Как "азиатские тигры" и Уолл-стрит перестроили американскую экономику

Как "азиатские тигры" и Уолл-стрит перестроили американскую экономику

Почему финансовый сектор не помог торговому дефициту США и страна нуждается в возрождении промышленности?(укр)
Понедельник, 25 сентября 2023, 18:29
соавтор книги "Американское экономическое чудо и Александер Гамильтон"

У книзі "Американське економічне диво і Александер Гамільтон" Стівен Коен і Бредфорд Делонґ досліджують останню "модернізацію" американської економіки, що почалася у 1980-х роках під впливом експортної експансії азійських тигрів та масштабної дерегуляції у сфері фінансів.

"Економічна правда" публікує уривки з книги, що вийшла у видавництві "Наш Формат"

Дві команди, азійська й американська, проводили щось на кшталт операції з пластичної хірургії американської економіки — робили корекцію її тіла. Перетворення американського ринку на домівку для азійських експортних галузей — виробництва сталі, суден, автомобілів, верстатів, електроніки — подавали як ліпосакцію, видалення жиру з американської економіки. 

От тільки вона відтяла чимало м’язів. Насправді вага виробництва в економіці США впала на 9%: з 21,2% ВВП 1979 року до 12% на піку останнього бізнес-циклу 2007‑го. Це велика цифра — завбільшки з два бюджети Пентагону. Можемо назвати її Нонагоном.

Реклама:

Вашингтонська команда здійснила "протезування" на місці втраченого: дерегуляцію великих і малих фінансів; пришвидшення транзакцій з нерухомістю; збільшення в рази частки економічної діяльності, що просто обробляє заявки на медичне страхування. І тому подібне. 

Це мали бути високопродуктивні, провідні сектори економіки, частка яких зросла до 5% ВВП — один Пентагон. Сьогодні на них припадає п’ята частина всієї економіки. Це роздування економіки в чистому вигляді. Зайвий баласт. Коли все йде добре, то більша його частина дає нульовий результат — жодного чистого прибутку.

Падіння американського виробництва промислових товарів не є повністю або насамперед пов’язаним з переходом до постіндустріального суспільства, як декому хочеться думати. На цей перехід припадала щонайбільше третина відносного падіння виробництва. 

Ми можемо побачити це хоча б по тому, що відносне споживання промислових товарів зменшилося зовсім непропорційно виробництву. Нам все одно були потрібні промислові вироби. 

І ми їх імпортували. І цей імпорт виробів становив левову частку торговельного дефіциту Америки — 5% ВВП до того, як Велика рецесія зменшила імпорт, як і майже все інше.

Щоб фінансувати купівлю всіх промислових товарів, яких ми більше не виробляли, ми скоротили інвестиції у створення власних товарів, які могли б експортувати. Замість цього ми накопичували борги — гори боргів. 

Східноазійські країни прагнули нарощувати свої виробничі потужності й потенціал, а наша ідеологізована перебудова американської економіки стверджувала, що нам до цього байдуже, бо ці сектори нам не потрібні.

Азійські держави прагнули розширювати кредитування бізнесу й накопичувати дедалі більші маси доларів попри ризик їх знецінення. Натомість вони отримали величезний скарб у вигляді галузей промисловості та пов’язаних з ними інженерних спільнот із технологічним досвідом.

Східноазійські держави практикували гамільтонівську стратегію захисту й підтримки промисловості. Першою була Японія, потім цю стратегію зі значними модифікаціями використала Південна Корея, а тоді її в руйнівному масштабі застосував Китай.

Це спричинило небачено стрімке зростання завдяки концентрації ресурсів у виробництві промислових виробів на експорт у дедалі більших масштабах і з дедалі більшою складністю та доданою вартістю. 

Також відіграла свою роль ставка на міжнародну систему відкритої торгівлі, яку за всяку ціну підтримувала Америка. У підсумку ці держави створили потенціал для розвитку промисловості (задіявши стратегію Гамільтона в "турборежимі"), де уряд відіграє провідну й активну роль.

Чи є неправильним те, що азійські держави ревно, систематично й непохитно захищали свої молоді галузі від іноземних конкурентів, щосили підтримували їх, орієнтували їх на експорт, стримували споживання та реінвестували отримані кошти в нові й кращі виробничі можливості?

Ні.

І тут, безперечно, багато правильного: це працює. Економіка східноазійських країн — індустріальна, експортоорієнтована, з високим рівнем інвестицій — зростала швидше, ніж будь-яка інша в історії світу (за винятком бездіяльної економіки нафтових шейхів і, можливо, економіки фінансових "шейхів" Волл-стріт).

Але ця практика, яку першими застосували японці, — експортувати більше, ніж імпортуєш, цілеспрямовано обирати галузь для виробництва продукції на експорт (спочатку одяг та іграшки, потім сталь і кораблі, далі автомобілі й верстати, а тоді електроніка) і робити це у світовому масштабі — означає, що якась інша велика країна (наприклад, США) повинна імпортувати більше, ніж експортувати. 

Так триватиме роками, ця країна виснажуватиме запаси власних іноземних активів, залізатиме в борги і зменшуватиме масштаби й доходи тих своїх галузей, що конкурують з азійськими експортерами.

Чи це погано з точки зору добробуту у світі?

Ні.

Більше бідних людей стануть не такими бідними й значно менша кількість багатших людей (але не обов’язково багатих) менше багатітимуть. Але це дуже нагадує економіку з підручників, яка уникає запитання про державні кордони, коли йдеться про економічну активність, а азійська модель розвитку пов’язана саме з державними кордонами.

Правильно це чи ні? Залежить від того, чий добробут вас хвилює (хіба що ви беззаперечно вірите університетським підручникам з економіки у визначенні правильного й неправильного).

Підручники кажуть нам, що операції в системі вільної торгівлі створюють гру з позитивною сумою: усі сторони у виграші. Але в галузях, де існує значний ефект масштабу, де велику роль відіграють навчання на виробничому досвіді та супутні ефекти, результат часто містить елемент з нульовою сумою. 

Мало який уряд ставить добробут решти світу вище за добробут власних громадян: виграш для одного цілком може бути втратою для іншого, і в більшості випадків так воно і стається.

Галузі промисловості (часто критично важливі) переживають злет і падіння з обох сторін торговельних відносин не так через динаміку класичного вільного ринку, як через рішення та рішучість держави, що виконує галузевий таргетинг, і готовність керівництва таргетованих галузей посприяти цьому. 

Це суттєва відмінність від автоматичних балансів класичного вчення про вільну торгівлю і взаємних вигод від неї, де уряди взагалі не фігурують у рівняннях, які останніми роками лише ускладнюються.

З точки зору структури виробництва і зайнятості, виграш однієї сторони забезпечується коштом іншої, хіба що ця інша сторона (у нашому випадку США) зможе спрямувати власні ресурси й людей у галузі майбутнього зі ще вищою доданою вартістю. Тоді гра може тривати й усі процвітатимуть.

Сторона, на яку спрямована така політика, має три варіанти дій:

  1. Переорієнтувати власну економіку на галузі зі ще вищою доданою вартістю.
  2. Ігнорувати те, що відбувається, й просто змиритися з тим, що її економіку перебудовують азійські держави.
  3. Відмовитися грати в цю гру, тобто або "роззброїти" конкурента, змусивши його припинити стратегію та заходи таргетованого експорту, або просто блокувати його потуги.

Сполучені Штати вибрали варіант №1 (свідомо перейти до галузей майбутнього з вищою доданою вартістю), але при цьому вдавали перед світом і собою, що обрали №2 — абсолютно нічого не робити й дозволити вільному ринку впливати на хід подій.

Здійснюючи цю сміливу, як і доволі приховану, політику, вони дозволили своїй економіці розширитися до нових видів діяльності з вищою доданою вартістю. Але вибір цих самих видів був дуже невдалим.

Це ліплення "нової" Америки мало сприяти переходу країни до галузей майбутнього. Бідніші народи в інших країнах мали зшивати шви, заливати пластик у форми, з’єднувати деталі й штампувати метал, а ми — зосередитися на діяльності з вищою доданою вартістю.

Саме так було за часів Айзенгавера та його наступників: держава толерувала повільний відхід від виробництва одягу, іграшок, валіз, черевиків і предметів розкоші й активно підтримувала перехід до передових технологій — комерційної авіації, напівпровідників і комп’ютерів.

Це були великі інвестиції, які протягом двох поколінь продовжували генерувати абсолютно нові, високовартісні галузі, починаючи від небесних висот (супутників та їхніх комунікаційних і військових можливостей) до морських і підземних глибин (використання звукових хвиль і новітніх комп’ютерів для виявлення покладів нафти).

Але це було тоді.

Цього разу велика переорієнтація здійснювалася в напрямку операцій з нерухомістю, обслуговування медичних страхових полісів і особливо фінансів. Можна навіть стверджувати, що ці галузі не виробляли нічого (або неймовірно мало) з погляду вартості й слугували переважно для перерозподілу доходів нагорі.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: