Україною бродить примара лібералізму. Що не день хтось із можновладців, депутатів чи кандидатів дає їй копняка. Для визначення суспільного настрою достатньо послухати кандидатів у президенти - і не традиційні прокляття комуністів і свободівців, а респектабельних правоцентристських політиків.

"Пропагандистам ліберальної економіки, які зробили ставку на ринкові механізми, сьогодні краще сховатися якомога далі від людей. Так званий чистий ринок себе не виправдав. Це - вирок. Вирок усім, у тому числі й таким ідеалізованим організаціям як СОТ, МВФ, Світовий банк", - каже Анатолій Гриценко.

Солідарний з ним Юрій Костенко. "Відставка Пинзеника засвідчила: ліберальна економічна політика зазнала краху. І її потрібно змінити, бо вона є головною причиною фінансової кризи", - зазначає політик.

Те саме майже дослівно: "Лідер громадської ініціативи "Фронт змін" Арсеній Яценюк вважає, що ліберальна модель суспільства не виправдала себе і багато у чому стала причиною світової кризи. На переконання політика, в Україні слід створити суспільство соціальної справедливості".

Хто не є політиком, може називати речі своїми іменами. Лібералізм - центральний напрямок, мейнстрім світової економічної думки. Інші напрямки живуть за рахунок його заперечення.

Лібералізм - це обстоювання свободи. Фрідріх Гаєк визначає свободу як усунення з суспільних відносин особистої влади і примусу. З цієї точки зору послідовність Марксових формацій - рабовласництво, феодалізм, капіталізм - є поступом у досягненні свободи.

Перелічимо деякі принципи ліберальної економіки: захист приватної власності, нейтральність економічної політики щодо розмірів компаній, щодо галузей, резидентів чи нерезидентів. У класичному ліберальному ідеалі у держави лише три сфери відповідальності: зовнішня безпека, правопорядок та грошова система.

Антитезою лібералізму є різні варіанти соціал-демократичної та соціалістичної економічної політики, де держава є провідним економічним суб'єктом.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизму - у питаннях про роль держави та допустимість швидкості змін у політиці, а з іншого - соціалізму та комунізму, коли йдеться про приватну власність та соціальну підтримку з боку держави.

Дивує сила пристрасті, з якою лібералізм заперечується майже всім українським політикумом. Чи це не підсвідомі муки совісті? Тимчасом лібералізм - це ідеологія, на основі якої можна сформувати логічну і цілісну економічну політику, дати прийнятні відповіді на нагальні питання - як загальносвітові, так і українські.

Прірва між багатими і бідними. Через співвідношення курсів валют товари бідних країн дешевші, але вони не можуть бути продані у багатші держави, бо ті створили штучні бар'єри - як-от обмеження, які існують на аграрного ринку ЄС. Руйнування цих перешкод - це реальний шлях до подолання світової бідності.

Економічний націоналізм. "Купуй українське, виробляй українське, захищай українське" - буквально це означає автаркію. Зокрема, це зовнішньоекономічна політика Гітлера.

Оскільки українське не завжди краще, то права українських споживачів буде обмежено на користь держави або українських виробників. Але цим виробникам відсутність конкуренції теж стратегічно зашкодить. Найкраще для них - конкуренція з імпортерами на внутрішньому ринку на рівних умовах. Тоді і експорт можливий.

Україна має дотримуватися правил СОТ і вимагати цього від інших країн. У грі "Економічний націоналізм" програють усі, і усі цивілізовані нації це розуміють. Наприклад, коли новий президент США виступив із закликом "Купуй американське", суспільство поставило його на місце.

Корупція. Складність проблеми зазвичай недооцінюють, зводячи боротьбу з корупцією до ретельнішого контролю і суворішого покарання. Між тим, живильне середовище цього явища в Україні - недорозвиненість ринкових відносин.

Часто корупція існує там, де взаємодіють держава і приватний сектор: чиновник і підприємець разом обкрадають державу.

У приватному секторі економіки корупція радше виключення, ніж правило, бо мотивація керівника - висока зарплата і оцінка за результатами роботи - створює несприятливе середовище для корупції. З огляду на можливу корупцію, роль держави як господарюючого суб'єкта має бути зведена до мінімуму або до нуля.

"Погані" галузі. Неринкова істерія особливо яскраво виявляється у "хвилях народного гніву", направлених проти банків, грального бізнесу або аптек.

Ці хвилі спираються на завжди існуюче у суспільстві невдоволення бідних існуванням багатих, в основі якого - заздрість. Але в Україні ці хвилі провокує влада.

Наступним об'єктом шельмування та державного регулювання може стати будь-яке підприємство чи галузь, що потрапить під гарячу руку. Ліберальна позиція має бути принциповою: бізнес потрібен не тому, що подобається владі чи народу, а тому, що платить податки та створює робочі місця.

Якщо законодавцю заманеться заборонити вид бізнесу, він мусить робити це поступово та з відшкодуванням збитків.

Чим гральний салон, який платить податки, гірший за шахту, яка отримує дотацію? Хіба шахта безпечна для працівників? Спустошуючи надра, що вона залишить майбутнім поколінням? А забруднення середовища?

Стосовно обмеження цін на ліки, вихід давно відомий: цільові дотації найбіднішим громадянам. А сплеск попиту і цін є поштовхом для збільшення виробництва.

Замість "змови аптекарів" краще говорити про паніку, створену керівниками держави. Принциповим є те, що обмеження цін - це зазіхання на право власності, яке, згідно з Конституцією, усі мають поважати.

Бюджет проїдання чи бюджет розвитку. Чуємо: Україна має розвивати ту чи іншу галузь - літакобудування,  виробництво біопалива чи вітряків. Але це інвестор вирішує, що розвивати за його приватні гроші.

Призначення бюджету інше: підтримувати зовнішню безпеку, правопорядок і стабільність національної грошової одиниці. Хіба тут вирішені усі проблеми?

У першу чергу, кошти повинні виділятися на проїдання, а уже потім мають фінансуватися проекти розвитку - нові системи озброєнь чи запорізькі мости.

І в жодному разі не слід витрачати бюджетні гроші на галузеві проекти - вуглевидобуток чи підтримку сільського господарства, адже таке фінансування відбувається за рахунок інших.

Вихід з кризи. Заскочені кризою, громадяни вимагають від уряду: "Робіть же що-небудь!". Доводиться реалізовувати сумнівні, але заспокійливі заходи, як-от підтримка окремих галузей і підприємств чи рефінансування банків.

Як правило, такі вливання не досягають цілей. Насправді для "виходу з кризи" не потрібні ніякі спеціальні заходи, а треба просто якісно виконувати прямі обов'язки.

Робітник хай не допускає брак. Інженер хай підвищує продуктивність і економить витрати. Підприємець хай шукає покупців. Депутат хай обстоює реформування медицини, пенсійного забезпечення та житлово-комунальної сфери. Усе це треба було робити і до кризи.

Чиновник нехай слідкує за виконанням бюджету і в необхідних випадках застосовує процедуру банкрутства. Може, це і є "порядок" і "тверда рука"?

Не лібералізм є причиною кризи. Просто багато людей свідомо ризикували задля власної вигоди, покладаючись на фінансові піраміди. Дехто програв і тепер волає, що у кризі винен ринок.

Хотіли, мовляв, споживати більше, ніж заробляли, а ліберальна економіка цього не забезпечила, тому потрібна інша модель.

Лібералізм передбачає плату за помилки. Просто треба, набувши досвіду, краще зрозуміти цінність свободи і власну відповідальність.