Тезис "продай собаку" как иллюстрация реформ

Тезис "продай собаку" как иллюстрация реформ

Украинское общество должно правильно идентифицировать экономическую суть проблемы после скандала "продай собаку". (укр)
Четверг, 6 февраля 2020, 16:41
участник PhD программы по экономике Университета Миссури (Канзас-Сити)

Порада від нардепа з правлячої партії Євгена Брагара "продати собаку та сплатити платіжку за комуналку" не є випадковою обмовкою недосвіченого спікера, що сталася через його молодість та несформований світогляд.

Її коріння більш глибоке. Адже ця порада є цілком тотожною до поширеної тези, яку давно озвучують високі представники влади та їхні консультанти: "Страна должна жить по срєдствам".

Суспільна реакція на слова Брагара була миттєвою – він став об'єктом чисельних мемів, висміювання й осуду.

З іншого боку, суспільство цілком погоджується з більш завуальованими  настановами, що їм подають представники влади.

Реклама:

Минулого року вперше, іще до виборів, тезу "страна должна жить по срєдствам" сформулював Дмитро Сологуб – заступник голови НБУ (див. інтерв'ю від 4 квітня 2019 р. з 25:26 хв.).

Надалі, після усіх виборів, її досить регулярно згадує економічний радник президента України Олег Устенко. Найбільш свіжий приклад – в інтерв'ю від 31 січня 2020 р. (див. з 23:50 хв.).

У найбільш високих кабінетах влади – від Національного банку до Кабінету міністрів та Офісу Президента – керуються саме цієї тезою під час управління країною.

Економічна модель, що побудована навколо цієї тези, існує не перший рік або, як кажуть політологи, не перший політичний цикл.

Суспільство ж затверджує цю тезу щоразу, коли реагує мовчанкою на її регулярне повторення.

Українське суспільство має правильно ідентифікувати проблему після скандалу "продай собаку".

Уряд розібрався із платіжками жінки, якій радили продати собаку

На мою думку, вона складається з двох елементів. По-перше, економісти на вищих щаблях влади України керуються маніпулятивним й оманливим економічним постулатом, нібито "країна повинна жити по кишені".

По-друге, засоби масової інформації приходять на допомогу таким економістам для розповсюдження й закріплення серед політиків та практиків відповідних рефлексій.

Спробую пояснити, чому теза "країна повинна жити по кишені" є маніпулятивною та оманливою.

Для багатьох людей правило "жити по кишені" є щоденною нормою. Суспільна думка засуджує тих, хто поводиться інакше. 

Коли економісти-реформатори говорять, що ціла країна повинна жити по кишені, то ми майже автоматично погоджуємося, що й інші гравці в економіці, з яких найбільш значущим є уряд, теж повинні жити по кишені. Інакше буде економічна криза.

Однак насправді державні фінанси дуже відрізняються від персональних. Заклик "жити по кишені" для економіки держави є таким само безглуздям, як заклик до п’ятирічної дитини сидіти на одному місці й не рухатися.

Безумовно, з допомогою гаджетів можна прив'язати дитину до дивану на довгий час.  Але ж всі розуміють, що таке завмирання на місці не є здоровим для здоров'я дитини.

Так само і для економіки країни не добре, коли її підштовхують до завмирання із порадами "жити по кишені" (англійською мовою цей термін називають ще "austerity").

Країна не може жити по кишені. Адже вона складається з багатьох осіб та родин, організацій та урядових структур, й з ними взаємодіють іноземні бізнес-організації. Щодня відбуваються фінансові операції й розрахунки між ними.

Сучасні економіки побудовані на грошах й кредиті – це означає, що кожен день і кожну хвилину хтось (принаймні дві особи) створюють кредит, адже позичальник не має попередньо накопичених залишків коштів.

Під кредитом слід розуміти будь-які види фінансування у дефіцит (банківський кредит, облігації, акції), що надається  реалізації проекту, у якого поточні витрати перевищують поточні доходи.

Без кредиту або дефіцитного фінансування, наприклад, в США не можна було уявити створення електромобілів Ілоном Маском, адже досить довгий час його компанія працювала в дефіциті або із збитками.

Якщо б уся економіка дотримувалась правила "жити по кишені", тобто без дефіцитного фінансування – її стан був би цілковито депресивним.

У реальності будь-яка економіка живе в режимі щоденного застосування механізму внутрішнього фінансового ринку для реалізації дефіцитного фінансування.

Під час цього процесу створюються фінансові активи, які спонукають до або завершують процес створення матеріальних активів.

Найкраще цей механізм працює, коли фінансові активи номіновані в власній грошовій одиниці країни.

Таким чином влада країни оберігає економіку від фінансових ексцесів.

Якщо ж фінансові активи в економіці створюються в іноземній валюті й особливо її урядом, тоді здатність влади країни вгамовувати власну економіку від потрясінь втрачається.

Ця важлива функція переноситься за межі країни – на такий собі аутсорсинг. Адже національний уряд не контролює іноземну грошову одиницю.

Ось чому інколи можна почути, що міжнародний та внутрішній фінансові ринки виносять урядам попередження за небажані дії, натякаючи на його ризик наразитися на масову вимогу з конвертації внутрішніх фінансових активів в іноземні.

Це про втечу капіталу з країни, що супроводжується девальвацією національної грошової одиниці в іноземну.

Маніпуляція із тезою, що країна повинна жити по кишені, має й іншу сторону. Економісти, що озвучують цю тезу для України, таким чином виправдовують й підтримують певне налаштування внутрішнього фінансового ринку, де принципу "жити по карману" немає й близько! 

Наприклад, Національний банк таким чином говорить, що він не "фінансує" центральний уряд країни у власній грошовій одиниці. Ні прямо, ні опосередковано.

Мовляв, останньому слід "запозичувати" через внутрішній та міжнародний фінансовий ринок – тобто випускаючи ОВДП та єврооблігації як гривні, так й іноземних грошових одиницях.

Тут слід згадати, що виплати урядом доходу за усіма ОВДП та єврооблігаціями та іншими фінансовими зобов'язаннями входять до захищених статей держбюджету (див. статтю 55 Бюджетного кодексу України).

"Жити по кишені" в такій конструкції означає, що кредитор уряду захищений від ризику неплатежу.

Він також додатково захищений діями уряду України, який де-факто (з 2015 року) й де-юре з (2019 року) дотримується первинного профіциту держбюджету.

Також цю конструкцію неможливо утримувати без заходів постійної присутності кредитора останньої інстанції (чи то у вигляді програми МВФ чи то альтернативних кредиторів) та заходів із роздержавлення, оптимізації, приватизації, концесії та створення ринку землі .

Тобто відбувається обмін матеріальних активів, що походять з України, на фінансові, що походять за кордону, цей процес називається "залученням інвестицій".

Таким чином, українцям вже давно пропонують "продати собаку". Різного роду оптимізації є заходами того самого порядку.

У зв'язку з цим можна згадати джерела, що вказують на міжнародний досвід. Є приклад, коли народ опинявся і без "собаки" після невдало проведених реформ.

Скористаюся дослідженням економіста Мета Форстатера, що стосується  африканського народу Маазай в період деколонізації континету.

Історично цей народ жив на землях у східній Африці (сучасні Кенія й Танзанія). Люди Маазай мали традиційний спосіб життя, використовуючи гуртом власну землю для випасання худоби.

Відносини між ними споконвіку базувалися на принципі зворотності. Але у 1950-60-х роках колоніальна та постколоніальна влада вирішила  комерціалізувати внутрішні процеси, включно з розбудовою агросектору, щоб той не тільки забезпечував їжею власне населення, але й заробляв інвалюту.

Землі були поділені та власники отримали можливість надавати її в заставу для кредиту, в тому числі в інвалюті.

Результат був невтішний – порушення традиційного способу життя призвело до деградації земель, посухи й нездатності корінного населення прогодувати себе.

Один зі звітів про результати реформи відрапортував, що  "значна кількість кісток була виставлена на продаж".

Таким чином, колишні пастухи народу Маазай перетворилися на продавців кісток власної худоби.

Депутат, що запропонував "продати собаку" пенсіонерці, насправді зробив послугу українському народу, оскільки він наочно продемонстрував, що стоїть за дороговказом "страна должна жить по срєдствам", за який несуть відповідальність як політики, так й українська інтелектуальна еліта.

Адже, як писав великий економіст Джон Кейнс: "Ідеї економістів та політичних філософів – це стосується обох випадків: коли вони праві й тоді, коли вони помиляються -- є більш впливовими, ніж здається.

Насправді саме вони керують світом. Практичні люди, які вважають себе вільними від стороннього інтелектуальному впливу, насправді є рабами якогось економіста, що може відійшов вже в інший світ".

 Економічна програма влади має бути змістовно переоціненою суспільством. Без цього – українські громадяни будуть й надалі отримувати сміхотворні рецепти виходу з кризи від власних політиків.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: