"Это ж уже было". Как Зеленский наступает на грабли Кучмы с экономическими зонами

"Это ж уже было". Как Зеленский наступает на грабли Кучмы с экономическими зонами

Что не так со свободными экономическими зонами, которые президент предлагает сделать на территории Донецкой и Луганской областей. (укр)
Четверг, 22 октября 2020, 17:49
журналист

"Чи підтримуєте ви створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей?" – розпирає цікавість президента.

Я хотів би почути таку ж бліц-відповідь на зустрічне запитання: на всій території чи лише по цей бік лінії розмежування? На нашій...

Якщо на всій, то чому очільник держави змовчав про півострів, адже "Кримнаш!"? І, власне, у зв’язку з чим і для чого президент намірився створювати привілейовані зони? Розтлумачив би...

З огляду на економічний стан в Україні, то їх слід поширити на всі області. 

Не втомлююся повторювати: писали греки, ми ж лише переписуємо. Тому не вдаваймо із себе колумбів! Так само із СЕЗами/ВЕЗами і ТПРами. Діяли в нас і спеціальні (вільні) економічні зони, і території пріоритетного розвитку.

Народилися вони з кучмівського Указу "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" від 18.06.1998 р. № 650/98. Через півроку його замінив  Закон України "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" № 35б-XIV.

Обриси преференційних економічних острівців вимальовувались у Луганській, Житомирській, Сумській, Закарпатській, Волинській, Чернігівській, АР Крим, у Харкові. Загалом було створено 12 СЕЗів та 72 ТПРів різних функціональних типів, зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності: пільговими митними, податковими, валютно-фінансовими та іншими умовами підприємництва для вітчизняних та іноземних інвесторів. 

Архітектори і будівничі спеціальних/вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку сподівалися, що інвестиційні ніші з часом поглибляться до розмірів казкових печер, звідки українці черпатимуть бездонні багатства. Насправді СЕЗи, ВЕЗи і ТПРи стали грабіжниками. Передусім, аграрного сектора.

Проаналізую діяльність цих формувань із суто споживчих позицій. Наприклад, любителя м’яса. Апетитові м’ясопереробних підприємств, що функціонували у СЕЗах, могли позаздрити навіть алігатори. 2002 року безмитні зони проковтнули 86 тис тонн м’яса – 96% імпортованого в Україну.

Майже 90% із завезених обсягів становила курятина. І не цілісні тушки, а переважно шийки, крильця, хребти, субпродукти. Демпінг дешевої чужинської сировини підтинав крила не лише українському птахівництву, переробним потужностям поза периметром "чорних дір", а й дошкуляв виробникам свинини та яловичини.

Жодна галузь на той час не могла похвалитися такими темпами, як птахівнича: порівняно з 2000 роком виробництво бройлерного м’яса в Україні зросло вп’ятеро і вийшло на рубіж 300 тис тонн. Це, звісно, не 900 тис тонн, які виробляли наприкінці 80-х років, і все ж таки...

Ліпше курка у руці, аніж бусол у небі. Якщо гуси відвернули біду від Риму, то бройлери рятували Україну, збагачуючи раціон її жителів порівняно дешевим білком. Ця галузь стала локомотивом усього тваринництва, оскільки забезпечувала максимальний оборот коштів і цим самим примагнічувала інвесторів.

Якщо раніше птахофабрики завозили інкубаційні яйця бройлерів з-за кордону за ціною 1,22-1,35 грн кожне, то 2002 року, за наявності власних продуцентів, цю позицію здешевили вдвічі, від чого відповідно знизилася і ціна кінцевого продукту – м’яса.

Керівництво подумувало про закупівлю прабатьківського стада, бо м’ясне птахівництво спирається на чотирилінійне схрещування. Тобто, замало лише "тата" з "матір’ю", треба залучати ще й "діда" з "бабою". Прабатьківське курчатко добового терміну за кордоном коштувало в середньому 300 гривень, але купивши 15–20 тис штук, Україна в подальшому самостійно могла комплектувати батьківські стада.

Такого прогресу вдалося досягти завдяки реформам, розпочатих аграрним відомством кілька років тому. І вітчизняні птахокомплекси, без копійки бюджетних коштів, зголошувалися самотужки розбудовувати галузь. Тільки б не заважали...

Підніжкою стало пільгове ввезення м’яса у СЕЗи, ВЕЗи і ТПРи, недобросовісна конкуренція з боку м’ясопереробних підприємств, розташованих у зонах м’якого інвестиційного клімату.

Будемо відвертими й об’єктивними: американці полюбляють білу курятину – пісну грудку. Закладаючи ціну за кілограм філе у 2,50 долара, вони тим самим окупали всю тушку з потрухами. І замість того, щоби витрачатися на утилізацію в себе неходових стегенець, крилець, шийок, каркасів, нутрощів, згодовували їх бідним країнам. Вважайте, задарма. Більше того, ще й дотували вивезення.

