Чиновництво проти конкуренції
Ринкова система, яка передбачає добровільність, конкуренцію, рівність прав учасників і свободу бізнесу, одвічно є антиподом держави як політичного інституту управління суспільством.
Держава, яка діє перш за все наказами і заборонами, ефективна у тих випадках, коли потрібні примуси щодо її громадян або коли врегульовується використання ресурсів, що є спільними і неподільними між корпораціями чи сім'ями. Це, наприклад, повітря, водоймища, державні кордони, ліси, гори тощо.
Вона запроваджує норми і правила суспільної координації зверху у сферах, не підвласних іншим інститутам, наприклад, - у праві, громадському порядку, правилах авторуху, трудових відносинах, оподаткуванні, захисті навколишнього середовища, охороні здоров'я, освіті, громадянських свободах, приватній власності, містобудуванні та безлічі інших.
Держава запроваджує і самі ринкові інститути , спираючись на законодавство і соціальні традиції. Тільки держава може захистити права власності і свободи, без яких ринкова модель неможлива.
Проте, якщо влада незграбно втручається у відносини на ринках, вона виходить за межі своєї компетенції. Централізовані накази суперечать добровільності ринкового вибору. А ціни, які встановлюють органи влади на товари і послуги, що вільно купуються, є довільними і неприйнятними та породжують такі знайомі нам явища, як дефіцити і черги.
Історія показує та доказує, що централізоване планування, як намагання гармонізувати відносини у суспільстві, звужуючи дію ринкового саморегулювання, спричиняє не бажаний централізований лад, а скоріше централізований суспільний безлад.
Чому? Чиновник, що володіє сотнями звітних довідок та інших носіїв інформації, точно і ефективно розрахувати ціну не може. Подивіться, як сьогодні встановлюються ціни органами влади: вони лише вказують, наскільки можуть зрости ціни - на 10 %, на 2 гривні, або, як нещодавно, встановлюють планки у 9,75 гривень за бензин, тобто спираються не на якісь власні формули, а на вже існуючі на ринках ціни.
Але з величезною помпою повідомляють, що це і є "економічно обґрунтований" рівень цін чи тарифів. Особливо кумедно виглядали очільники АМКУ, які повідомили у 2008 році, що вартість проїзду у київському метрополітені має дорівнювати не 2 гривні, як вважала КМДА, а одна 1,76 гривні, бо вони так домовилися.
Але АМКУ - не партнер за договором з ким завгодно - ні з владою, ні з бізнесом. До речі, зараз вартість проїзду якраз складає 2 гривні.
У радянські часи державне встановлення цін базувалось на собівартості виробів з додаванням прибутку. При цьому всі розуміли, що собівартість є завищеною, штучно "намальованою" і закривали на це очі.
Якою викривленою, неадекватною була та система цін, і якими викривленими через це були і виробництво, і споживання, стало зрозумілим лише після краху планової економіки. І однією з причин цього краху була система ціноутворення, що підштовхувала зростання витрат.
Про ефективний рівень цін знають лише споживачі: тільки вони визначать, скільки куплять товарів за того чи іншого значення цін. Некомпетентний, або недостатньо поінформований покупець прийме значно краще рішення щодо відповідності ціни реальній вартості, ніж "усезнаючий" державний працівник.
Фактично за усім цим бюрократичним спектаклем про економічне обґрунтування цін приховується однобічна підтримка бізнесу, зокрема, впливових корпорацій. Це, звичайно, робиться не безкоштовно.
До потреб споживання і необхідності врівноваження попиту і пропозиції чиновники байдужі. І як може бути врівноважений попит і пропозиція, коли міністерство транспорту та зв'язку одночасно підвищує на 50% ціни на квитки для пасажирів залізниці та авіації всередині України, що не дозволяє людям відмовитися від однієї дорогої пропозиції на користь іншої?
Або коли "незалежна" НКРЕ піднімає ціни на газ для населення з паралельним їх зниженням для підприємств хімічної промисловості? Чому МВФ вимагає від Уряду України встановити вищі ціни на енергетичні послуги домогосподарствам?
Може він знає про "незалежність" НКРЕ? У чиїх кишенях осідають надприбутки від горілчаного бізнесу, якому поставляється дешевий спирт державною монополією?
Чому державні ціни на трактори і комбайни роблять останні недоступними для практично усіх аграрних господарств, а централізовані ціни на вугілля не дають змоги повністю виплачувати зарплату на державних шахтах?
Таке ціноутворення повертає нас в економіку завищених витрат, безгосподарності, дефіциту товарів і чиновницьких зловживань.
Корпорації завжди у "плюсі", бо ціни на їх вироби завжди вищі за собівартість. Ніяких банкрутств, ніякого оновлення, жодної модернізації і - без зростання.
Очевидно, треба розділити права і компетенцію ключових суспільних інститутів: державі робити своє, ринковим структурам функціонувати автономно і самочинно, а бізнесу - самому дбати про свої інтереси, не ґвалтуючи державу і не знищуючи ринки.
Є ще один бік взаємовідносин державної влади і ринкового базису. Органи влади, як відомо, самі вступають у ринкові стосунки - то у якості покупців благ для своїх потреб. коли вони закуповують техніку, транспорт, зброю, меблі, продукти харчування, послуги зв'язку, будівництва, оплату праці вчителів, медиків, науковців тощо.
Але так само вони виступають у якості продавців приватному сектору або іноземцям державного майна, або послуг: митних, нотаріальних, державтоінспекції, реєстрації громадянських актів, прав і об'єктів власності.
У всіх цих випадках суб'єкт державної влади має виступати й рівноправним суб'єктом в актах купівлі-продажу, а отже він повинен діяти у відповідності із законами функціонування ринку.
По-іншому не може бути. Проте - не в Україні, де чиновництву закони не писані. Міністерства, агентства, місцеві адміністрації ігнорують вимоги конкурентного продажу, самі призначають ціни на свої послуги, що вже є незаконним, завищують їх вартість, зловживають своїми правами і зверхньою позицією, щоразу утискаючи права громадян.
Коли ж державні органи роблять закупки за рахунок бюджету, то проявляють непоясненну щедрість, оплачують за штучно завищеними цінами, нерідко нехтують проведенням конкурсів між постачальниками чи підрядниками, або вибирають за необ'єктивними критеріями.
Зрозуміло, що відбувається розкрадання державного майна, оббирають рядових громадян і злодійськи збагачують придворних бізнесменів. Тут не тільки правове, а й економічне беззаконня: кошти суспільства витрачаються даремно, збагачуються бюрократи та лобісти.
Люди ж не отримують послуг, а найкращі виробники не мають роботи. Обсяги держзамовлень і закупівель досягають в Україні 120-140 мільярдів гривень на рік, а послуги відомств можна оцінити ще у 30-35 мільярдів.
Шкода, що наноситься економіці через цю відомчу зухвалість і виражена у витратах суспільних засобів і доходів підприємств, досягає приблизно половини цього державного "ринку", тобто 60-70 мільярдів гривень або 6-7 % ВВП країни.
Бюрократії ближча не конкуренція, а корупція, яка пустила метастази в усі сфери державних управління і послуг і розглядається чиновницькою камаріллєю, як її посильний внесок у "ринкові відносини" по-чиновницьки.
Адміністративні втручання у ринкові процеси, ручний розподіл товарів, довільні тарифи, суб'єктивні накази та дозволи виробникам і споживачам - дуже бажані бюрократам, бо вони є передумовами хабарництва.
І ця владна маячня не має нічого спільного з сучасним державним управлінням, яке можливе лише за функціонування дійсної ринкової системи і лише через застосування цієї системи.
Адміністративна реформа, про яку вже десятиліття гомонять політики, полягає саме у переході до такого інституційного порядку.
Звичайно, ринкова платформа сама по собі, без державного управління не здатна забезпечити потреби суспільства. У багатьох сферах лише державні органи спроможні дати лад суспільним протиріччям.
Так, лише система державного управління може згладити несправедливості розподілу доходів і допомогти старим, слабким, дітям, інвалідам, незаможнім; виділяти субсидії тим секторам, які суспільно потрібні, але не конкурентоздатні; зводити об'єкти загального користування тощо.
Далі буде...
Читайте також:
Ковзанка української грошової системи
Інноваційна ширма корупційного збагачення
Інфраструктурні об'єкти уряду - інвестиції у пісок
Українські інвестиції: собі на шкоду
Чому Україна залишиться без інвестицій
 |
Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