Яка модель для відбудови економіки після війни потрібна Україні
Зараз дуже багато точиться розмов про "План Маршалла для України", але в більшості випадків під цими словами розуміється просто іноземна допомога у післявоєнній відбудові, тобто суто фінансові дотації.
Таке спрощене, можна сказати — примітивне, розуміння проблеми не відповідає ні історичним подіям, ні сучасним потребам. Головне спрощення — ігнорування структурної проблеми післявоєнної економіки.
План Маршалла був другим американським планом післявоєнної економічної політики для Європи, він розпочався в 1948 році і тривав до кінця 1951 року.
Першим планом, який був схвалений в 1944 році Рузвельтом і втілювався в 1945-1946 роках, був План Моргентау (за прізвищем міністра фінансів США, який його запропонував).
В 1947 році стало зрозуміло, що План Моргентау є хибним, він був скасований і замінений на План Маршалла (за прізвищем його ініціатора, державного секретаря США).
З точки зору економічної структури ці два плани були протилежними. План Моргентау пропонував принципову структурну перебудову — перетворити Німеччину з індустріальної країни на аграрну.
План Маршалла, навпаки, був спрямований на відродження структури економіки країн Західної Європи (головними реципієнтами Плану Маршалла були Велика Британія і Франція, а всього допомогу отримували 17 країн Європи) та коопераційних зв’язків між ними, які існували до Другої Світової війни, тобто відновлення індустріальної економіки Європи, в тому числі — відродження промисловості Німеччини.
За роки війни економіка країн Західної Європи (і Німеччини в першу чергу) була мілітаризована, ланцюжки поставок всередині Європи були зруйновані, в результаті чого обсяги виробництва, доходи та платіжна спроможність населення впали так, що Європа не могла забезпечити себе без продовольчої допомоги від США та Канади.
План Моргентау ще більше погіршив ситуацію, бо якщо б Німеччина перетворилася на аграрну країну, то там би виникло близько 25 мільйонів не зайнятого населення, яке або треба кудись вивозити, що абсолютно неможливо, або забезпечувати його існування за рахунок дотацій США.
Для повернення Європи до самозабезпечення необхідно було відновити її довоєнну економічну структуру, а не знищувати німецьку промисловість.
Тому в Плані Маршалла було дві складові: продовольча допомога та кредитування поставок обладнання для відновлення промислового та аграрного виробництва.
Він завершився цілковитим успіхом: європейське виробництво на 40% перевищило довоєнний рівень, почався багаторічний період економічного зростання, особливо значного в Німеччині.
Якщо ми поглянемо на українську ситуацію з точки зору Плану Маршалла, то відновлення її економіки у довоєнному вигляді буде означати консервацію її аграрно-сировинного типу, що робить Україну найбіднішою країною Європи.
Тому з точки зору економічної структури нам План Маршалла не потрібний, нам треба змінювати, а не зберігати структуру економіки.
Іншими словами, нам потрібен "План анти-Моргентау", тобто план переходу від аграрно-сировинної до технологічної економіки.
У мене є підозра, якщо Україна не буде сама ініціювати такий тип плану, то ми в дійсності отримаємо український аналог Плану Маршалла, що означає збереження країни як сировинно-продовольчого придатку до технологічно передових економік світу.
Ми маємо знайти силу і розум відстоювати нашу власну візію післявоєнного розвитку, а не просто повторювати План Маршалла.
Для нас значно більш доречним історичним прецедентом є післявоєнна економічна політика не в Західній Європі, а в Південній Кореї.
Після закінчення Корейської війни Південна Корея була суцільною руїною: більше мільйона вбитих, зруйновано більше половини промисловості та інфраструктури, більше половини бюджету країни становила іноземна допомога, без якої країна взагалі не могла прожити.
Державний апарат був наскрізь корумпований і неефективний, тому значна частина іноземної допомоги розкрадалася олігархічною верхівкою. Економіка перебувала в стагнації, рівень життя населення не перевищував рівень найбідніших країн Африки.
На відміну від Західної Європи, яка до війни мала високо розвинуту індустріальну економіку та ефективні державні інституції, Корея нічого цього не мала. Західній Європі вистачило 4 роки, щоб відновити з допомогою США економіку та інституції.
Допомога США Південній Кореї була відносно більша, ніж допомога будь-якій країні Європи, але до 1961 року вона не принесла жодного успіху, бо корейцям не було чого відновлювати, їм потрібно було створювати економіку і державні інституції практично з нічого.
Але уряд Лі Синмана не давав для цього жодного шансу, економіка не зростала, зростав політичний хаос.
Американці з пересторогою зустріли військовий переворот 16 травня 1961 року, вони вважали, що до влади прийшли націоналісти, які мали велику завзятість та не мали зеленої уяви щодо управління державою, особливо щодо економічної політики.
Але дуже швидко їх скепсис став зникати, бо хунта на чолі з Пак Чон Хі мала дві очевидні позитивні риси — чесність та відданість ідеї економічного розвитку країни.
