На 25-м километре марафона войны

Пятница, 6 октября 2023, 10:30
Как пройти "стену плача" на 25-м километре марафона войны.(укр)
президент Торгово-промышленной палаты Украины


Инновации в действии

Наближається півріччя холоду й темряви. На порозі чергова зима великої війни, за виживання, в яку ми заходимо втомлені, виснажені, але нескорені. Невідомо, скільки таких зим попереду, але вже зрозуміло, що вони будуть. Це невтішне усвідомлення, яке багатьох знесилює. Однак наш ворог сильний і повалити його одним ударом неможливо.

Ми завдячуємо нашим військовим, що виграють нам час. Саме час – повелитель цієї війни, бо переможе не сильніший. Переможе витриваліший, впертіший, завзятіший… Той, хто зробить на один крок більше.

Про це я думав на дистанції свого сотого марафону, який присвятив нашим захисникам. Тепер свято вдячності оборонцям України відзначаємо у перший день жовтня. Так сталось, що цього дня здійснилась моя давня мрія – пробігти 100 марафонів. За 8 років.

Коли у 2015-му році я біг свій перший марафон, це був виклик самому собі. Позаду було 50 років життя, втрачені ілюзії, залишений у Донецьку дім, життя й могила батька. Я починав знову. Шукав опору. І знайшов. До марафонів мене заохотила старша дочка, а потім біг став справою, яка ще більше зблизила нашу родину, без підтримки якої я б не зміг долати сотні кілометрів доріг.

Той перший марафон був складним. Я мріяв тільки добігти до фінішу і тисячу разів хотів зійти з дистанції. Але дивився на людей поруч, які долали дорогу, долали втому, біль, себе й це було моє натхнення. Казав собі: вони ж біжать, а я такий же, я теж зможу. Мій сотий марафон був таким же складним. Єдине що приходить з досвідом – розуміння як саме і де саме буде важко. Однак вперед веде незбагненне відчуття сили й влади над собою, яке приходить тільки після подолання складного виклику.

Тільки перемога над собою дає ресурс йти ще далі. За дев'ять років марафонських дистанцій я багато думав про людей, постійні зміни, країну, особливо про війну. Навіть колись сподівався, що сотий марафон буде присвячений визволенню Донецька. Натомість нагадування, що "Донецьк – це Україна", прикрашає медаль 98-го марафону…

На жаль, доводиться нагадувати собі й іншим, що Донецьк, як і Крим, Маріуполь, Мелітополь, Луганськ, Бердянськ – теж наш. Мільйони людей в Україні зазнали гіркоти й болю втрати рідних, домівок, здоров’я й життя. Зруйновано цілі міста, села й регіони. Війна не скінчилась за 9 років, прийшла ескалація, яка зруйнувала сподівання на врегулювання й перетворила наше життя на спільний щоденний марафон виживання. До перемоги або до кінця.

Україна зараз – це "марафонець", який йде вперед у дуже несприятливих обставинах. Негода, холод і втома знесилюють, але фініш десь є. А люди, які рухаються поруч в спільному напрямку – головна опора, мотивація і підтримка. Для подолання марафону потрібні сили, підтримка близьких, подолання свого страху й відчаю. Найсильніше бажання здатися приходить за 5 хвилин до перемоги, підтвердять спортсмени. Десь так і є. Друге дихання відкривається, коли десь вдалині бачиш фінішну лінію чи світло в кінці тунелю.

За моїми відчуттями, Україна зараз на 25-му кілометрі воєнного марафону і ухвалено рішення йти до кінця. Зараз до нашої команди підбирається найбільша загроза – втома середини дистанції. Зневіра підточує зсередини. А марафон – це тактика та стратегія розподілу сил. Оптимізм і взаємна підтримка – найкраще стратегічне рішення, яким варто керуватись.

Мотивація рухає нас далі. А допомога глядачів, співгромадян та іноземних друзів України, допомагає подолати "бродіння відчаю" в голові. Як "марафонець" з досвідом знаю – далі буде ще складніше. На останній чверті марафону перед більшістю бігунів виростає "стіна плачу", коли організм відмовляється рухатись, слухатись і включає самосаботаж. Це жахливий стан, коли голова, тіло й серце не координуються між собою. І тільки воля збирає все до купи, стає віссю, що утримує від рішення здатися й відступити. Не цього разу. Не в цьому місці. Не з цими людьми.

Пройшовши через "стіну плачу" всередині і особливо у публічному просторі ми побачимо фініш, усвідомлення якого поверне сили. Ніхто не забере перемогу, поки ми разом, поки пам’ятаємо, що ворог у нас спільний, він підступний і розхитує нашу єдність, сіє зневіру й чвари, щоб пригнітити нас, позбавити сили йти вперед.

Війна – жорстокий вчитель, який змушує стати самим собою. Вірити тільки в себе й ділитись вірою із ближнім. Іноді доводиться перезібрати себе, щоб вистояти. Коли кожен з нас усвідомить, яка важлива дистанцій попереду, скільки вже пожертвували для стійкості й вибудує свою внутрішню перемогу над втомою, свою стратегію розподілу сил і знайде крихту світла для людей поруч – спільний результат буде.

Головна таємниця не дуже обнадійлива: життя – це нескінченний марафон. Для людини, бізнесів, країн. Він трансформується, змінюються рельєфи й задачі, але навички потрібні однакові і для першої й для сотої дистанції.

Попереду – марафон із відновлення країни. Потім нові випробування, про які ми й не підозрюємо. "Кожен фініш – це, по суті, старт", – пише геніальна Ліна Костенко.

Попереду зима, робота, нова ціль, ще сотня марафонів, один з яких має бути присвячений нашій перемозі, нашій стійкості, нашому звільненню. Давайте здолаємо цей шлях пліч-о-пліч, разом. Марафон війни у нас спільний. І мій досвід дозволяє тільки поділитись порадою – рівномірно розподіляти сили, щоб уникнути виснаження.

Рухайтесь у темпі, не щоб добігти першим, а щоб добігти. Бо у марафоні – кожен уже переможець, бо здолав себе, рухається вперед і нарощує силу та впевненість.

Наша доля – в наших руках. Ми здатні на неможливе. Ми переможці.