Врятувати Кобилля

Днями довелося брати участь у програмі одного розмовного радіо. Йшлося про вічне - як нам облаштувати вітчизняне сільське господарство.

Автора запросили як аграрного оглядача, який упродовж десятиліття "висвітлював" цю тему в одній раніше доволі популярній щоденній газеті. Аби показати життя глибинки та перебіг аграрної реформи більш рельєфно, редактор підтримав несподівану ідею: узяти одне конкретне село і раз у квартал описувати все, що там відбуватиметься.

Це було просто: з такою ж періодичністю повторювалися відвідини батьків у рідному селі Кобилля на Тернопільщині, тож для експерименту було обране саме воно...

Окрім журналіста, ведучий радіопрограми запросив чудову жінку - працівника аграрної консалтингової компанії.

Вона добре знається на великому аграрному бізнесі: може годинами сипати котируваннями різних культур, порівнювати ціни на збіжжя, починаючи ледь чи не з дня проголошення незалежності України, і, відповідно, вибудовувати тренди та робити далекосяжні прогнози.

Ведучого зацікавили ціни "на місцях". Очевидно, він хотів знайти якусь невідповідність, аби далі повести дискусію саме у цьому напрямку. Однак його чекало розчарування: у Кобиллі цін не було взагалі.

Після ліквідації колгоспу селяни-одноосібники, звичайно ж, орють, сіють і молотять, але тільки для себе - ринок збіжжя у селі практично відсутній. Нема його і на рівні району - ніхто не купує зерно, бо всі сіють для себе. Везти в обласний центр - надто дорого і клопітно.

Як стверджує офіційна статистика, особисті селянські господарства виробляють більше 70% усієї аграрної продукції. А за деякими видами, наприклад овочами, - більше 90%. Однак з державного бюджету вони не отримують на свої потреби ані копійки. Виняток - компенсація за здане заготконторі м'ясо, однак і там є певні обмеження.

Мільярди гривень, які щорічно закладаються у державний бюджет "на підтримку села", уряди завжди спрямовували "латифундіям" - великим агрофірмам.

"А де ж ваші колишні односельці беруть гроші на пальне та інші витратні матеріали, якщо вони нічого не продають?" - не стримував подиву ведучий.

Відповідь збентежила не лише його, а й багатьох слухачів, що потім телефонували у прямий ефір. Вони дізналися, що дідусі та бабусі, які годують Україну, купують дизельне пальне та міндобрива за власні пенсії...

Розмови про стратегію розвитку українського сільського господарства почалися давно і триватимуть, мабуть, ще довше. Що краще - сотня гігантських латифундій на всю країну чи мільйони дрібних фермерів у всіх селах?

Того дня на радіопередачі зіткнулися два яскраві представники обох течій.

Експерт з консалтингової компанії переконувала: майбутнє села - винятково у крупнотоварному аграрному виробництві. Воно, мовляв, більш ефективне з усіх точок зору. Концентрація земель, за її відчуттями, в Україні стає незворотною, і пручатися дрібним виробникам не слід.

Автор же відстоював право дрібних селян займатися своєю справою і засуджував державну політику, яка, всупереч законодавчій нормі про рівність всіх форм господарювання, віддає перевагу великому агробізнесу.

Проблема не нова: у світі нині співіснують обидві моделі. Вони навіть мають назви. Перша - американська, друга - франко-голландська або європейська.

Отже, бути Україні "Америкою"?

Цифра зареєстрованих фермерських господарств в Україні ще у 1990 роках завмерла на рівні 50 тисяч і вже почала зменшуватися - рівень їх державної підтримки мізерний, а рейдерські захоплення їх земель стали буденністю.

Це підприємства, які зазвичай оперують тисячами гектарів ріллі і можуть принаймні шукати правду в органах влади та судах. Одноосібні ж господарства, які мають городи або паї у розмірі кількох гектарів, - це, як правило, безправні і безпомічні пенсіонери. Вони й справді не пручатимуться натискові "прогресу".

Вчора по телевізору показали гіркий сюжет: щороку в Україні зникає сотня сіл. За 50 років зникнуть Чернігівщина і Сумщина. Чи вистоїть Кобилля?