Определяет ли культура шансы страны на экономическое развитие?

Определяет ли культура шансы страны на экономическое развитие?

Действительно ли некоторые страны обречены быть бедными из-за определенных культурных особенностей и традиций? (укр)
Пятница, 8 сентября 2023, 08:28
южнокорейский институциональный экономист, специализирующийся на экономике развития

У книзі "Погані самаряни. Міф про вільну торгівлю та невідома історія капіталізму" Ха-Джун Чанґ досліджує взаємозв’язок економіки та культури на прикладі Німеччини, Японії та рідної Південної Кореї. "Економічна правда" публікує уривки з книги, яка вийшла у видавництві "Наш формат".

У книжці 1903 року "Еволюція японців" (Evolution of the Japanese) американський місіонер Сідні Ґулік помітив, що багато японців "справляють враження лінивих і абсолютно байдужих до плину часу".

Повернувшись після поїздки в Азію в 1911-1912 роках, Беатріса Вебб охарактеризувала японців як таких, що мають "обурливе уявлення про дозвілля й абсолютно нестерпні погляди на особисту незалежність". Вона стверджувала, що в Японії "очевидно, немає бажання вчити людей думати".

Ще більш уїдливо вона висловилася про моїх предків. Вона змалювала корейців так: "Дванадцять мільйонів брудних, здеградованих, похмурих, лінивих і безбожних дикунів, які вештаються в брудному білому вбранні найненалежнішого вигляду і живуть у брудних землянках".

Реклама:

Справа була не лише в упередженнях Заходу проти східних народів. Британці так само висловлювалися і про німців. До економічного підйому середини ХІХ століття британці зазвичай вважали німців "тупими й важкими людьми".

"Лінощі" – саме це слово асоціювалося з німецькою натурою. Такої думки були не лише британці. Французький виробник, який взяв на роботу німецьких працівників, скаржився, що "вони працюють як і коли їм заманеться".

За словами письменника-мандрівника 1820‑х років Джона Расселла, "мине багато часу, перш ніж [німець] доходить до розуміння змісту того, що для нього нове, і його важко спонукати виявляти ревність до пізнання".

Не дивно, що вони "не вирізнялися ні підприємливістю, ні активністю", як зазначив інший британський мандрівник середини ХІХ століття.

Британські мандрівники початку ХІХ століття також вважали німців нечесними: "Ремісник і крамар використають вас, щойно зможуть, навіть на найменший дріб’язок, який лише можна уявити, аби лише обманути... І таке шахрайство повсюдне", – зазначав британський військовий лікар сер Артур Брук Фолкнер.

Такі характеристики спантеличують з двох причин. По-перше, якщо культури японців і німців такі "погані", як їм вдалося розбагатіти? По-друге, чому тодішні японці й німці так відрізняються від їхніх теперішніх нащадків? Як їм вдалося докорінно змінити свої "звички національного спадку?".

Річ у тім, що не існує культури, яка була б однозначно хорошою чи поганою для економічного розвитку. Усе залежить від того, що люди роблять із "сировиною" своєї культури, тому можуть домінувати і позитивні, і негативні елементи.

Два суспільства, що живуть у різних епохах або різних географічних умовах і працюють з тією самою "сировиною" (іслам, конфуціанство чи християнство), можуть створити – і створювали – абсолютно різні моделі поведінки.

Культурні пояснення економічного розвитку без урахування цього факту видаються не більше ніж поясненнями постфактум. Так, у часи зародження капіталізму, коли панівною релігією більшості економічно успішних країн був протестантський різновид християнства, багато людей стверджували, що протестантизм унікальним чином підходить для економічного розвитку.

Коли католицькі Франція, Італія, Австрія і Південна Німеччина почали свій швидкий розвиток, особливо після Другої світової війни, такою чарівною релігією стали вважати не лише протестантизм, а християнство загалом.

Допоки Японія не розбагатіла, чимало людей були переконані, що Східна Азія не розвивається через конфуціанство. Варто було країні досягти успіхів, як цю тезу переглянули і заходилися стверджувати, що швидкий розвиток Японії пов’язаний з унікальною формою конфуціанства, яке виступає за співпрацю, а не за індивідуальне навчання в наставника, що нібито високо цінується в Китаї і Кореї.