Так от, компанії-імпортери за суто символічну плату – 20 центів за кілограм – купували у Штатах заморожену курятину і, не обтяжену жодними податками, транспортували українським СЕЗам уже по 40 центів. На прилавки ці "щедроти" потрапляли під різним соусом: присолені, приперчені стегенця – як делікатесні, перемелена всіляка всячина – у вигляді курячого фаршу чи наповнювача варених ковбас.

Якби ж то цю продукцію споживали жителі самих "режимно-податкових" зон! Так ні, вона проникала на інші ринки і нижчою ціною пригнічувала місцевих виробників добротного вітчизняного харчу. Спробуйте продати навіть за собівартістю охолоджене м’ясо нашого нагуляного бройлера, якщо "демпінгатор" пропонує заморожену-розморожену тушку, яка бозна скільки зберігалася у гренландських льодових штольнях, але дешевше?!

Імпортери користувалися тим, що український ринок, на відміну від європейського, не був структурований. За кордоном склалися ціни на різні види м’яса, існувала споживча сегментація цього продукту. Ми ж, на відміну від європейців, заради дармової курятини зраджували такій улюбленій, але за ціною недосяжній, свинині чи яловичині.

Так, купівельна спроможність населення – стримуючий фактор, тому на завезене у пільговому режимі імпортне м’ясо одразу переключилися наші їдці, ставлячи навколішки вітчизняних виробників не тільки птиці, а й свинини та яловичини. Особливо дошкулив 2002 рік, коли тонна імпортованої на інвестиційні території курятини коштувала 400 доларів проти тисячі у 2001-му.

Ситуація ускладнилася ще й тому, що на ввезену хай навіть і за пільговою схемою тонну м’яса припадала тонна контрабанди не облікованої сировини, яка ховалася за сертифікати "стегенця делікатесні" та інші частини тушки.

Щоби закрити шкідницькі лазівки, у середині 2002 року два міністерства — аграрної політики та економіки напрацювали законопроєкт, внесли на розгляд Верховної Ради, але у вересні депутати відхилили його. Чергові розробки передбачали заборону безмитного ввезення м’яса та м’ясопродуктів на "райські" території розвитку, і відміну пільг зі сплати податку на додану вартість при імпорті харчових продуктів, зокрема м’яса.

Обидва закони парламент прийняв 24 грудня 2002 року, їх підписав президент. Здавалось би, кури вчасно вдарили на сполох, півні прокукурікали довгоочікувану перемогу і м’ясним лазівкам настане край.

Але суб’єкти підприємницької діяльності у СЕЗах, ВЕЗах і на ТПРах ініціювали масові судові позови до митниць, працівники яких, згідно з буквою закону, вимагали сплати зборів на загальних підставах, а не пільгових, як того воліли м’ясні імпортери. І, найдивніше, останні вигравали справи у судах нижчої інстанції, котрі по-своєму трактували правові норми не лише свіжих законів, а й задавненого "Про інвестиційну діяльність", прийнятого 1991 року.

Вітчизняні виробники м’яса бройлерів і переробники вирішили розпочати переговорний процес із колегами з "привілейованих" територій і спільно розв’язати назрілу проблему. Щорічний імпорт курятини коливався у межах 70 тис тонн, тому саме такий обсяг слугував відправною точкою у перемовинах.

Перший варіант: м’ясопереробні підприємства, розташовані у вільних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку, повністю заміщають імпортну сировину вітчизняною. Задля такого порівняно великого, гарантованого споживача українські виробники бройлерного м’яса ладні були навіть поступитися ціною. І гарантували закрити квоту у 70 тис тонн високоякісним охолодженим м’ясом згідно із графіком поставок.

Другий варіант, як альтернативний: гаразд, ви з якихось відомих тільки вам причин не хочете переробляти українську курятину. Тоді домовляємося про прийнятну ставку ввізного мита, розмір якої при сплаті зрівнявся б із внутрішньою оптовою відпускною ціною на м’ясо птиці, — близько семи гривень за кілограм.

І третій розв’язок: домовляємося про розумний обсяг квот, аби від них планувати стратегію власного розвитку птахівництва. Тобто, м’ясопереробні підприємства у СЕЗах повинні були ініціювати внесення законопроєкту про встановлення квоти на імпорт м’яса у пільговому режимі, виходячи з об’єктивно необхідного обсягу, а саме – 70 тис тонн.

Але "пільговики" наполягали на фактично наявних потужностях, а це — 216–246 тис тонн м’яса. Вітчизняні виробники погоджувалися і з цим варіантом: тоді встановіть розмір квот по кожному підприємству окремо в межах 70 тис тонн, а решту поповнюватимете сировиною вітчизняних бройлерних фабрик із поступовим зменшенням завезення чужої сировини у 2004–2005 роках.

Ще одна неухильна вимога: все імпортоване м’ясо мусить пройти процес глибокої переробки, трансформувавшись у копченості, ковбаси, напівфабрикати у вигляді пельменів тощо. Власне те, що й передбачали інвестиційні плани. Тим більше, під ці завдання постачалося відповідне технологічне устаткування.

Та всі варіанти опоненти відхилили.

