Новая книга о послевоенном восстановлении Японии. Японское экономическое чудо

Уривок з книжки "Японське економічне диво. Як професійна влада та бізнес збудували провідну економіку світу", Чалмерс Джонсон. Переклад: видавництво "Наш Формат".

Успішність Японської держави в економічній сфері пояснюється насамперед її пріоритетами. Понад 50 років Японія робила своїм найвищим пріоритетом економічний розвиток. 

Це не означає, що протягом цього періоду державі завжди вдавалося досягти поставлених пріоритетів, але постійність і безперервність існування її найвищого пріоритету сформувала систему "самонавчання", що зробила державу значно успішнішою у другій половині цього періоду, ніж у першій.

Держава, яка намагається зрівнятися з економічними досягненнями Японії, повинна визначати ті самі пріоритети. 

Це, насамперед, має бути держава розвитку — і лише потім регуляторна держава, держава загального добробуту, держава рівності або будь-який інший тип функціональної держави, який може вибрати суспільство. 

Основна проблема керованої державою системи швидкого зростання — це відносини між державною бюрократією і приватним бізнесом.

Це проблема, яка ніколи не зникне; вона притаманна капіталістичній державі розвитку. Упродовж попередніх 50 років Японія створила і спробувала запровадити три різні варіанти вирішення цієї проблеми, а саме — самоконтроль, державний контроль і співпраця. 

Жоден з них не є ідеальним, але кожен кращий за чисте невтручання держави або державний соціалізм, оскільки найвищим пріоритетом держави залишається форсований розвиток.

Самоконтроль означає, що держава дає приватним підприємствам дозвіл на досягнення цілей розвитку. 

Типовою інституцією є картель, що підтримується державою: у цьому випадку держава санкціонує створення картелів у галузях, які визначає як стратегічні, але потім покладає на самі підприємства завдання із формування картелю і управління ним.

Головна перевага цієї форми взаємин між урядом та бізнесом у тому, що вона дозволяє більший ступінь конкуренції і приватне управління в системі держави розвитку. 

Її найбільший недолік — у тому, що вона призводить до контролю галузі найбільшими групами (як у випадку з домінуванням дзайбацу) і ймовірної розбіжності між інтересами великих операторів й інтересами держави.

Державний контроль є спробою відокремити управління від власності і взяти це управління під державний нагляд. Її основна перевага в тому, що пріоритети держави переважають над пріоритетами приватного підприємства. 

Основними недоліками є те, що вона сповільнює конкуренцію і таким чином толерує значну неефективність в економіці та сприяє безвідповідальному управлінню.

Третя форма відносин між урядом і бізнесом, державно-приватна співпраця, поза сумнівом, є найважливішою. 

У широкому сенсі розвиток економіки з кінця 1920-х років проходив шлях від самокоординації до її протилежності, державного контролю, а потім до синтезу цих двох форм, тобто до співпраці.

Головна перевага цієї форми в тому, що вона залишає власність і управління у приватних руках, тим самим досягаючи вищої конкуренції, ніж під державним контролем, одночасно дозволяючи державі ставити значно вагоміші суспільні цілі та краще впливати на приватні рішення, ніж під самоконтролем. Основний недолік у тому, що цього дуже важко досягти.

Під час швидкого зростання співпраця між урядом і промисловістю в японському стилі наблизилася до неможливого — до постановки соціальних цілей без недоліків соціалізму.

Ця форма взаємин між урядом і бізнесом не є суто японською; японці просто наполегливіше працювали над її вдосконаленням і застосували її в більшій кількості секторів, ніж інші капіталістичні держави.

Так званий військово-промисловий комплекс у Сполучених Штатах, якщо ототожнювати його з економічними зв’язками, а не просто з політичним терміном, означає те саме.

Якщо поширити взаємини, що існують між Міністерством оборони США і такими корпораціями, як Boeing, Lockheed, North American Rockwell та General Dynamics, на інші сектори промисловості й дати уряду повноваження вибирати стратегічні сектори та вирішувати, коли їх потрібно ліквідувати, тоді ми отримаємо американське наближення до повоєнної японської системи.

Відносини між урядом і бізнесом в американській оборонній промисловості — зокрема нетрадиційні схеми управління і власності для лабораторій з розробки ядерної зброї й існування таких офіційних органів, як колишня Комісія з атомної енергетики та Національна аерокосмічна адміністрація, — американці вважають винятком, тоді як для провідних галузей японської промисловості під час швидкого зростання це було нормою.

Також показовим є те, що аерокосмічна промисловість і атомна енергетика — це сектори, у яких Сполучені Штати утримують першість, так само як Японія утримує першість у виробництві сталі, суднобудуванні, побутовій електроніці, залізничних перевезеннях, виробництві синтетичних волокон, годинників і камер.

Інше суспільство теж може управляти власними соціальними механізмами подібно до повоєнної Японії, щоб надати пріоритет економічному розвитку й забезпечити стимули для державно-приватної співпраці.

У цьому випадку такому суспільству знадобилася б абстрактна модель японського швидкого зростання, яку можна було б використовувати як зразок.

Першим елементом моделі є існування невеликої, недорогої, але елітної бюрократичної системи, укомплектованої найкращими доступними управлінськими талантами.

Другий елемент моделі — це політична система, у якій бюрократи матимуть достатньо простору для того, щоб брати на себе ініціативу й успішно працювати. Це, зокрема, означає, що законодавча і судова гілки влади мають обмежуватися функціями "запобіжного клапана".

Не японським прикладом відносин, які ми шукаємо, було б щось на кшталт зв’язку американської законодавчої влади з Манхеттенським проєктом воєнного часу або з повоєнною програмою розробки атомних підводних човнів. 

Третій елемент моделі — це досконалість узгоджених з ринком методів державного втручання в економіку. 

Японія пропонує повний комплект ринкових методів державного втручання, зокрема:

• створення урядових фінансових інституцій, вплив яких є одночасно і вказівним, і монетарним;
• широке використання, вузьке таргетування та вчасний перегляд податкових стимулів;
• застосування вказівних планів, що створюють цілі і настанови для всієї економіки;
• створення численних, формальних і постійно діючих форумів для обміну думками, перегляду програм, отримання зворотного зв’язку та врегулювання конфліктів;
• передача деяких урядових функцій різним приватним і напівприватним асоціаціям;
• широка опора на державні корпорації, зокрема на змішані державно-приватні структури, в реалізації політики у високоризикових галузях або таких, що важко піддаються розвитку;
• створення та використання урядом неконсолідованого "інвестиційного бюджету", що відокремлений від загального фонду бюджету і не фінансується з нього;
• орієнтація антимонопольної політики на цілі розвитку і конкуренції на міжнародному ринку, а не суто на підтримання внутрішньої конкуренції;
• наукові дослідження та розробки, що проводяться або підтримуються урядом (комп’ютерна галузь);
• використання дозвільних і затверджувальних повноважень уряду для досягнення цілей розвитку.

Четвертим і останнім елементом моделі є експериментальна організація на кшталт Міністерства міжнародної торгівлі і промисловості (ММТП). 

Визначення обсягу повноважень пілотного агентства — справа, вочевидь, дискусійна. Досвід ММТП показує, що орган, який керує промисловою політикою, має поєднувати принаймні планування, енергетику, внутрішнє виробництво, міжнародну торгівлю і частково фінанси (зокрема, пропозицію капіталу і податкову політику).

Досвід ММТП також свідчить, що варто утримуватися від догматизму; за потреби нові функції можна і варто додавати й віднімати.

Основні характеристики ММТП:

• малий розмір (найменше з усіх економічних міністерств),
• непрямий контроль над урядовими фінансовими ресурсами (і, як наслідок, звільнення від підпорядкування Бюджетному бюро Міністерства фінансів),
• функції "аналітичного центру", вертикальні бюро для реалізації промислової політики на мікрорівнях,
• внутрішня демократія.

Ці чотири елементи — лише модель, причому схематична. Ця структура, вочевидь, спричинює численні соціальні й політичні наслідки, зокрема нормативні й філософські, які має ретельно обміркувати будь-яке суспільство, що думає про її запозичення.

Чалмерс Джонсон (1931–2010) — почесний професор Каліфорнійського університету в Сан-Дієго. Воював у Корейській війні, працював консультантом ЦРУ, був президентом і співзасновником Інституту дослідження японської політики — організації, що сприяє поширенню інформації щодо Японії та Азії.