США і Китай: війна неминуча?

США і Китай: війна неминуча?

Понеділок, 10 січня 2011, 12:06 -
Коли Обама відвідав Китай, він визнав швидке зростання цієї країни і запропонував партнерство у підтримці світового порядку. Однак китайське керівництво відхилило цю пропозицію, пояснивши, що Китай насилу задовольняє потреби свого народу. З цього моменту почався розкол.

У 2010 році економічний конфлікт між Сполученими Штатами та Китаєм став однією з найбільш тривожних глобальних подій. Вашингтон тиснув на Пекін щодо ревальвації юаня, а Пекін ганьбив політику "кількісного послаблення" ФРС.

Це створювало безлад на валютному ринку. Сторони наводили переконливі аргументи на свою користь, але не чули один одного. Глобальні дисбаланси - основа краху 2008 року - не були усунуті. Більше того, деякі з них тільки збільшилися.

США, як і раніше, споживають більше, ніж виробляють, підтримуючи хронічний дефіцит торговельного балансу. Споживання залишається занадто високим, становлячи майже 70% ВВП порівняно з низькими 35,6% ВВП у Китаї. Громадяни мають надмірну заборгованість і повинні більше заощаджувати.

Економіка США потребує більш високої продуктивності, але місцеві корпорації, які працюють дуже прибутково, накопичують готівку, замість того, щоб її інвестувати.

У Китаї навпаки - потрібно стримувати банківське кредитування, проте регулятивним зусиллям заважає позабалансове фінансування і розвиток неформального квазі-банківського сектора. Економіка демонструє ознаки перегріву.

Ці дисбаланси можна було б зменшити, якби США використовували фіскальні, а не монетарні стимули, а Китай дозволив би юаню подорожчати. Однак внутрішня політика в обох країнах заважає цьому.

У США республіканці, які виграли проміжні вибори, повні рішучості і далі скорочувати податки таким же чином, як це робив Буш.

Це залишає мало місця для фіскальних стимулів, хоча податкові знижки, швидше за все, сприятимуть накопиченням, а не інвестиціям. Тому ФРС доводилося вдаватися до кількісного послаблення, хоча це і сприяє формуванню "бульбашок" активів.

Китай інтерпретує кількісне послаблення як змову з метою девальвувати долар і змусити переоцінити юань. США, у свою чергу, не можуть зрозуміти, чому Пекін так опирається збільшенню вартості юаня, адже це послабило б інфляційний тиск.

Підтримка дворівневої валютної системи і валюти із заниженим курсом - основа успіху Китаю. Це забезпечує набагато ефективніший спосіб відрізання значної частини платежів за китайський експорт, ніж оподаткування, і призводить до накопичення валютних резервів, які уряд може використовувати на свій розсуд.

Китай волів би поліпшити торгівельний баланс за допомогою видалення торгових бар'єрів, а не коригування курсової політики, бо він не хоче тиснути на свою експортну промисловість і прагне отримати доступ до американських технологій.

США підтримують обмеження експорту високих технологій в Китай через недотримання ним прав інтелектуальної власності. США вважають за краще побачити дорожчий китайський імпорт, щоб полегшити дефляційний тиск. Це усунуло б і необхідність кількісного послаблення, усуваючи причину для скарг з боку Китаю.

Нині кожна країна проводить політику, яка не допомагає іншій стороні. Глобальна економіка могла б отримати вигоду, якби сторони скоординували свою політику.

Цей конфлікт поширюється на геополітичну сферу. Китай стверджує, що він має "основний інтерес" у Південно-Китайському морі, ефективно пред'являючи претензії на свої 200 миль "особливої економічної зони". Держсекретар США Хілларі Клінтон заявила, що Америка теж має там "інтереси", і тепер обидві країни - у напрузі.

Крім того, Китай був втягнутий у суперечку з Японією щодо островів Сенкаку. Мало хто на Заході розуміє, наскільки серйозно Пекін ставиться до цього питання.

Геологічно острови пов'язані з Тайванем, і Японія отримала контроль над ними після того, як у 1895 році вступила у володіння Тайванем. Офіційний Китай піднімає ці безлюдні скелі на такий же рівень значимості, як Тайвань і Тибет. Пекін сильно образився, коли США підтримали позицію Японії.

Швидке зростання Китаю і настільки ж швидка втрата Америкою своєї влади і впливу створили небезпечну ситуацію. За винятком мирного переходу світового лідерства від Великої Британії до США після першої світової війни, подібні зміщення центрів сили весь час супроводжувалися збройними конфліктами.

Погіршення американсько-китайських відносин є особливо тривожним, оскільки воно відбувається на тлі глобальних дисбалансів і серйозних внутрішніх політичних розбіжностей, які підштовхують обидві країни займати непримиренні позиції.

Глобальні дисбаланси та конфлікти можна вирішити тільки за допомогою широкого міжнародного співробітництва. Однак макроекономічна політика - не єдина область, яка виграла б від більшого взаєморозуміння між двома країнами.

До прикладу - Афганістан. Країна багата необхідними Китаю мінеральними ресурсами, тим не менш, саме США витрачають по 10 мільярдів доларів на місяць на  окупацію країни, річний ВВП якої становить лише 15 мільярдів доларів.

Враховуючи стан справ, США, ймовірно, скоротять свою присутність в Афганістані перш ніж там встановиться мир і буде відновлено видобуток мінеральних ресурсів.

Оскільки очевидний ринок для цих мінералів - Китай, він мав би заохочувати продовження американської присутності, роблячи внесок у покриття витрат на навчання афганської армії.

Китай виявив далекоглядність, прийнявши доктрину гармонійного розвитку, однак останнім часом він відхилився від неї. Мабуть, швидкість змін була занадто великою для керівництва, щоб пристосуватися до неї.

Лідери країни стурбовані забезпеченням потреб своїх громадян, багато з яких все ще живуть за межею бідності. Однак Китай став великою державою з усіма наслідками, які випливають з цього статусу, особливо щодо підтримки світового порядку - незалежно від того, визнає це керівництво, чи ні.

Коли президент США Барак Обама відвідав Китай у 2009 році, він визнав швидке зростання цієї країни і запропонував партнерство у підтримці світового порядку. Однак китайське керівництво відхилило цю пропозицію, пояснивши, що Китай є країною, яка розвивається і насилу задовольняє потреби свого народу.

З цього моменту почався розкол. Це викликає жаль, оскільки процеси підвищення рівня життя китайців та участь Китаю у будівництві кращого світового порядку повинні йти паралельно. Китай зможе і надалі зростати мирним способом лише тоді, коли буде приділяти більшу увагу власному позиціонуванню у світі.

Керівництво Китаю знає, що воно має виправдовувати мінімальні очікування свого народу, щоб зберегти мир і стабільність усередині країни. Зараз йому потрібно стати прийнятним і для решти світу, щоб зберегти мир та стабільність за межами країни.

Це означає, що Китай повинен стати більш відкритим суспільством і відігравати активнішу роль у підтриманні мирного і стабільного світового порядку. Китаю слід розглядати це не як обтяжливу необхідність, а як наснагу влади. Кращі періоди в історії країни були ті, під час яких вона була найбільш відкрита.

На відміну від цього, з точки зору військової потужності, Пекін ще протягом деякого часу не буде відповідати США. Якщо збережуться нинішні тенденції, Китаю доведеться все більше ресурсів віддавати військовим за рахунок населення. В результаті, керівництву буде все важче виправдовувати очікування людей.

Відтак сьогоднішнє процвітання виявиться недовговічним. Стурбовані сусіди, швидше за все, будуть шукати захисту під крилом американського орла, збільшуючи і без того надмірний військовий бюджет США.

Доки обидві сторони не почнуть вживати заходів для досягнення більшого розуміння, доти світ очікуватиме неспокійних часів - у 2011 році і далі.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік

Переклад з англійської - Микола Жданович

Джордж Сорос, голова правління Фонду Сороса


powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!