26 серпня 2011 року у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України «Про засади державної мовної політики»

Державна мова за законопроектом визначається як закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики тощо. Водночас такі імперативні вимоги щодо обов’язковості використання державної мови набувають все більш хиткого положення в подальших статтях проекту. Так, у ст. 6 законопроекту вже йдеться про те, що українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. При визначення мови роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування державна мова є основною. В той же час у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови). Хоча в пояснювальній записці як і в ст. 5 законопроекту йдеться про те, що в окремих адміністративно-територіальних одиницях створюються можливості для функціонування паралельно з державною (не замість державної, а саме паралельно) традиційних регіональних мов або мов меншин, в законопроекті при визначенні можливості використання регіональної мови (мов) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, у листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня про таку паралельність не йдеться. Тобто, законопроект фактично передбачає можливість використання у роботі органів державної влади та місцевого самоврядування замість державної мови регіональну. В даному разі на захист державної мови можна було б навести положення ст. 6 проекту Закону – жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови. Проте при застосуванні чітко виписаної правової норми стосовно використання регіональної мови навряд чи матиме значення вищезазначене положення ст. 6 та й потрібно довести, що має місце звуження сфери використання державної мови. Про паралельність використання регіональних мов поряд з державною йдеться при внесенні відомостей до паспорта громадянина України, або документа, що його заміняє; публікації актів вищих органів державної влади; при зазначенні топонімів (географічних назв) тощо. Окрім державної мови, проектом також дається визначення поняттю рідної мови. Так, рідна мова – це перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві. Разом з тим, за ст. 3 законопроекту кожному надається право вільно визначати мову, яку вважає рідною. В цьому разі рідна мова вже може і не бути першою мовою, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві. Законопроектом регіональними мовами або мовами меншин України, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, визначено російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську, кримчацьку мови. До кожної з зазначених мов застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому проекті Закону, за умови якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення. Разом з тим законопроект передбачає можливість за рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації застосування таких заходів до мови, регіональна мовна група якої складає менше 10 відсотків населення відповідної території. Водночас переліку таких випадків та ситуацій проект не наводить, а з огляду на те, що відповідне рішення приймається місцевою радою, надає останній можливість тлумачення «мовного» закону на власний розсуд. Законопроект встановлює строк для прийняття місцевою радою відповідного рішення - 30 днів з моменту надходження підписних листів. Проте якщо виходити з буквального розуміння законопроекту такий строк застосовується лише у разі збору підписів понад 10 відсотків осіб, які мешкають на певній території та не застосовується у разі збору підписів, що складає рівно 10 відсотків таких осіб. Окрема стаття проекту присвячена захисту мовних прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ст. 8 законопроекту публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, що веде до створення перешкод і обмежень у користуванні ними, порушення прав людини, а також розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену статтею 161 Кримінального кодексу України. За ст. 161 КК України передбачається покарання за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за мовними ознаками - штраф від 200 до 500 НМДГ або обмеженням волі на строк до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого; за ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, - штраф від 500 до 1000 Н.М.Д.Г. або позбавленням волі на строк від 2 до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого; якщо такі дії були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, то призначається покарання у виді позбавленням волі на строк від 5 до 8років. Інші положення ст. 8 законопроекту відтворюють загальні положення ст. 55 Конституції України щодо самостійного захисту прав і свобод, захисту таких прав і свобод у відповідних державних органах і суді, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 14 законопроекту судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення даної гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів. Хоча проект такої вимоги прямо не ставить, але, виходячи з логіки вказаного положення проекту, кандидат на посаду судді у межах території, на якій поширена регіональна мова має володіти такою регіональною мовою або ж перевага буде надаватися тим кандидатам, що володіють такою мовою. Водночас такі положення суперечать Конституції України, відповідно до якої обов’язковою вимогою для зайняття посади судді є володіння саме державною, а не регіональною мовою, а отже, будь-яких переваг за ознакою володіння регіональною мовою надаватися не повинно. Крім того, за ст. 22 Основного Закону України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Варто також звернути увагу, що у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами) лише за згодою сторін. В