудня 2009, 14:54
Джозеф Е. Стігліц - професор Колумбійського університету і лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 2001 рік. Цієї зими виходить його нова книга "Затяжний стрибок".

Вирують глобальні дебати: яке нове регулювання необхідне для відновлення довіри до фінансової системи? Що може гарантувати відсутність чергової кризи через кілька років?

Керівник Bank of England Мервін Кінг закликав обмежити види діяльності, у яких можуть брати участь великі банки.

Прем'єр Великобританії Гордон Браун з цим не згоден. Врешті-решт, першим "накрився хризантемами" британський банк Northern Rock вартістю 50 мільярдів доларів, який займався "простими" операціями іпотечного кредитування.

Браун має на увазі, що подібні обмеження не гарантують, що не наступить ще одна криза, проте Кінг прав у своїй вимозі ввести обмеження на банки, які занадто великі, щоб збанкрутувати.

У США, Сполученому Королівстві та інших країнах великі банки були відповідальні за основне навантаження на платників податків. Тільки цього року в Америці збанкрутували 106 більш дрібних банків. Саме мега-банки ведуть до мега-витрат.

Криза є наслідком, принаймні, восьми окремих, але пов'язаних між собою невдач:

- Банки, занадто великі для банкрутства, мають спотворені стимули, якщо вони ризикнуть і виграють, то вони отримають прибуток; якщо вони зазнають невдачі, то за рахунком сплатять платники податків.

- Збанкрутілі фінансові інститути дуже пов'язані між собою: AIG, яка коштувала американським платникам податків 180 мільярдів доларів, була далеко не єдиним банкрутством.

- Навіть якщо окремі невеликі банки беруть участь у взаємозалежній поведінці - використовуючи ті ж моделі, що й великі системні банки - їх поведінка може підживлювати системний ризик.

- Структури стимулів усередині банків спрямовані на заохочення недалекоглядної поведінки і надмірного прийняття ризику.

- В оцінці свого власного ризику банки не дивляться на зовнішні фактори, які вони (або їх невдача) покладуть на інших, що є однією з причин, чому, перш за все, потрібне регулювання.

- Банки помилилися в оцінці ризику - моделі, які вони використовували, були глибоко дефектними.

- Інвестори, які, здається, були ще менш поінформованими про ризик надмірного левериджу, ніж банки, тим не менше, продовжують тиснути на банки, змушуючи їх брати на себе надмірні ризики.

- Регулятори, які, ймовірно, повинні розуміти все це і запобігати діям, які сприяють системному ризику, не витримали випробування. Вони також використовували дефектні моделі і використовували дефектні стимули; багато хто не розуміє роль регулювання, і багато хто стає "заручником" тих, кого вони приблизно повинні були регулювати.

Якщо б ми могли більше довіряти нашим регуляторам і контролерам, то ми могли б легше ставитися до всіх інших проблем. Однак регулятори та контролери схильні до помилок, тому нам потрібно підходити до аналізу проблем з усіх боків.

Звичайно, регулювання пов'язане з витратами, проте втрати від недостатньої системи регулювання ще більші. Ми не вжили достатніх заходів, щоб запобігти кризі, а переваги посиленого регулювання набагато переважають нові витрати.

Кінг прав: банки, які були занадто великими, щоб збанкрутувати, також занадто великі, щоб існувати. Якщо вони продовжать своє існування, то вони повинні існувати у вигляді так званої "утилітарною" моделі, що означає, що вони піддаються надмірному регулюванню.

Зокрема, дозвіл таким банкам продовжувати брати участь у торгах власними акціями деформує фінансові ринки. Чому їм має бути дозволений ризик, коли платники податків страхують їх втрати?

Що являє собою "синергізм"? Чи може він перевищити витрати? Деякі великі банки сьогодні беруть участь в значно більшій частині торгів, як за свій рахунок, так і від імені своїх клієнтів, ніж раніше, і, фактично, вони отримали теж несправедливу перевагу, яка є у кожного трейдера, що має інсайдерську інформацію.

Це може принести їм більший прибуток, але за рахунок інших. Це перекошений ігровий майданчик - вона більшою мірою перекошений проти більш дрібних гравців. Хто не віддасть перевагу своп на кредитний дефолт, гарантований урядом США або Сполученого Королівства? Не дивно, що на ринку домінують інститути, які занадто великі, щоб збанкрутувати.

Сьогодні економісти сходяться на думці, що стимули дійсно мають значення. Службовці банків отримують винагороду за більш високий прибуток - як в результаті вдосконалення роботи - показує кращі результати, ніж ринок, так і просто за прийняття ризику - більш високий леверидж.

Чи обманювали вони своїх акціонерів та інвесторів або вони просто не розуміли природу ризику і винагороди? Можливі обидва варіанти. У будь-якому випадку, це розхолоджує.

З огляду на недостатнє розуміння ризику інвесторами, а також дефекти в корпоративному управлінні, у банкірів є стимул не створювати гарні структури стимулів. Життєво необхідно виправити такі недоліки - на рівні організації та індивідуального менеджменту.

Це означає розподіл на більш дрібні частини дуже важливих, щоб збанкрутувати інститутів. У випадках, коли це неможливо, це означає суворе обмеження їх діяльності, а також накладення більш високих податків і більш високих вимог до достатності основного капіталу, таким чином сприяючи вирівнювання ігрового поля.

Зло, звичайно, знаходиться в деталях - і великі банки будуть робити все можливе, щоб створити ситуацію, щоб штрафи, або не застосовувалися, або вони були досить малими, щоб не переважувати переваги, отримані від страхування з боку платників податків.

Навіть якщо ми зможемо ідеально налаштувати банківські стимули - що малоймовірно, - банки як і раніше будуть приймати великі ризики. Чим більше банк і чим більше великі банки матимуть можливість брати на себе великі ризики, тим більше шансів для наших економік і наших спільнот.

Вибір не стоїть між чорним і білим: чим більше ми обмежуємо розмір, тим більш розслабленими ми можемо бути в відношенні цих та інших деталей регулювання.

Саме тому Кінг, Пол Волкер і Експертна комісія ООН з реформ міжнародної валютної і фінансової системи, а також ряд інших експертів, мають рацію щодо необхідності приборкати великі банки.

Потрібен багатосторонній підхід, який буде включати в себе спеціальні податки, збільшені вимоги до капіталу, більш жорсткий контроль, а також обмеження масштабу діяльності, пов'язаної з прийняттям ризику.

Такий підхід не відверне ще одну кризу, однак він зробить її менш ймовірною і менш витратною, якщо такий підхід дійсно буде реалізовано.

Copyright: Project Syndicate, 2009

Переклад з англійської - Тетяна Грибова

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!