В.Хабібуллін навіть не зміг сфотографуватися зі своїм випускним класом на останній шкільний альбом

Вадим Хабібуллін навіть не зміг сфотографуватися зі своїм випускним класом на останній шкільний альбом Вадим Хабібуллін, Київ, Святошинський р-н Вадим Хабібуллін Київ, Святошинський р-н адвокат, правозахисник, громадський діяч ХАБІБУЛЛІН ® KHABIBULLIN.kiev.ua Історія ( 3 ) одного Святошинця… Вадим Хабібуллін. Ця історія, продовження, далі буде, почалася на масиві Борщагівка у колишньому Ленінградському р-ні Києва, сьогодні – Святошинському р-ні Києва. 1990–1996. Бурхлива молодість. Незалежна Україна Липень 1990 року. Проголошення Декларації про державний суверенітет України. Голодування студентів на площі Жовтневої революції. 1991–1992 роки. Інфляція, дефіцит, порожні полиці крамниць. Безробіття та остаточне зубожіння пострадянського трудового народу. Ці негаразди, викликані розпадом величезної радянської імперії, звісно, не могли не зачепити і родини Хабібулліних. Як і мільйони інших українських сімей вони мали пристосуватись до нових реалій і виживати, не плекаючи надій на сторонню допомогу. Закінчення школи. Мрії батьків Родина Вадима Хабібулліна ніколи не належала до заможних, однак початок дев’яностих років запам’ятався Хабібулліним як суворе випробування безгрошів’ям. Вадим навіть не зміг сфотографуватися зі своїм випускним класом на останній шкільний альбом, бо за це слід було заплатити... І, звісно ж, юнак не взяв участі у випускному вечорі, бо йому було соромно просити у батьків гроші, яких в родині просто не було. Вадим досі не може забути, як увесь клас, усі його однокласники разом, дізнавшись, чому Вадима немає на випускному вечорі, відмовилися виїжджати на традиційну зустріч сонця на Московському мосту без свого товариша, і прийшли до нього додому, щоб забрати із собою. Жодних відмовок однокласники чути не хотіли, тож світанок Вадим зустрів у колі друзів та вчителів. Мама Олена Олександрівна, яка все життя пропрацювала медичною сестрою, дуже хотіла, аби син після закінчення школи вступив до інституту і став лікарем. Протягом 1990–1992 років Вадим шість-сім раз намагався вступити до відповідних освітніх закладів – від медичних училищ № 1 і № 2 до Київського медичного університету. Проте, всі спроби були невдалими, адже ані на підготовчі курси, ані на персональні уроки грошей не було, а освітяни добре розуміли, як слід виживати у нових умовах – заробляючи під час вступних іспитів... Вадим Хабібуллін, щоб не завдавати мамі прикрощів, відносив документи до приймальної комісії, а замість підготовки до вступних іспитів – намагався заробити хоч якісь гроші. Ще під час навчання у випускному класі Вадим почав їздити у туристично-торговельні вояжі до Польщі. Саме там він і займався «підготовкою до іспитів», а по приїзді, звісно, не проходив за конкурсом до чергового училища чи інституту. Не полишаючи думок про медицину, Вадим Хабібуллін влаштувався працювати санітаром у лікарні. Гроші, звісно, платили невеликі, однак це була єдина можливість отримати хоч якусь медичну практику – не хотілося зраджувати мамину мрію... Однак дуже скоро він зрозумів, що шанси юнака зі звичайної радянської родини вступити до омріяного медінституту, маючи певний досвід, проте не маючи грошей і потрібних зв’язків, були мізерними. До того ж, одразу після закінчення школи Вадим одружився на дівчині також зі свого рідного масиву Борщагівка у колишньому Ленінградському р-ні Києва, сьогодні – Святошинському р-ні Києва. Через два роки, у 1994-му, в нього народився син. Велика відповідальність лягла на плечі молодого чоловіка та батька – потрібно було заробляти на свою родину, а також підтримувати у скрутний час батьків. Перший підприємницький досвід Вадим Хабібуллін добре пам’ятає свій перший самостійно зароблений долар. Він заробив його у Польщі в серпні 1992 року, підписав і зберігає донині, вже у власному кабінеті – висить на стіні у рамочці під склом. Така собі згадка про початок самостійного життя та здивовані очі батьків, які до цього бачили валюту лише в кінострічках про іноземних шпигунів. Як, зрештою, пам’ятає Вадим і перші зароблені на уроках праці в 1987 році 48 радянських копійок, які також зберігаються й донині. Перші ази підприємництва Вадим Хабібуллін почав опановувати ще у школі, коли займався копіюванням та реалізацією фотокарток відомих на той час публічних людей – зірок естради та кіно, спортсменів тощо. Наступний, уже серйозніший, етап „підприємницької діяльності” припав на кінець 1989 року, коли Вадим Хабібуллін без будь-якої спеціальної апаратури (перший професійний магнітофон він придбає тільки через два-три роки) вирішив заробляти гроші на організації дискотек. Перша з них відбулась у школі № 206, що також на масиві Борщагівка у колишньому Ленінградському р-ні Києва, сьогодні – Святошинському р-ні Києва (своя школа № 205 навідріз відмовилась надати приміщення під таке «дійство»). Вадим Хабібуллін зібрав друзів та знайомих: в одного був класний магнітофон, у другого – підсилювач, у третього – колонки по 120 Вт, у четвертого – світломузика, п’ятий приніс касети з танцювальною музикою... В команді було близько п’ятнадцяти хлопців віком від 14 до 16 років – саме вони і стали першими бізнес-партнерами Вадима. Квитки продавали по три рублі хлопцям і по два – дівчатам. Того вечора прийшло понад 250 учнів, було зароблено більше 600 рублів. Коли про це дізналися батьки, вони були приголомшені, оскільки мамина щомісячна заробітна плата становила близько 180 рублів, а батькова – 250. Більш як 600 рублів за один вечір – це було щось неймовірне! Звісно, як і всім бізнесменам-початківцям, Вадимові Хабібулліну довелось зіткнутися з рекетирами. Сутичка була досить серйозна, але він її передбачив, був готовий і добре підстрахувався. Незважаючи на ейфорію першої роботи, Вадим та його друзі не забули про організацію охорони як в залі, так і біля каси, тож право на отримання всього прибутку, а не лише його частини, вдалось відстояти. Вадим розрахувався зі своєю командою і отримав перші реальні гроші. Вперше в житті він своїм коштом придбав модний одяг та взуття, а частину грошей вклав у придбання касет з танцювальною музикою, які тоді були дефіцитним товаром, але могли стати у пригоді для розвитку «бізнесу». Пізніше, коди Вадим Хабібуллін остаточно втратив надію на отримання медичної освіти, він вирішив зайнятися підприємництвом більш серйозно (наскільки це взагалі було можливо в той час). Все відбувалось майже так, як у відомій історії про нагромадження початкового капіталу: купив одне брудне яблуко, вимив, продав і купив два яблука, а вимив їх – продав і купив чотири і т.д. Вадим же, як це не дивно, вирішив зайнятися... пошиттям дитячих шкіряних курточок за власними ескізами. Через рекламну газету „А” (навмисно не наводиться повна назва), яка тільки-но побачила світ, Вадим продав єдину цінну річ, яку мав, – власну модельну шкіряну куртку. На ці гроші він винайняв кравця, придбав шкіру та все необхідне, й виготовив чотири дитячі «шкірянки», які вдало реалізував, а гроші знову вклав у придбання шкіри... Побачивши, що ідея є цілком життєздатною, Вадим Хабібуллін покликав до себе однокласника, з яким вояжував до Польщі у 1992–1993 роках. Саме тоді їм стали у пригоді кількасот доларів, зароблених під час цих поїздок: партнери винайняли під офіс кімнату в трикімнатній квартирі, а згодом, „розбагатівши”, – однокімнатну квартиру. Невдовзі в них працювали уже десять кравців, а продукція реалізовувалась в магазинах дитячого одягу, зокрема, в київському „Дитячому світі”. Втім, за два-три роки і цей бізнес став неефективним: брак стартового капіталу, кредити під 60-100% річних, постійні „наїзди” рекетирів робили діяльність такого роду і масштабу занадто вразливою та незахищеною. Потрібно було розвиватися, йти уперед. Гордістю однокласника та майбутнього правничого партнера Вадима Хабібулліна, став розроблений ним проект, який отримав назву „Фірма студентів-вантажників”. На цю ідею однокласника надихнула повсякчасна потреба однокурсників (навчався він в університеті, щоправда, без особливого інтересу) в додатковому заробітку, бо на стипендію прожити було неможливо. Тоді, звісно, ще не існувало пристосованих до потреб бізнесу логістичних центрів, тож попит на послуги сумлінних та непитущих студентів був величезним. Новостворена фірма допомагала в організації виставок різноманітним компаніям – як провідним, так і тим, хто тільки-но завойовував ринок незалежної України. Деяким студентам із „Фірми вантажників” такі компанії згодом запропонували постійну роботу. Дехто із цих колишніх студентів зробив пристойну кар’єру і з вдячністю згадує Вадима Хабібулліна та однокласника, які, завдяки своїй заповзятливості, допомагали вижити у студентські роки, що припали на те лихоліття. Проте згодом усвідомилося, що вся дрібна підприємницька діяльність є доречною лише для вчорашніх школярів – для дорослого життя вона не годиться... Бізнесові шляхи Вадима Хабібулліна та його однокласника на деякий час розійшлися, хоча вони продовжували товаришувати і будувати спільні плани на майбутнє. Далі буде… Вадим Хабібуллін, Київ, Святошинський р-н