той же час такої згоди не потрібно отримувати від третіх осіб, прокуратури. Цікавою є стаття 9 законопроекту стосовно визначення мови ведення засідань Верховної Ради України. Відповідно до цієї статті засідання українського парламенту, його комітетів і комісій ведуться державною мовою. Промовець може виступати іншою мовою. Переклад його виступу на державну мову, у разі необхідності, забезпечує апарат Верховної Ради. Виникає питання яким чином буде визначатися необхідність перекладу промовця, наприклад з російської та українську мову (шляхом голосування, за зверненням певної кількості депутатів тощо), в якій формі здійснюватиметься такий переклад та чи не сприятиме така невизначеність проекту розпалюванню мовної ворожнечі серед політичних сил в парламенті. Відповідно до ст. 5 законопроекту держава сприяє розвитку багатомовності, вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед тих, які є офіційними мовами Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Зі змісту зазначеного положення проекту випливає, що держава при сприянні вивченню мов міжнародного спілкування надає перевагу вивченню мов міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО (тобто, арабській, китайській, англійській, французькій, російській, іспанській) тощо). Водночас таке положення законопроекту не зовсім узгоджується з конституційним положенням «держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» (ч. 4 ст. 10 КУ), яке переваг для вивчення мов міжнародних організацій не надає. Разом з тим, положення проекту щодо надання переваг у вивченні мов, які є офіційними мовами ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій є декларативними, адже містяться в статті про цілі і принципи державної мовної політики й не мають механізму їх реалізації. Згідно зі ст. 20 законопроекту вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, при умові обов’язкового вивчення державної мови в обсязі достатньому для інтеграції в українське суспільство. Який обсяг є достатнім для інтеграції в українське суспільство і хто має визначати такий обсяг проект не зазначає. Читаючи законопроект складається враження, що він нібито ділить мови за критерієм різних сфер суспільного життя: мова досудового розслідування, дізнання і прокурорського нагляду, мова нотаріального діловодства, мова юридичної допомоги, мова економічної і соціальної діяльності, мова судочинства тощо. Хоча в кожній із зазначених сфер відповідно до проекту застосовується державна мова, а поряд із нею російська та інші регіональні мови або мови меншин. Основними мовами інформатики в Україні згідно із законопроектом є українська, російська та англійська мови. У державних комп’ютерних системах та їх програмному забезпеченні можуть вільно використовуватися інші мови. Мова приватних комп’ютерних систем та їх програмного забезпечення визначається власниками цих систем. Законопроект проголошує право кожного споживати інформаційну продукцію засобів масової інформації будь-якими мовами. Це право з поважанням принципу незалежності і самостійності засобів масової інформації забезпечується створенням умов для розповсюдження інформації різними мовами і вільного вибору мови її споживання. Таке право є декларативним, адже навряд чи в кожній квартирі чи будинку одна й та сама передача чи фільм буде транслюватися іншою мовою. Таке транслювання може здійснюватися за територіальною ознакою за наявності технічних можливостей. Крім того, згідно з проектом Закону телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами, – як однією, так і кількома мовами. Обсяги загальнодержавного, регіонального і місцевого мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин мають відповідати чисельності мовних груп і визначаються самими мовниками. Трансляція аудіовізуальних творів здійснюється мовою оригіналу або із дублюванням, озвученням чи субтитруванням державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин на розсуд телерадіоорганізацій. При наявності технічних можливостей телерадіоорганізації здійснюють трансляцію аудіовізуальних творів кількома мовами із забезпеченням вільного вибору споживачами мови цих творів. Офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування поширюється державною мовою, а у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) також цією регіональною мовою (мовами). У разі поширення офіційної інформації мовою, яка відрізняється від державної, поширювач повинен забезпечити автентичний переклад з мови на якій поширюється ця інформація на державну мову. Мова друкованих засобів масової інформації визначається їх засновниками відповідно до установчих документів. Відповідно до законопроекту рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції виконуються державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця. На даний час згідно зі ст. 35 Закону України «Про мови в Українській РСР» тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т.ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою. Хоча законопроект в основному спрямований на забезпечення використання і поширення регіональних та інших мов в України, деякі його положення передбачають застосування лише української мови. Так, відповідно до проекту мовою статутів, документації, діловодства, команд та іншого статутного спілкування у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, є державна мова. Адреси відправника та одержувача поштових відправлень, телеграм, що пересилаються в межах України, мають виконуватися державною мовою. Законопроект також вирізняється тим, що передбачає забезпечення опублікування Закону «Про засади державної мовної політики» державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, іншими мовами. Ніні Кучерук, юрист ЮК Jurimex