Але чому майже 600 сертифікованих м’ясопереробних підприємств, що працювали у традиційному податковому режимі, повинні підкорятися примхам десяти преференційних компаній з Донецької, Волинської і Житомирської областей? Ці "термінатори" українського птахівництва використовували у своїй продукції лише 2,5% тутешніх бройлерів.

У далекому вже 2004 році бразильці пригощали мене власною курятиною, яка становила половину з 65 кілограмів середньорічного споживання м’яса на душу населення, примовляючи: держава пішла назустріч нашим виробникам птиці. Землю надала безплатно, електроенергію, істотно обмежила експорт сої, спрямувавши її на виробництво комбікорму...

Якби сказав бразильцям, що пересічний українець офіційно споживав 3,5 кілограма птиці на рік, вони поперхнулися б. І з електроенергією у нас — повний ажур! Потрібно для життєдіяльності пташників 13 мегават — хоч сам запрягайся: тягни лінію електропередач, монтуй підстанцію…

Угепай 13 млн гривень, а потім обов’язково передай об’єкт на баланс обленерго, яке навідріз відмовлялося компенсувати витрати навіть при тому, що одержало заможного споживача, котрий власноруч створив ще й систему дистрибуції. От і всі "преференції"! Про яке рівноправ’я могло йтися?! Не на бразильській землі – на нашій, українській...

А тепер про ковбасників із СЕЗів, ВЕЗів і ТПРів та їхню продукцію. Я й дотепер не вірю, що за радянських часів у варені ковбаси начебто для ваги додавали туалетний папір. Зате достеменно знаю: тодішні інгредієнти на тлі тих, якими "збагачували" ковбаси у СЕЗах, виглядали б вітамінами-поліпшувачами.

Лихо з ними, нечищеними пупками, печінкою з жовчю, стертими на порошок курячими кістками та обгризеними скелетами. Технолог одного з донецьких м’ясокомбінатів, що дислокувався у ВЕЗі, довго пручався, перш ніж розказати, чим шпигують ковбаси. За кожним словом прикладав пальця до губ і ледь чутно плямкав: це – комерційна таємниця! Лише після того, коли я запевнив, що комерційну таємницю берегтиму, як державну, розслабився.

Клейстером для різномастого курячого фаршу часто слугував імпортний сухий соєвий ізолят, який поглинає майже 500% води до своєї ваги. Тепер і ви знаєте, чому з вареної ковбаси інколи можна було націдити "наркомівських" сто грамів, але не придатних для пиття. Зате зиск, і чималий, мали "м’ясні" бізнесмени. Більше того, соєвий ізолят не містить ні білка, ні амінокислот, а тому придатний хіба що на фуражні цілі.

Відтак ковбаси, в яких присутні баласт-наповнювачі: знежирене соєве борошно, гелії і текстурати – я би класифікував як умовно-їстівні. А якщо врахувати, що соя – не природна, а трансгенна, то виходить справжня "їжа Франкенштейна". І це при тому, що в раціоні пересічного українця "варьонка" посідала четверту позицію серед продуктів, що користуються постійним попитом, після хліба, молока, овочів та фруктів.

Єдине, що було у тій ковбасі українське, це – сіль, перець, етикетка і тара. Навіть сало у ковбаси вкладали завізне, залежале, нехтуючи автентичним продуктом, який з’явився на зорі трипільської культури. Калорійний харч, що наснажував перших політиків і правителів княжої доби від Олега до Ярослава Мудрого, завдяки якому Бульба став Тарасом, продукт, який не боїться води, солі, морозу, цибулі і самогону.

Ось у таке хитроплетиво проблем на початку 2000-х втрапили наші кури, кабанчики та бички. Це попри прогресуючий занепад тваринницької галузі. Тоді у 40% господарств не залишилося жодного хвоста! Сімейство великої рогатої худоби зменшилося на півмільйона. На цьому тлі те, що відбувалося у ВЕЗах і ТПРах, – це бенкет під час чуми.

Зіпсував його Закон  "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України", який уряд провів через парламент у березні 2005року. Документ скасував усі пільгові митні та податкові режими підприємницької діяльності на території СЕЗ. І хоча парламент не ліквідував власне СЕЗи, зате змінив їх сутність: вони були позбавлені спеціального правового режиму. 

А сьогоднішній президент хоче відновити спотворену податкову систему, промовивши "СЕЗам, відкрийся!"?! Оживити цього солітера, який пожиратиме кволу українську економіку зсередини?

Чи це не слова президента, мовлені на пресмарафоні: "Усі повинні платити податки"? І як кореспондуються вони із СЕЗами/ВЕЗами, якими він так переймається, з європейськими засадами ЗВТ?

Розширеною, поглибленою чи всеохоплюючою... як там правильно в економістів?

Не відаю, як у наших керманичів із пам’яттю на першоджерела. Не марксизму-ленінізму, а літературні.

Гафійка із "Фата моргана" побивалася: "Дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш... Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури".

А й справді: головне – "прокукурікати", а там хоч і не розвиднюйся...

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Подпишитесь на наши уведомления!