Потім Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Корея почали показувати чудові результати і твердження про різновиди конфуціанства пішли в забуття. Так несподівано конфуціанство стало найкращою культурою для розвитку, оскільки в ній робився акцент на наполегливій праці, ощадливості, освіті й покорі старшим.

Зараз економічні досягнення демонструють ісламські Малайзія та Індонезія, буддистський Таїланд і навіть індуїстська Індія, тож незабаром можуть зʼявитися теорії, які оспівуватимуть унікальність цих культур для економічного розвитку.

Дії людей не визначені культурою наперед. Ба більше, культури здатні змінюватися, тому вважати, що культура є чимось на зразок долі, – до чого схильні культурологи – не зовсім правильно. Щоб це зрозуміти, ненадовго повернімося до загадки про лінивих японців і злодійкуватих німців.

Однією з причин, чому японська чи німецька культури здавалися непоказними для економічного розвитку, полягала в тому, що спостерігачі з багатих країн упереджено ставилися до іноземців (зокрема бідних). Утім, була й справжня омана, яка пояснюється іншою організацією багатих країн.

Узяти хоча б лінощі – рису, яку найчастіше згадують як "культурну" особливість людей з бідних країн. Люди з багатих країн вважають, що бідні країни через те й бідні, що ліниві. Але більшість людей з бідних країн працюють понаднормово. Вони здаються лінивими через те, що не мають "індустріального" відчуття часу.

Коли ви працюєте з примітивним обладнанням, то не маєте потреби суворо дотримуватися часу. Якщо ж ви працюєте на автоматизованому заводі, тоді це важливо. Люди з багатих країн тлумачать таку різницю у відчутті часу як лінощі.

Звичайно, не все можна пояснити упередженнями чи хибним тлумаченням. Німці початку ХІХ століття і японці початку ХХ століття не були загалом настільки організованими, раціональними чи дисциплінованими, як жителі успішних країн того часу або жителі сучасних Німеччини чи Японії.

Питання полягає в тому, чи можемо ми вважати витоки таких "негативних" форм поведінки "культурними" в розумінні їхньої вкоріненості у віруваннях, цінностях і поглядах, які передавалися з покоління в покоління і які дуже складно змінити?

Відповім лаконічно: ні. Розгляньмо лінощі ще раз. Справді, у бідних країнах більше людей "вештається без діла". Може, це тому, що їх культурою закладено віддавати перевагу байдикуванню, а не наполегливій праці? Навряд чи.

Це переважно пов’язано з тим, що в бідних країнах багато людей, які не мають роботи або зайняті неповний робочий день. Це результат радше економічних умов, ніж культури. Іммігранти з бідних країн з "лінивою" культурою, переїхавши до багатих країн, працюють набагато наполегливіше, ніж місцеві жителі.

Стосовно перебільшеної в минулому "нечесності" німців: якщо країна бідна, люди вдаються до неетичних чи нелегальних методів заробітку. Бідність передбачає і слабку правоохоронну систему, що дозволяє людям уникати покарання за незаконну поведінку і робить порушення закону "культурно прийнятними".

Інакше кажучи, багато "негативних" форм поведінки японців чи німців у минулому переважно були результатом скоріше економічних умов, притаманних усім економічно слаборозвиненим країнам, а не їхньої специфічної культури. Ось чому німці і японці в минулому були "культурно" більш подібними до людей сучасних країн, що розвиваються, ніж до сучасних німців чи японців.

У процесі економічного розвитку в людей швидко формується "виробниче" відчуття часу. З цього погляду моя країна Корея є цікавим прикладом. У кінці 1980‑х і на початку 1990‑х у Кореї побутував вислів "корейський час".

Він включав поширену практику, згідно з якою люди могли запізнитися на годину чи дві без жодних докорів сумління. У наші дні, коли темп життя пришвидшився і став більш організованим, така поведінка майже зникла, а з нею зник і вислів.

Інакше кажучи, культура змінюється разом з економічним розвитком. Ось чому сучасна німецька та японська культури так відрізняються від культур їхніх предків. Культура – це результат, як і причина економічного розвитку.

Набагато точніше буде сказати, що країни стають "працелюбними" і "дисциплінованими" в процесі економічного розвитку, а не навпаки.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: