Яким має бути "План Маршалла" для України після війни

Яким має бути "План Маршалла" для України після війни

Україна має шанс не тільки на відбудову зруйнованого, а й на якісні зміни, перехід від аграрно-сировинної економіки до виробництва товарів з високою доданою вартістю.
П'ятниця, 11 березня 2022, 18:05
консультант з економіки

Зараз 80% українців вірять, що Україна переможе у війні з Росією, хоча ще складно уявити, яким чином цю перемогу здобути. 

Але ж маленька вільна давня Греція перемогла набагато більшу і сильнішу тиранічну Персію, що виглядає дивом і через дві тисячі років. Будемо сподіватися на таке ж диво і зараз, вільні люди можуть перемогти тиранію, навіть дуже сильну. 

Не дуже давній приклад — протистояння маленької Фінляндії взимку 1939-40 років нападу СРСР: хоча Фінляндія втратили близько 8% території, але вижила і процвітає. 

Після перемоги ми будемо зовсім в інших економічних обставинах, ніж до війни, тому буде потрібна інша економічна політика. Головні відмінності будуть такими:

Реклама:

- ми отримаємо величезну руйнацію інфраструктури, промисловості, житлового та комунального господарство, обсягом в багато мільярдів доларів;

- для нас відкриється доступ до практично необмежених міжнародних фінансових ресурсів, аналог "Плану Маршалла" буде неодмінно запроваджено, його будуть фінансувати не тільки США, а весь цивілізований світ;

- міжнародна технічна допомога надасть доступ до сучасних західних технологій.

Ці обставини дають шанс створити нову структуру економіки, перейти від сировинно-аграрного типу економіки до технологічного, в якому Україна зможе продавати світу не тільки зерно та руду, а різноманітні продукти з високою доданою вартістю. 

Така структурна зміна значно збільшить національний дохід (можна сподіватися на зростання в 4-5 разів за 20 років) та рівень життя в країні. Є шанс за рівнем життя обійти Росію вперше за роки незалежності. 

Немає сумніву, що після поразки Росії західні країни не зможуть відмовити Україні у трансфері найбільш сучасних технологій, в тому числі — у військовій сфері. Тому завдання номер один — не змарнувати цей шанс, вікно можливостей буде відчинене не відомо на який час. 

Для цього політикам треба подолати бажання концентруватися на простих та всім помітних проблемах — на відбудові доріг, мостів, лікарень, житла тощо. 

Це абсолютно потрібно, але одночасно треба займатися корінною реструктуризацією економіки. Для цього треба вирішити, що робити і хто це зможе зробити. 

Трансформація енергетичного сектору

Найбільша слабкість української економіки з точки зору національної безпеки — енергетична залежність від смертельного ворога. 

Ще до війни було прийняте дуже правильне, хоча й дуже запізніле, рішення щодо угоди з Westinghouse у сфері атомної енергетики. 

Україні потрібні хоча б два нових атомних блоки з паливом не російського походження та відмова від російського палива на всіх старих АЕС. Немає сумніву, що угода буде виконана, залежність від Росії буде ліквідована.

Позбавлення від російської залежності потребує не тільки традиційних заходів, як то нарощування власного видобутку нафти, газу, вугілля, а й нових технологічних рішень, насамперед — перехід до відновлюваних джерел енергії. 

Внаслідок помилкової політики розвиток сектору відновлюваної енергетики різко уповільнився в 2020 році. 

Просто повернути "зелений тариф", як він існував до 2020 року, вже неможливо через технічні проблеми нестачі маневрових потужностей і засобів регулювання частоти та навантаження в енергосистемі України. 

Екстенсивне нарощування потужності СЕС та ВЕС тільки посилить дисбаланс енергосистеми. Сучасні технології пропонують два напрямки вирішення проблеми: для короткочасного накопичення енергії — це батарейні накопичувачі (BESS), для довгострокового накопичення — це водень. 

Водень, крім того, є найбільш перспективною альтернативою бензину та дизелю в якості пального для транспорту. 

Потреби української енергосистеми в батарейних накопичувачах такі великі, що є сенс в налагодженні їх місцевого виробництва. 

Більше того, таке виробництво налагодити не складно не тільки для внутрішніх потреб, а й для експорту в ЄС. Необхідні технології та маркетингові послуги можуть бути отримані зі США та Південної Кореї. 

Водень, отриманий шляхом електролізу з допомогою електроенергії з відновлюваних джерел (так званий "зелений водень"), зараз є найбільш популярною технологією, але це зовсім не нова технологія, вона відома з 1800 року.

Абсолютно новим словом в водневій технології може стати синтетична біологія, тобто створення штучних мікроорганізмів, здатних продукувати водень з вуглеводнів. На лабораторному рівні це вже працює, комерціалізація не за горами. 

Водень, отриманий засобами синтетичної біології, обіцяє бути принаймні вдвічі дешевшим за "зелений водень", бо ця технологія використовує давно побудовані і закинуті нафтові свердловини, не придатні до видобутку нафти. 

Не варто забувати про таке традиційне джерело енергії, як біомаса: відходи рослинництва в нашій аграрній країні можуть зробити непотрібним мінімум десять мільярдів кубометрів природного газу на рік, крім того, вартість енергії з біомаси нижча, ніж з природного газу не тільки при нинішніх захмарних цінах на нього, але й за нормальних ринкових умов. 

За останнє десятиріччя приватний бізнес досяг значних успіхів тільки в невеличкому сегменті виробництва теплової енергії з відходів деревини. 

У значно більшому сегменті виробництва тепла та електрики з аграрних відходів успіхи мізерні, бо засобами тільки приватного організаційні бізнесу проблеми не подолати, а держава не виявила бажання врегулювати цей сектор. 

Названі технологічні зміни в енергетиці — це реально чергова технічна революція. Подібні процеси відбуваються в багатьох секторах економіки, тому післявоєнна відбудова на базі технологій, які залишилися від часів СРСР, не має сенсу. 

Новий формат залучення інвестицій

До війни головною перепоною для зміни технологічної бази була нестача інвестиційних ресурсів та притаманна Україні структура валових заощаджень, при якій заощадження населення в 4-5 разів менші, ніж заощадження підприємств. 

Я неодноразово писав про те, що в Україні рівень внутрішніх заощаджень та інвестицій критично низький, приблизно вдвічі нижчий, ніж потрібно для стійкого та швидкого зростання на рівні 6-7% на рік. 

Компенсувати нестачу внутрішніх інвестиційних ресурсів іноземними не вдавалося через політичні причини, бо економічна політика в Україні завжди була ворожа до інвесторів (чому так було — то тема окремої розмови, яку ми не будемо зараз чіпати). 

Після війни можна очікувати, що нестача внутрішніх інвестицій буде можливо компенсувати іноземними. 

Значна перевага заощаджень підприємств над заощадженням домогосподарств призводила до консервації структури економіки, бо металургійний комбінат природно реінвестує прибуток в металургію, а не в біотехнології. 

Дуже важливо після війни створити механізм фінансування, який не консервує структуру економіки, а змінює її. Такого механізму у нас нема і ніколи не було, але зразки в економічній історії були, тому нам є на що орієнтуватися. Як на мене, найбільш вдалим прикладом були корейські чеболі. 

На перший погляд, чеболі — зразок олігархічного бізнесу, але тільки на перший погляд. Корейський уряд з 1961 року перетворив олігархічні утворення в механізм швидкої реструктуризації економіки. 

Працював цей механізм таким чином: держава в особі Ради економічного планування (РЕП) визначала на п’ять років пріоритетні напрямки та проєкти, державні банки отримували за кордоном довгострокові кредити під державні гарантії, цими кредитами банки кредитували на пільгових умовах чеболі, які виконували проєкти, схвалені РЕП. 

Критерієм успішності проєкту була конкурентноздатність чеболю на світовому ринку. Ті, хто не досягав успіхів в експорті, був приречений на банкрутство або поглинання, держава його не рятувала. Такий механізм дозволив дуже швидко перетворити країну рисоводів та рибалок у експортера продукції передових технологій. 

Як ми можемо використати цей досвід? Для нас це єдиний варіант, бо для чисто державного механізму розвитку у нас просто немає достатньо багато кваліфікованих та сумлінних менеджерів. 

Я не поділяю загальну точку зору, що держава завжди є поганим власником і менеджером, державний сектор Сінгапуру переконливо доводить протилежне. 

Проблема в ефективності державного апарату: в Сінгапурі він один з найкращих в світі, в Україні — вкрай неефективний (рейтинги ефективності державного управління легко знайти, вони вкрай соромні для нас). 

З іншого боку, швидка реструктуризація економіки чисто ринковими методами не має історичних прецедентів, це чистої води міф. До того ж, після війни для України капітал з приватних джерел буде менш доступний, ніж фінансування за міждержавними угодами. 

Ми будемо мати таку саму ситуація, як Південна Корея в 1960-х роках: інвестиції в розвиток переважно з державних джерел, але через приватний бізнес. Легко зрозуміти, що така ситуація може бути вкрай сприятливим середовищем для буйного розквіту корупції. Цю загрозу треба постійно мати на увазі. 

Перш за все, для пропонованого варіанту економічної політики потрібно створити державний орган, аналогічний РЕП, якого у нас нема і ніколи не було. Він має визначити перспективні напрямки та проєкти, розробляти та втілювати довгострокові плани розвитку. 

Державні банки, наприклад "Укрексімбанк" або "Укргазбанк", будуть отримувати кредити за кордоном, потім видавати кредити підприємцям на виконання визначених українським аналогом РЕП проєктів. 

Найбільш складне питання: кому дати ці кошти? Видавати треба тим, хто довів свою спроможність виконувати значні промислові проєкти. Для прикладу: такій людині, як Пінчук, давати кошти можна, а подібним до Коломойського або Новинського — ні в якому разі. 

Впевнений, що в Україні можна знайти декілька десятків необхідних підприємців, яким можна дати кошти на проєкти розвитку. Не менш складне питання: хто має вирішувати, кому можна дати гроші? 

Вирішувати мають ті, хто демонстрував здатність до ефективних організаційних рішень в умовах війни, тобто люди типу Білецького. Війна завжди виявляє багато людей з такою вдачею. 

Що Україна може запропонувати світу?

Зараз ми не можемо сказати, які з проєктів розвитку мають бути пріоритетними після війни, але ми можемо вказати загальний напрямок розвитку. Проєкти мають бути спрямованими на експортне виробництво, яке має зайняти на ринку США та ЄС ту нішу, яку зараз там займає імпорт з Китаю. 

Це своєрідна політика заміщення імпорту, але не імпорту в Україну, а імпорту в США та ЄС. Немає сумніву, що зараз така економічна політика знайде підтримку в ЄС та США, бо зараз всім їм вже зрозуміло, чим може обернутися залежність від імпорту з країн з авторитарними режимами. 

Якщо глянути на імпорт США з Китаю, то найбільшу її товарну частку нині становить продукція електротехніки та електроніки (в 2021 році 135 мільярдів доларів, що становить чверть всього імпорту з Китаю, поставки цих товарів з Китаю в ЄС приблизно такого ж обсягу). 

За часів СРСР в Україні був величезний сектор виробництва електродвигунів, трансформаторів, генераторів, побутової електротехніки та електроніки та подібних товарів. Чи є сумнів, що за наявності значних інвестицій, західних технологій і величезних ринків США та Європи ми можемо дуже швидко налагодити виробництво таких товарів не гірше, ніж китайці? 

Іншим величезним сегментом імпорту в США та ЄС з Китаю є спортивні товари та іграшки. Наприклад, в 2021 році США закупили в Китаї цих товарів на 40 мільярдів доларів. Таким же величезним сектором є імпорт меблів. 

В 2021 році США імпортували з Китаю меблів на 31 мільярд доларів, а ЄС у 2020 році — майже на 14 мільярдів євро (для порівняння: український експорт меблів в 2020 році становив 750 мільйонів доларів). Чи є якісь технологічні перепони чи хоча б складнощі, щоб відібрати значну частину американського та європейського ринку у китайців? 

Українська меблева промисловість, хоч і не дуже велика за обсягами виробництва (біля 1,5 мільярда доларів на рік), вже достатньо орієнтована на експорт, бо експортує більше половини продукції, переважно до ЄС.

У виробництві меблів вирішальними факторами є дизайн та собівартість. Китайські меблі виробляються за західним дизайном, а низька собівартість досягається не за рахунок низької зарплати (в промисловості Китаю вона зараз вище, ніж в Україні), а за рахунок сучасного високопродуктивного обладнання, яке має сенс застосовувати лише при великих масштабах виробництва. 

Українське меблеве виробництво переважно дрібне, що не дозволяє застосовувати високоефективне обладнання. Але якщо мати на меті ринки США та ЄС, то виникає сенс у створенні масштабного виробництва на сучасному автоматизованому обладнанні. 

Перехоплення частини ринку США та ЄС у китайців — задача цілком реальна, вона покращить структуру нашої економіки та експорту, але не призведе до технологічної революції. 

Потрібні найновіші технології, і їх треба отримувати, перш за все, через військово-технічне співробітництво з США та Великою Британією. Маючи такого сусіда як Росія, ми вимушені мати мілітаризовану економіку, навіть якщо ця війна принесе Росії поразку, чекати від Росії цивілізованої поведінки в майбутньому недоречно. 

Існує поширена думка, що мілітаризація економіки шкодить економічному зростанню. Це так, якщо розглядати національну економіку як закриту систему, але це не так, якщо врахувати зовнішні економічні стосунки. 

Якщо мілітаризація економіки супроводжується значними обсягами експорту продукції оборонної промисловості, то негативного впливу мілітаризації на зростання не відбувається.

Для експортної спроможності оборонна промисловість України має отримати доступ до західних технологій, що можливо тільки через військово-технічного співробітництва (ВТС) з такими партнерами, як США та Велика Британія. 

Головна перепона для військово-технічного співробітництва, яка існувала до війни — побоювання того, що передані Україні технології швидко опиняться в Росії, після війни щезне. 

В цьому секторі теж не можливо покладатися на ринкові механізми, бо сучасні військові технології та технології подвійного призначення є сферою державного регулювання, часто навіть державного виробництва. На жаль, тут теж нам може стати на заваді низька ефективність державного управління в Україні. 

Треба сказати, що створення ефективного державного апарату є складним завданням, способи вирішення якого досі незрозумілі (наприклад, країнам Латинської Америки вже майже 200 років це зробити не вдається), тому чекати тут швидких успіхів не доводиться. 

Для запобігання негативному впливу держави на проєкти ВТС, мабуть, найкращим засобом може стати створення спільних підприємств, управління якими буде значною мірою забезпечено американцями або британцями. Досвіду створення таких СП у нас досі немає, тому потрібні швидкі та рішучі дії у цьому напрямку. 

Якщо резюмувати викладене в коротких тезах, то можна звести їх у декілька пунктів:

  1. Післявоєнна ситуація надає шанс не тільки на відбудову зруйнованого війною, а й на якісні зміни економіки, на перехід від аграрно-сировинної економіки до виробництва товарів з високою доданою вартістю, до технологічної економіки.
  2. Для державного управління структурною перебудовою економіки потрібний спеціальний апарат, відокремлений від поточних проблем відбудови зруйнованого. Такий апарат можна зробити, наприклад, на базі Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, або ж створити наново, наприклад, у вигляді Нацкомісії зі стратегії розвитку. Якість такого апарату має бути близькою до корейської РЕП. 
  3.  Найбільш вразливим сектором економіки з точки зору національної безпеки виявляється зараз енергетика. Потрібна повна відмова від російських енергоносіїв за рахунок переходу на інші технологічні рішення (біомаса, біотехнології водню, нові АЕС, батарейні накопичувачі, тощо), тобто потрібна нова енергетична стратегія, нові технології, нові виробництва. 
  4. Перехід на виробництво товарів з високою доданою вартістю найбільш швидко можна зробити за стратегією експортного виробництва з умовною назвою "Європейський Китай". Відповідну міжнародну програму приватно-державного партнерства має розробити та втілити Нацкомісія зі стратегії розвитку. 
  5. Перехід на високотехнологічні виробництва треба починати з оборонної промисловості. Договори про ВТС зі США, Канадою, Великою Британією та відповідна програма співробітництва — перші необхідні кроки.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: