Украина больше не транзитное государство и деньги сюда просто так не зайдут

Украина больше не транзитное государство и деньги сюда просто так не зайдут

Шесть ошибочных представлений об восстановлении, которые распространяют в ходе дискуссии о развитии Украины после войны.(укр)
Среда, 30 августа 2023, 08:43
основатель инвестиционной компании FinPoint

Останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно – з флангу макроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез щодо післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними і укорінення яких в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення. 

В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії. 

Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів та одну з найбільших (у співвідношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.

А після того — пересваритися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни — від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності.

Реклама:

Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби за можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і неправильних пріоритетів у тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. 

1. Україна – велика транзитна держава

Україна була великою транзитною державою. Була вона в основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку у двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), яким товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії). 

Другим - Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення. 

Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же румунській Констанці було невигідно, бо потяг мав "перевзуватися" на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраїлем та Сирією – тобто фізичний кордон є, але він максимально близький до рова з крокодилами і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів. 

Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.

2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, в інвестиційних пропозиціях для цих грошей не влаштовує їхніх власників. 

І вони, навіть у кількості 0.1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм не цікаво інвестувати в Чилі (найбільшого відносного реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році як частки ВВП), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.

За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей дзвонили в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями "Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!"). 

В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. 

Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз "освоювала".

Прихід великих грошей в країну – це результат сукупності великої кількості факторів, в України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993-1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами. 

Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря "Эти нечестные дельцы - представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы" у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителів пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1.5 трильйона доларів під управлінням). 

В України як напрямку інвестицій – дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.

3. Українська економіка – одна з найнедооціненіших

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. 

Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метра в Києві з вартістю квадратного метра в Порту, Кельні або Ризі, в яких немає війни).

4. Україна – це великий ринок збуту

Україна була однією з найстарших країн Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України – 44,7 років, тобто 50% населення країни вже наближається до пенсійного віку або за ним. 

Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism). 

Найкращий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. 

Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств

Україна – одна з найстарших країн Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому. 

Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31.8 років, населення збільшується на мільйон кожного року та й всього населення там 85 мільйонів).

6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну

"Давайте зберемо 25 мільярдів доларів в фонд відновлення України і наша економіка розквітне". Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. 

Є виняток, галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори. 

"Фольксваген", який купував "Шкоду" і зробив з неї абсолютно нову компанію, або "Порше", який будував завод в Словаччині, який врятував компанію від зникнення зі світової мапи автовиробників. 

"Дойче Телеком", який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. "Юнікредит", який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. "Арселор Міттал", який консолідував металургію. "Карлсберг", "Данон", "Нестле", "Крафт", які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. 

І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. 

При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні - не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. 

Наше законодавство щодо захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все - на тлі війни і ризиків, пов'язаних з нею.

У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4.5% ВВП країни), Швеція (3.9%), Ізраїль (3.7%), Польща (3.6%) та Австралія (3.2%). Що їх об’єднує? 

Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія макроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати). 

Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну якнайменше я так думаю.

Опубліковано з дозволу автора

Оригінал допису

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: