Алхімія мораторіїв

Алхімія мораторіїв

Держава отримує вигоду від більшості запроваджених в Україні мораторіїв. Чому це шкідливо для економіки?
П'ятниця, 7 серпня 2020, 17:51
арбітражний керуючий (Німеччина)

Почнемо з кількох неприємних цифр, щоб мати більш чітку доказову основу для дискусії про те, чи Україна встановила належний баланс між своєю роллю регулятора з одного боку, і постачальника послуг/суб’єкта господарювання – з іншого.

В Україні, за офіційною статистикою, понад 17 000 державних підприємств (ДП) та муніципальних підприємств.

Більше 3 000 з них є урядовими. Це значно більше, ніж в інших країнах. Наприклад, за даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), у Данії — 21 ДП, 29 – у Нідерландах, 47 – у Фінляндії, 48 – у Литві, 51 – у Франції, 71 – у Німеччині чи 126 – у Польщі.

Через свої ДП Україна бере участь у всіх видах бізнесу – починаючи з виробництва алкоголю до управління готелями. Окрім цього порівняльного розриву, чи є ще щось погане у надзвичайно великій кількості державних підприємств в Україні?

Для відповіді на це питання, подивимося на ще одне важливе число: майже 800 мільярдів гривень становить сума несплаченої за рішенням суду заборгованості в Україні, при цьому значна її частина не сплачується вже близько 10 років і навіть довше, як свідчить офіційна статистика Міністерства юстиції (Мін’юсту). 

Це становить приблизно 1/4 річного ВВП країни. Щорічно стягується близько 2,7% від згаданих 800 млрд грн. 

Іншими словами, реальний ККД українських судів становить лише 2,7% на рік з точки зору отримання реального результату при вирішенні спорів у судовому порядку.

Порівняймо цей показник з більш ніж 50% річного показника реального примусового виконання у Литві, що є найбільш успішною європейською країною за цим показником, згідно з останнім рейтингом Світового банку Doing Business. 

За зворотною логікою, 97,3% зарплат, пенсій та інших вимог законних українських власників та кредиторів, які виграють у суді, не сплачуються на постійній основі. 

Можна задатися питанням, хто відповідає за більшу частину цих 97,3%, які щороку залишаються несплаченими? Ви правильно здогадалися – основна відповідальність лежить на українських ДП.

Інше цікаве число: 9 центів за 1 вкладений євро – на таку суму повернення своїх коштів кредитори можуть розраховувати за результатами провадження у справі про банкрутство (у тому числі реструктуризації) в Україні. 

Порівняймо це число з майже 90 центами за 1 євро, які стягуються за тих самих обставин у Німеччині, котра демонструє найкращий серед європейських країн результат за цим показником у рейтингу Світового банку Doing Business. 

За зворотною логікою ця ситуація означає, що будь-яка особа, яка планує вступати у фінансові чи ділові відносини в Україні, повинна враховувати, що при вступі в договірні відносини ризик втратити все становить 91%. 

Зрозуміло, що надмірна вартість кредитів в Україні через велику відсоткову ставку багато в чому ґрунтується на розумній оцінці цього ризику банківською системою. Крім того, це є головним фактором, що перешкоджає надходженню прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до країни.

В такому контексті, розумний спостерігач очікує на те, що напрями політики сприятимуть більш передбачуваним та прозорим відносинам між суб’єктами господарювання та суспільством, будуючи сталу фінансову систему та систему правосуддя в цілому.

Мораторій на банктрутство і не тільки

Натомість, факти свідчать про те, що різні українські уряди протягом майже двох десятиліть були залучені до юридично-фінансової інженерії під назвою "мораторії".

Експерти Проекту нарахували щонайменше 12 мораторіїв, прийнятих починаючи з 2002 року, причому 4 з них були додані нещодавно з огляду на Covid-19.

Деякі з цих мораторіїв захищають певні сектори, деякі — від стягнення певних видів заборгованості. 

Бенефіціарами більшості мораторіїв є у першу чергу та значною мірою ДП. 

Наприклад, для стягнення заборгованості за рішенням суду не можна накласти арешт на жодне майно ДП – у тому числі його нерухоме майно, паї та засоби виробництва, – крім тих коштів, що залишилися на його поточному банківському рахунку.

На щастя для ДП, вони навіть не зобов’язані фігурувати в національному реєстрі боржників, ставлячи під питання саму мету його існування – остерігати потенційних партнерів, постачальників, клієнтів, кредиторів та найманих працівників від ведення справ із безвідповідальним суб’єктом господарювання. 

Якщо прозорість – це добре для приватних підприємств, чому погано для державних?

Будь-які гроші, які хтось заборгував, є також боргом перед кимось. Час – це гроші. І сторона, яка "перемагає" в суді, не може "програти" через рішення політиків відмовити у виконанні судового рішення. 

Судячи з практики прийняття політичних рішень і судової практики в Україні, незрозуміло, чи є усвідомлення такої базової сутності, необхідної для забезпечення верховенства права та ринкової економіки. 

Як можна "захищати" ДП чи іншого боржника з таким привілеєм як мораторій, не караючи в той самий час іншу сторону, яка має право на отримання коштів і не отримує їх через дію того самого мораторію? 

У той час як ДП є основними та найбільшими бенефіціарами більшості мораторіїв, "зворотними" бенефіціарами є насамперед малий та середній бізнес, а також громадяни України. 

Крім того, чи пропонують мораторії якісь інші ефективні інструменти регулювання, окрім відкладання – і вочевидь – гаяння часу при розрахунку за заборгованістю?

