Історія одного Святошинця… Вадим Хабібуллін ( 2 )

Історія одного Святошинця… Вадим Хабібуллін ( 2 ) Вадим Хабібуллін, Київ, Святошинський р-н Вадим Хабібуллін Київ, Святошинський р-н адвокат, правозахисник, громадський діяч ХАБІБУЛЛІН ® KHABIBULLIN.kiev.ua Ця історія (2), одного Святошинця – Вадима Хабібулліна, почалася на масиві Борщагівка у колишньому Ленінградському р-ні Києва, сьогодні – Святошинському р-ні Києва. Втім, одна риса таки виокремлювала Вадима з-поміж інших – його завжди цікавила тільки перемога, і він ішов до неї, не шкодуючи сил та часу. Далі буде … Мрії, захоплення, спорт Під час навчання у школі Вадим забув дитячу мрію стати пожежником і «захворів морем». У дванадцятирічному віці він вступив до Клубу юних моряків (КЮМ «Шквал», на вул. Жолудєва, на південній Борщагівці), де одразу був обраний командиром екіпажу, який очолював майже три роки поспіль. Не раз Вадима нагороджували грамотами та іншими відзнаками тих часів, але особливо йому запам’яталось, як 1 травня 1988 року він, зразковий командир екіпажу, був удостоєний честі представляти КЮМ на святковому параді на Хрещатику. Випадково збереглась фотографія, яка зафіксувала ту щасливу мить (Вадима сфотографував якийсь кореспондент, що пізніше знайшов хлопця через Клуб юних моряків і віддав йому знімок). Згодом при КЮМі було організовано вокально-інструментальний ансамбль, в якому Вадим, на жаль недовго, грав на електрогітарі. Кожного літа Вадим відпочивав у піонерських таборах (іноді навіть по дві зміни поспіль, оскільки бабусі в селі у нього не було, а проводити літо в задушливому Києві не хотілося). Вадим вважає, що саме постійне перебування у дитячих колективах допомогло йому розвинути якості лідера, реалізувати організаторські здібності та загартувати характер. Майже в усіх піонерських таборах його обирали командиром піонерських загонів. На згадку про ті дні, сповнені піонерської романтики, у Вадима залишилися фотографії, грамоти та інші відзнаки, зображення деяких з яких сьогодні вміщено в Інтернеті на його офіційній персональній інтернет - сторінці. Минали роки. Вадим постійно перебував у пошуку, відвідуючи майже всі можливі на той час дитячі гуртки та клуби за інтересами, про що з доброю усмішкою згадували його батьки. Та хоч би як там не було, він ніколи не полишав спорту. Після кількох років активних тренувань з боротьби Вадим займався різними видами бойового мистецтва: ушу, рукопашний бій, карате, дзюдо. Він майже ніколи не програвав, хоча, здавалося б, нічим особливо не вирізнявся під час тренувань. Втім, одна риса таки виокремлювала Вадима з-поміж інших – його завжди цікавила тільки перемога, і він ішов до неї, не шкодуючи сил та часу. Аж раптом на одній з міських олімпіад з дзюдо потрапив до фіналу... і програв. До того ж, програв саме тоді, коли був на сто відсотків упевнений у своїй перемозі (!), адже знав, що суперник слабший за нього. Ця поразка стала важким випробуванням для Вадима. Йому довелося переглянути своє ставлення до багатьох речей. Він раптом зрозумів: суперник таки виявився більш підготовленим, більш витриманим, більш зібраним... і, можливо, менш самовпевненим. Не відчуваючи у собі сил змиритися з гіркотою поразки, Вадим вирішив піти зі спорту. Його вмовляли залишитися, обіцяли набагато цікавіші змагання обласного та республіканського рівнів, малювали переможне майбутнє у дзюдо – не допомогло. Навіть після того, як були викликані батьки, що підтримали позицію тренерів (останній аргумент), Вадим залишився непохитним. Але доля дала йому шанс компенсувати цю втрату та реалізувати себе в спорті майже через двадцять років. Щоправда, вже через свого тринадцятирічного сина – також Вадима Хабібулліна. На початку 2007 року хлопця взяли до спортивного клубу з „Карате Кіокушинкай”, що працює під егідою „Української федерації Кіокушинкай Карате”. Влітку 2007 року Вадим-молодший під наставництвом відомого в світі „Карате Кіокушинкай” тренера Сергія Арнольдовича Березовського взяв участь у змаганнях та отримав перехідний кубок „Карате Кіокушинкай” Святошинського району міста Києва (заохочувальний). Наприкінці жовтня 2007 року Вадим Хабібуллін молодший став членом Національної федерації Кіокушин карате України та отримав членську картку. А наприкінці грудня 2007 року Вадим молодший отримав сертифікат про успішне оволодіння основними методами та техніками Кіокушин Карате у відповідності із вимогами рівню – 10 Кю (помаранчевий пояс). Сертифікат та помаранчевий пояс Вадим Хабібуллін молодший отримав з рук Анатолія Небесного Українського Бранч Чиф Міжнародної організації Карате Кіокушинкайкан. Що ж до Вадима-старшого, то на згадку про спортивне життя він отримав не лише почесні грамоти, але й численні травми, з наслідками яких бореться й донині. Саме через них він не зміг реалізувати свою юнацьку мрію – служити, як і батьки, в армії; у військах спеціального призначення – морській піхоті... Крім того, Вадим лише в юнацтві зрозумів, що він ніколи не зможе бути «тілоохоронцем», не зможе охороняти тіла – він вирішив стати правоохоронцем, тобто охороняти права. Отже, як бачимо, Вадим завжди і в усьому намагався бути найкращим. Тоді, після прикрої спортивної поразки, він прийняв принципове рішення: якщо не можеш бути першим, слід шукати себе в чомусь іншому... Принципи і переконання Перші уроки правознавства Вадим отримував від свого класного керівника Юрія Михайловича Булакова, який, до речі, був народним засідателем. „Хабібуллін, ти що, адвокат?” – часто казали вчителі, коли Вадим ставав на захист однокласників, яким, на його думку, вчитель несправедливо робив зауваження або навіть виганяв із класу. Постійні скарги вчителів, виклик батьків до школи, нарікання вдома... Батькам було несолодко, позаяк з усіх боків лунало: хлопець неслухняний, некерований, постійно робить зауваження вчителям. А весь Вадимів «гріх» полягав у тому, що він захищав себе та своїх однокласників, що, звісно, не всім подобалось. Він ніколи не вмів миритися з несправедливістю. Змовчати, втягнувши голову в плечі; зробити вигляд, що це його не стосується, – ні, це не про Вадима. Тому батьки довго не могли повірити, що саме їх синові, чи не єдиному з усіх учнів чотирьох класів, запропонували вступити до Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ). У лютому 1990 року в урочистій обстановці йому вручили комсомольський квиток та значок. Вадим ніколи не був байдужим до оточуючого світу. Вже з юнацьких років – здавалося, ще на підсвідомому рівні – він тяжів до громадської та політичної діяльності. Згодом в одному з інтерв’ю він зізнався, що мрією та метою всього його життя є велика політика („10 кроків на шляху до успіху” // „Юридична газета”, № 1 (61) від 19.01.2006, с. 21).