Ані фінансова, ані світова

Кризу чомусь охрестили фінансовою, та ще й світовою. Українська влада охоче сприйняла це буквально: фінансова - значить, головні зусилля на порятунок банків; світова - значить, нема запитань щодо відповідальності, бо у нас все як у людей.

Втім, розвинутий світ на порозі якщо не спаду, то зупинки зростання. Це класична періодична криза з тих, про які нам розповідали ще у школі, тільки тепер вони протікають м'якіше. Попередній випадок був 2002 року, але тоді обійшлося лише уповільненням.

Новий технологічний уклад вимагає і нової структури економіки, але розгортання нових виробництв не встигає за згортанням старих. У такі перехідні періоди і спостерігаються хвороби росту, які Шумпетер назвав "руйнуванням, що творить". Посилення структурного безробіття і тимчасова втрата доходів у значній частині економіки ускладнює розрахунки за кредитами, і вже як наслідок цього виникає криза фінансова.

Отже криза у першу чергу стосується розвинутих країн, лідерів прогресу. Світового характеру вона набуває лише тою мірою, якою, як колами по воді, розходиться від епіцентру.

Фінансовий аспект зачепив лише ті країни, де надто покладалися на Захід як на надійне джерело завжди доступних і дешевих грошей. У цій групі і Україна - у найскрутнішому становищі у нас опинилися саме ті банки, які активно залучали іноземні кредити. Проте, цих проблем немає у Південно-Східній Азії, де фінансисти стали значно обережнішими після 1998 року.

Так само реальні економіки зачеплено тою мірою, якою вони залежать від поставок розвинутим країнам, а не від розвитку внутрішнього ринку. Китай, де до останнього часу три чверті приросту забезпечував експорт і капітальні вкладення, 2009 року буде зростати на 9% замість 10%. Натомість, у нього відкривається можливість спрямувати накопичений потенціал на внутрішнє споживання. Китаєць, нарешті, взує ті кросівки і сяде у той автомобіль, який він сам і виробляє. Таку "кризу" він тільки вітатиме.

Як бачимо, глобалізація залишає широке поле для розмаїття індивідуальних особливостей розвитку. Захід бере задки перед розгоном у подальший технологічний відрив. Схід не збивається зі стратегічної магістралі, мчить наздогін, ледь пригальмувавши на повороті.

Україна ж зі своїми 6-7% зростання відсуває інтеграцію за горизонти середини сторіччя. Не дивно, що на побутовому рівні ці відсотки не дуже відчуваються. Отже, криза повинна стати поштовхом не тільки для традиційного латання дірок, а і для започаткування амбітної стратегії розвитку реальної економіки. Тим паче, що для цього тепер є вагомий додатковий ресурс.

16,5 мільярдів доларів, які дає Україні МВФ, - це та швидка допомога, яка приїхала майже без виклику, оскільки підтримка не тільки банків, а і цілих країн є частиною антикризової стратегії Заходу. Залишається лише ефективно скористатися цими величезними коштами, а це понад 8% ВВП, тобто, більше того приросту, який дає вся наша економіка за рік. Уявіть, що вам підвищили зарплату, і це підвищення видали за рік вперед. Це повинно стати тим первинним капіталом, який обростає ще й плодами власних зусиль.

Рекапіталізація банків є вірним кроком, але на додачу пора зробити принаймні наступне:

- повністю реалізувати давні спроби підтримки цін на сільгосппродукцію і уникнути щорічного обирання селян, як це досі щоліта з сумною систематичністю повторювалося. Так само треба сприяти забезпеченню села пальним та іншими ресурсами не за спекулятивними цінами.

- започаткувати державне будівництво житла;

- у прямому сенсі відмовитись від стратегії латання дірок, щодо доріг;

- модернізувати металургію і, нарешті, скористатися всіма перевагами найдешевших покладів руди у світі.

Крім того, додатковий імпульс реальній економіці повинна дати модернізація податкової системи:

• - у Східній Європі ставка податку на прибуток давно вже близька до 20%, пора вже і нам відмовлятися від чинних 25%;
• - у Західній Європі вже накопичено досвід застосування такого механізму ПДВ, який не передбачає операції відшкодування взагалі і повністю знімає проблеми вимивання обігових коштів і шахрайств із відшкодуванням. Пора і нам цим механізмом скористатися. Це також дозволить знизити ставку ПДВ до 17% (у Росії 18%);
• - одночасно з послаблення податків на виробника нам все ж таки слід підняти акцизи на зло: на тютюн і алкоголь. Україна все ще залишається на останньому місці у Європі за рейтингом цін на сигарети. Щодо горілки і пива, то зростання їх цін значно відстало від доходів. Якщо 2004 року на середню зарплату можна було купити 75 пляшок горілки, то тепер аж 120. Підняття акцизів на тютюн і алкоголь оздоровить не тільки націю, але й бюджет на 10,3 мільярди гривень.
• - посилити боротьбу з ухиленнями від оподаткування, зокрема, запровадити європейський досвід у вигляді залікового податкового збору, який можна розглядати як м'який варіант податку з продажів. Збір стягується у обсязі лише 0,3% від суми продажу і йде в рахунок платежів податку на прибуток. У випадку низьких прибутків або їх відсутности, збір не повертається. Таким чином, цей механізм є нейтральним щодо прибуткових підприємств; і у той же час він дозволяє стягувати бодай мінімальні податки з так-званих "мінімізаторів", збиткових і низькоприбуткових підприємств, які складають дві третини економіки і значну податкову базу для обкладення заліковим збором. Ця мінімальна ставка дозволить зібрати 4 мільярди гривень додаткових надходжень, не зачіпаючи здорову, прибуткову частину економіки.

Нажаль, поки що поширені погляди на кризу не як на своєрідне очищення, а як на можливість ловити рибу в каламутній воді. Деякі банки вже повідомили громадян про намір підняти проценти за раніше видані кредити. Прикро, що більшість можновладців, які зібралися на "Свободі слова на Інтері", не дали цьому відкоша. Спочатку віталося надання державної допомоги приватним банкам, як колись відсталим колгоспам, а потім, коли зайшла мова про можливі акції протесту проти підняття процентів по раніше укладених кредитних угодах, раптом почулися пісні про приватне підприємництво, де кожному вільно робити що заманеться.

Виходить, керівництву банків замало запустити в кишеню платників податків одну руку для збереження всіх вигод приватного володіння і контролю над фінустановами. Вони не проти запустити ще й іншу руку через підняття відсотків. І це при тому, що НБУ свої ставки відсотків знижує. Це вже не соціальне партнерство, а соціальне здирництво.

В Україні немає таких змін економічних умов, які можуть вважатися підставою для перегляду кредитних договорів - така заява влади надала б народу юридичний захист від некоректної поведінки банків.

Відтак, Україна стоїть не тільки перед політичним, а і перед економічним вибором. Останній, мабуть, є важливішим.