Чи спричинить конституційне подання колапс на земельному ринку

Середа, 5 серпня 2015, 10:23
Що таке "право власності українського народу"? Право державної і комунальної власності? Суспільне надбання? Скоро на це питання відповість суд.
Олег Кулініч, народний депутат, член парламентського комітету з питань аграрної політики та земельних відносин, група "Партія "Відродження"

Днями Аркадій Корнацький разом з 49-ма іншими народними депутатами попросив Конституційний суд перевірити конституційність низки земельних законів.

Проблема полягає в наступному.

Декларація про державний суверенітет передбачає, що земля та її надра є власністю народу і використовуються в інтересах громадян.

У 1996 році ця норма перекочувала до статті 13 Конституції.

Поряд з цим, законодавство передбачає три основні форми власності: державну, приватну і комунальну. Права власності українського народу у переліку нема.

З того часу не вщухають суперечки стосовно "права власності українського народу". Що це таке - не знає ніхто. Хтось ототожнює це право з правом державної і комунальної власності, хтось визначає це поняття як "суспільне надбання", хтось виділяє його в окрему форму власності.

Тепер стосовно права власності на землю.

Як відомо, у 2013 році в Україні набрав чинності закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Він розмежував публічні землі на землі державної та комунальної власності.

Проте депутати, які звернулися до суду, вважають, що державної чи комунальної власності на землю не може бути, бо вся земля належить українському народу.

Тлумачення цього терміна судом є доцільним. Проте у конституційному поданні йдеться не про тлумачення норм закону, а про визнання неконституційними норм, які визначають, яка земля в Україні є державною, а яка комунальною. А це вже інша справа, і наслідки тут можуть бути суттєвіші.

Тому хотів би звернути увагу авторів подання на те, що ми отримаємо у разі визнання судом відповідних положень неконституційними.

По-перше, буде неможливо приватизувати чи взяти в оренду в органів влади будь-яку ділянку. Річ у тім, що повноваження органів влади з передавання земель у власність та користування прив'язані Земельним кодексом до однієї з двох форм власності - державної та комунальної. Права власності народу у кодексі нема.

Фото panoramio.com

По-друге, неможливо буде зареєструвати жоден договір оренди державної чи комунальної землі. Перед реєстрацією оренди спочатку реєструється право власності, а механізму реєстрації права власності за народом не існує.

По-третє, місцеві і державний бюджети не зможуть отримувати орендну плату за існуючими договорами оренди, а також кошти від продажу ділянок, оскільки такі надходження розмежовані Податковим кодексом відповідно до того, є земля державною чи комунальною.

Цей перелік не вичерпний, тож авторам подання слід завчасно готувати ґрунтовні зміни до законодавства на випадок, якщо суд погодиться з їх аргументами.

Втім, я не думаю, що воно має перспективи. Не можна позбавляти і державу, і територіальні громади права мати землю у власності. За Конституцією, земля є основою місцевого самоврядування і може перебувати у комунальній власності.

Крім того, на момент ухвалення Конституції в Україні вже була приватна власність на землю. Якщо вся земля з прийняттям Конституції стала власністю українського народу, то виходить, що Конституція націоналізувала приватні землі? Це абсурд.

На мій погляд, згаданий вислів у Декларації та Конституції говорить лише про поширення юрисдикції української держави на землю та інші природні ресурси в межах держави.

Однак почекаємо рішення Конституційного суду. У будь-якому разі позитивом є те, що це рішення нарешті поставить крапку у даній дискусії. Головне, щоб воно не створило нових проблем.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.