Ситуація з нормативним регулюванням не покращилася з початком кризи Covid-19 та надзвичайними заходами політичного спрямування, які відтоді почала вживати Верховна Рада, запроваджуючи нові мораторії, і не приймаючи при цьому жодних чітких положень стосовно дати завершення дії цих обмежень. 

Очікуваними наслідками цих заходів, ймовірно, стане значне збільшення тривалості процедур банкрутства та зниження їхньої ефективності, головним чином тому, що буде згаяно час та втрачено можливість завершити їх раніше. 

Адже як показує практика, ціна активів у переважній кількості випадків зменшиться, а не зросте, після зняття мораторію.

Найкраща європейська практика показує, що в умовах пандемії Covid-19 боржник може очікувати на певні тимчасові послаблення або навіть грошову допомогу від держави, наприклад:

- схеми прямих виплат роботодавцям з боку уряду, що становлять від 50% до 90% від заробітної плати з урахуванням податків для кожної окремої посади і будуть сплачуватися протягом кількох місяців після закінчення карантину (Австрія, Чехія, Німеччина, Литва, Нідерланди);

- перенесення сплати податків та соціальних внесків (Бельгія, Франція, Португалія, Німеччина);

- перенесення строків погашення заборгованості за банківськими кредитами (Німеччина) без штрафів чи відсотків (Литва);

- відкладення сплати орендної плати приватним орендодавцям для підприємств, які постраждали від Covid-19, до 30 червня 2020 року (Німеччина), і державне субсидування орендної плати як компенсація (Литва);

- значне тимчасове або постійне зниження ставки ПДВ для окремих підприємств, що постраждали найбільше, як то ресторанів та готелів (Чехія, Німеччина);

Однак жоден з цих заходів не включає звільнення боржника від обов’язку виконувати основні зобов’язання за договором або рішенням суду.

Загалом, нові нормативні зміни, запропоновані українськими політиками, свідчать про певне концептуальне нерозуміння ролі держави під час серйозної кризи, на контрасті з передовою європейською практикою реагування на Covid-19. 

Замість того, щоб субсидувати бізнес за рахунок державних ресурсів за допомогою рішень у сфері грошово-кредитної і податково-бюджетної політики, схем виплати заробітної плати працівникам підприємств тощо, українська держава покладає свій тягар з надання допомоги суспільству на приватний сектор, фактично змушуючи кредиторів платити за наслідки Covid-19. 

Моральна небезпека такого підходу очевидна. Замість того, щоб демонструвати політичну готовність і солідарність із бізнесом – особливо з малим і середнім – держава робить прямо протилежне і, як це не парадоксально, безпосередньо дискримінує успішних представників бізнесу в інтересах тих, хто до кризи демонстрував найгірші результати у веденні бізнесу, конкретніше – сотень державних підприємств, захищених мораторіями.

Не покладаючи на боржника зобов’язання сплачувати борг за рішенням суду або звертатися до суду для того, щоб захистити себе від банкрутства у випадках, коли боржник не може платити, держава створює небезпечну ілюзію платоспроможності боржника, яка завдає шкоди всім іншим учасникам ланцюжка економічної діяльності.

Таким чином законодавчі мораторії зарекомендували себе як ще один спосіб для нечесного боржника в Україні підтримувати ілюзію своєї платоспроможності та не визнавати обмеженість власних ресурсів, що змусило б боржника скорочувати свої витрати, мати обмежений доступ до кредитування та почати жити власним коштом. Чи хтось має вигоду від цієї ілюзії врешті-решт? 

Крім того, виникають цілком справедливі питання, чи відповідає будь-який із діючих мораторіїв принципам антимонопольного та конкурентного права ЄС чи державної допомоги, які передбачені Угодою про асоціацію Україна-ЄС (стаття 262). 

Нещодавно затверджена програма ЄС з надання макрофінансової допомоги включає деякі показники, згідно з якими на Україну покладається зобов’язання прийняти законодавчий акт, який би забезпечував фінансову дисципліну серед державних підприємств.

Зокрема, шляхом допуску приватних виконавців до стягнення невеликих за обсягом позовних вимог із державних підприємств. Це стало б великим кроком на шляху до більшої відповідальності державних підприємств

Незважаючи на ці перші "зелені" паростки, нормативно-правове регулювання в Україні спонукає до ґрунтовної дискусії з питання, яке так і не було остаточно вирішено з моменту набуття незалежності – чи дійсно "мораторій" є частиною сучасної нормативно-правової інженерії, чи скоріше алхімією?

Нарешті, ще більш важливим питанням є те, як довго ще український приватний сектор та громадяни зможуть терпіти очевидну дискримінацію з боку держави, яка не лише відіграє надмірно велику роль у бізнесі через непомірну кількість державних підприємств, а й робить ДП привілейованими гравцями, яким можна не дотримуватися справедливих, чітких і передбачуваних умов гри, що діють для всіх? 

Є надія, що криза Covid-19 та її наслідки нарешті продемонструють сувору реальність економічної та правової нестабільності законодавчих мораторіїв на примусове виконання та банкрутство, і створять підґрунтя для виваженої покрокової дорожньої карти їхнього усунення.

Ми не сумніваємося, що експерти Проекту, інші європейські та міжнародні партнери, українська бізнес-спільнота та суспільство загалом будуть зацікавлені у наданні допомоги в реалізації цих зусиль, без яких неможливо уявити справжнє верховенство права чи ринкову економіку в Україні.

Співавтори: Катілін Попов, приватний виконавець (Болгарія), Довідас Віткаускас,керівник Проєкту ЄС "Право-Justice" (Литва)

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!