Врятувати Кобилля

Врятувати Кобилля

Розмови про стратегію розвитку українського сільського господарства почалися давно і триватимуть, мабуть, ще довше. Що краще - сотня гігантських латифундій на всю країну чи мільйони дрібних фермерів у всіх селах?
Вівторок, 27 жовтня 2009, 14:01
Економічна правда

Днями довелося брати участь у програмі одного розмовного радіо. Йшлося про вічне - як нам облаштувати вітчизняне сільське господарство.

Автора запросили як аграрного оглядача, який упродовж десятиліття "висвітлював" цю тему в одній раніше доволі популярній щоденній газеті. Аби показати життя глибинки та перебіг аграрної реформи більш рельєфно, редактор підтримав несподівану ідею: узяти одне конкретне село і раз у квартал описувати все, що там відбуватиметься.

Це було просто: з такою ж періодичністю повторювалися відвідини батьків у рідному селі Кобилля на Тернопільщині, тож для експерименту було обране саме воно...

Окрім журналіста, ведучий радіопрограми запросив чудову жінку - працівника аграрної консалтингової компанії.

Реклама:

Вона добре знається на великому аграрному бізнесі: може годинами сипати котируваннями різних культур, порівнювати ціни на збіжжя, починаючи ледь чи не з дня проголошення незалежності України, і, відповідно, вибудовувати тренди та робити далекосяжні прогнози.

Ведучого зацікавили ціни "на місцях". Очевидно, він хотів знайти якусь невідповідність, аби далі повести дискусію саме у цьому напрямку. Однак його чекало розчарування: у Кобиллі цін не було взагалі.

Після ліквідації колгоспу селяни-одноосібники, звичайно ж, орють, сіють і молотять, але тільки для себе - ринок збіжжя у селі практично відсутній. Нема його і на рівні району - ніхто не купує зерно, бо всі сіють для себе. Везти в обласний центр - надто дорого і клопітно.

Як стверджує офіційна статистика, особисті селянські господарства виробляють більше 70% усієї аграрної продукції. А за деякими видами, наприклад овочами, - більше 90%. Однак з державного бюджету вони не отримують на свої потреби ані копійки. Виняток - компенсація за здане заготконторі м'ясо, однак і там є певні обмеження.

Мільярди гривень, які щорічно закладаються у державний бюджет "на підтримку села", уряди завжди спрямовували "латифундіям" - великим агрофірмам.

"А де ж ваші колишні односельці беруть гроші на пальне та інші витратні матеріали, якщо вони нічого не продають?" - не стримував подиву ведучий.

Відповідь збентежила не лише його, а й багатьох слухачів, що потім телефонували у прямий ефір. Вони дізналися, що дідусі та бабусі, які годують Україну, купують дизельне пальне та міндобрива за власні пенсії...

Розмови про стратегію розвитку українського сільського господарства почалися давно і триватимуть, мабуть, ще довше. Що краще - сотня гігантських латифундій на всю країну чи мільйони дрібних фермерів у всіх селах?

Того дня на радіопередачі зіткнулися два яскраві представники обох течій.

Експерт з консалтингової компанії переконувала: майбутнє села - винятково у крупнотоварному аграрному виробництві. Воно, мовляв, більш ефективне з усіх точок зору. Концентрація земель, за її відчуттями, в Україні стає незворотною, і пручатися дрібним виробникам не слід.

Автор же відстоював право дрібних селян займатися своєю справою і засуджував державну політику, яка, всупереч законодавчій нормі про рівність всіх форм господарювання, віддає перевагу великому агробізнесу.

Проблема не нова: у світі нині співіснують обидві моделі. Вони навіть мають назви. Перша - американська, друга - франко-голландська або європейська.

Отже, бути Україні "Америкою"?

Цифра зареєстрованих фермерських господарств в Україні ще у 1990 роках завмерла на рівні 50 тисяч і вже почала зменшуватися - рівень їх державної підтримки мізерний, а рейдерські захоплення їх земель стали буденністю.

Це підприємства, які зазвичай оперують тисячами гектарів ріллі і можуть принаймні шукати правду в органах влади та судах. Одноосібні ж господарства, які мають городи або паї у розмірі кількох гектарів, - це, як правило, безправні і безпомічні пенсіонери. Вони й справді не пручатимуться натискові "прогресу".

Вчора по телевізору показали гіркий сюжет: щороку в Україні зникає сотня сіл. За 50 років зникнуть Чернігівщина і Сумщина. Чи вистоїть Кобилля?

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: