В село за талантами

Літо 2011 року для вітчизняних вишів було особливим. У вищі навчальні заклади країни вступали абітурієнти, народжені 1993-1994 років - часи найстрімкішого падіння економіки за весь час її незалежного існування.

Якщо у 2010 році для отримання сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання зголосилося 400 тисяч випускників шкіл, то у 2011 році - 257 тисяч. 11% з них не прийшли, а 9% не набрали 124 балів - мінімуму для вступу у вуз.

Таким чином, до приймальних комісій вишів мали можливість подати документи лише трохи більше 200 тисяч випускників шкіл. Виходячи з урядової постанови, обсяг держзамовлення в 2011 році становив 182 тисячі місць. Таким чином, абітурієнти мали значно більше можливостей у виборі спеціальності та вузу.

В той же час, наявність значної частки контрактної форми навчання у більшості вишів ставить питання не лише про їх виживання та збереження викладацько-професорського персоналу, а й про актуальність тих чи інших спеціальностей. З позиції ситуації, що склалася, цю вступну кампанію можна назвати індикативною.

Особливо критичною була ситуація з наповненням економічних спеціальностей. Розбудова ринкової економіки сприяла появі цілої низки спеціальностей і вузів економічного профілю, яких не було на момент здобуття Україною незалежності.

Бурхливий розвиток економічної освіти здебільшого на основі кількісних, а не якісних параметрів призвів до того, що спеціалісти з дипломом про економічну освіту найчастіше звертаються до центрів зайнятості.

Перетворення освітніх послуг на повноцінний товар, який піддається впливу ринкової кон'юнктури, вимагає від держави та вузів зовсім інших дій та підходів в розвитку освітньої сфери в цілому та економічної зокрема.

Держава останнім часом приділяє чимало уваги реформуванню сфери, однак її дії непослідовні і малоефективні. Очевидно, що половинчасті результати реформ є наслідком відсутності комплексної стратегії розвитку освіти і науки.

Відсутнє бачення, якою повинна бути людина, якими знаннями, вміннями та навиками вона мусить володіти, пройшовши певні рівні навчання. Найбільше засмучує те, що влада оперує здебільшого кількісними, а не якісними показниками розвитку сфери, а відтак - змінює лише форму процесу, а не його якість.

Взяти хоча б популярну в інформаційному просторі тезу про потребу об'єднати вузи. Так, можна говорити, що у Франції із значно більшою кількістю населення лише 80 вищих навчальних закладів, а в Польщі, де, правда, менше населення, ніж в Україні, їх взагалі близько десяти.

Проте чому тоді не говорити про кількість вузів у США, де їх співвідношення до кількості населення відповідає українському? У США 1,2 мільйона науковців, щороку там захищається 60 тисяч наукових дисертацій. На США припадає 45% отриманих Нобелівських премій, країна - лідер за індексом цитування.

Пора зрозуміти, що проблема української освіти не в кількості вузів, не в їх назвах, не в назвах спеціальностей. Проблема - в рівні знань, вмінь і навичок дошкільного педагога, вчителя середньої школи, викладача професійно-технічної та вищої шкіл. Саме від кваліфікації цих людей залежить рівень освіти і науки.

Можна погодитись: вузів в Україні забагато. Проте чи буде у студентів доступ до кваліфікованого професорсько-викладацького складу об'єднаного вузу?

Зважаючи на співвідношення викладач-студент у провідних вишах, ситуація на краще не зміниться. Професори та доценти не зможуть працювати з більшою кількістю студентів. Вони вже сьогодні перевантажені навчальними годинами.

Тож якщо об'єм ліцензованого обсягу, а відтак і кількість потенційних студентів, вищої школи не зменшити, якість освіти залишиться на тому ж рівні.

В умовах суперечливих та малоефективних дій держави вузи все чіткіше починають розуміти давню народну мудрість: порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих. В останні роки вищі навчальні заклади почали самі шукати свого абітурієнта, і справа, очевидно, не лише в демографічній кризі.

Демографічна криза, скоріш за все, стала лише каталізатором активності вузів, хоча потрібно визнати, що потужним. Вищі навчальні заклади все чіткіше розуміють: якість освіти повинна відповідати сучасним умовам господарювання.

Відтак, виникає потреба не лише в донесенні до суспільства переваг освітнього напрямку вузу, а і в забезпеченні зворотного зв'язку. Це зрозуміли і в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Його економічний факультет розпочав масштабну профорієнтаційну роботу.

Рівень вузу визначається не лише рівнем викладацького складу, а й рівнем студентів та абітурієнтів. За словами декана економічного факультету професора Віктора Базилевича, така теза дозволяє по-новому дивитися на вступну кампанію.

Зі складу викладачів на факультеті була створена профорієнтаційна група для налагодження тісних зв'язків із школами економічної спеціалізації. Вона, зокрема, презентувала вуз та факультет у школах 16 регіонів України.

Акцент було зроблено на мотивацію талановитої молоді продовжувати навчання у провідному виші країни. Як показав досвід, учні значної частини шкіл, особливо сільської місцевості, навіть не мріють про вступ до столичного вузу.

В той же час статистика говорить, що саме студенти з сільської місцевості є більш мотивованими та, як правило, досягають кращих результатів.

Проведена факультетом робота не лише дала ґрунт для розвитку діалогу між вузом та потенційними абітурієнтами, а й принесла результати вже у 2011 році.

Конкурс на економічному факультеті був найвищим серед усіх факультетів вузу - близько 20 заяв на бюджетне місце, та одним з найвищих в Україні. Крім того, вже сьогодні помітний високий рівень студентів першого курсу.

Освіта в Україні переживає не найкращі часи, але це не підстава для бездіяльності. Навпаки, кожна людина може вплинути на покращення ситуації.