У листопаді 1961 року Пак Чон Хі на запрошення адміністрації Президента Кеннеді відвідав США де, серед іншого, мав зустрічі з авторитетами економічної політики, зокрема з Волтом Ростоу, який був дуже близьким до Президентів Кеннеді і Джонсона.
В 1960 році Ростоу видав одну з найбільш відомих в ХХ сторіччі книжок з економічної теорії — "Стадії економічного зростання", яка пропагувала альтернативу популярному тоді комуністичному шляху розвитку для країн третього світу.
Ця книжка мала величезний вплив на Пак Чон Хі, бо пропонувала анти-комуністичний шлях з третього світу у перший, що було для генерала Пака сенсом життя.
Але стосовно практичної економічної політики генерал Пак і професор Ростоу мали різні уявлення: Ростоу вважав, що для Південної Кореї потрібна була політика розвитку аграрного сектору, а генерал Пак наполягав на прискореній індустріалізації.
Перший п’ятирічний план (1962-1966), підготовлений урядом Пак Чон Хі, передбачав саме форсовану індустріалізацію, з темпами зростання ВВП більше 7% на рік.
Американці заявили, що це чиста фантастика і відмовились фінансувати цей план, якщо він не буде переглянутий.
Корейці стримали амбіції, значно зменшивши показники зростання до 5,4% на рік. Фактично за ці роки економіка Південної Кореї зростала в середньому на 7,8% на рік за рахунок прискореної індустріалізації.
Дуже показовим прикладом є створення металургійної промисловості в Південній Кореї. Нині корейська компанія POSCO вважається чи не найбільш ефективною металургійною компанією світу.
А починалась корейська металургія з запеклого конфлікту між корейцями та американцями щодо розуміння політики економічного розвитку.
В 1960-х роках, коли почалось стрімке економічне зростання в Південній Кореї, ніякої металургії там не існувало, але вже виникла велика потреба на внутрішньому ринку у сталевому прокаті.
Уряд підготував проєкт будівництва металургійного комбінату повного циклу і передав його для фінансування в Світовий банк.
Реакція Світового банку була різко негативною, банк відмовив у фінансуванні, виходячи з того, що Південна Корея не мала ніяких природних ресурсів для чорної металургії та не мала ніяких спеціалістів в цій сфері.
Після такої відмови корейський уряд звернувся до уряду Японії з пропозицією побудувати металургійний комбінат за рахунок компенсацій, які Японія мала виплачувати Південній Кореї.
Проєкт виконала компанія Nippon Steel з 1968 по 1972 рік. Зараз POSCO з виробництвом у 40 мільйонів тонн на рік входить до топ-10 світових виробників сталі.
Я навів кілька прикладів, м’яко кажучи, значних відмінностей у розумінні економічної політики корейцями та американцями. Вони зовсім не свідчать, що Волт Ростоу, чиновники USAID та Світового банку не прагнули щиро допомогти корейцям у економічному розвитку.
Навпаки, для США в 1950-60-х роках Південна Корея була найважливішою країною третього світу, її економічний успіх був демонстрацією переваг не тільки американської, а взагалі західної політики над комуністичним устроєм, який тоді стрімко набував популярності у третьому світі.
Тим не менш, американцям не вистачало розуміння корейського суспільства і політичного керівництва, вони просто недооцінювали їх. Так само американці недооцінювали українське суспільство, коли прогнозували падіння Києва за 72 години під ударами російської армії.
Корейський приклад я навів для того, щоб показати необхідність самостійного вибору пріоритетів економічного розвитку і самостійної розробки економічних планів.
Якщо б корейці слухняно виконували рекомендації американців, вони ніколи не стали б такою країною, яку ми зараз бачимо як зразок політики економічного розвитку.
Ми не маємо чекати на умовний "План Блінкена", нам треба вже зараз готувати власний план, спираючись на кращий історичний зразок — план розвитку економіки Південної Кореї.
Як почати? На жаль, ми маємо не дуже багатий досвід для такого планування. До війни панівна парадигма розробки різних економічних програм виглядала так: "Треба прийняти хороші ринкові закони, а потім ринок зробить все сам".
Навіть у мирні часи така парадигма виглядало наївною казкою, а в умовах післявоєнного відновлення і поготів.
За останні роки була виконана тільки одна фундаментальна робота щодо структурної перебудови нашої економіки — це робота колективу під керівництвом Володимира Власюка "Економічне відродження через індустріальний розвиток України" (2020).
З урахуванням відбудови зруйнованого російськими варварами, ця праця цілком може бути базою плану структурних змін нашої економіки після війни. Потрібне політичне замовлення, тобто політична воля для початку такої роботи.
Вона має йти одночасно і паралельно з відбудовою зруйнованого війною, яке буде відбуватися приблизно так, як описує Наталка Яресько в цитованому на ЕП інтерв’ю.