Слово – не горобець, і у разі обрання прем’єром Юлії Володимирівні все-таки доведеться розраховуватися за обіцянки повернути знецінені вклади Ощадбанку СРСР. Кроки в цьому напрямі здійснювалися і раніше, частково навіть урядом під проводом Тимошенко.

Сумний український досвід

Спочатку, наче знущаючись, невеликі суми видавалися лише спадкоємцям померлих чи тим, хто досягнув 80 років. Із 2002 року почали видавати всім, але так само потроху. У 2005 році здійснювали взаємозалік за рахунок погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги.

І друкування грошей, і витрачання міжнародних резервів не розглядаються наразі як малоймовірні. Сума проіндексованих вкладів занадто велика, вона більша за обсяг готівки на руках населення або майже дорівнює обсягу депозитів фізичних осіб – близько 121 млрд грн. Друкування грошей протягом кількох років у таких обсягах означає інфляційний апокаліпсис, і тому наявний статус-кво можуть зберегти.

Молодь переважно вкладів у Ощадбанку не мала, великі суми накопичувалися насамперед у заощадливих пенсіонерів. Тобто можна припустити, що середній вік вкладників станом на 1991 рік – 55 років. Зараз такому усередненому вкладнику у кращому разі близько 70 років. Це вже більше середньої тривалості життя. Завдяки здійсненій Рахунковою палатою у 2001 році перевірці з'ясовано, що на момент індексації (02. 01. 92 р.) кількість вкладів становила 53,7 млн. А пенсіонерів, тобто найбільш імовірних вкладників Ощадбанку на сьогодні, – 13,9 млн.

Тобто навіть співставлення цих нехитрих цифр свідчить про природне зменшення заборгованості держави перед вкладниками Ощадбанку. Люди вмирають, а їхні нащадки подеколи просто не звертаються до Ощадбанку. Або книжка загубилася, або питання спадщини не оформили. Але наразі про це дуже тяжко говорити напевне – інвентаризацію діючих вкладників не проводили.

Держава законсервувала проблему. З 2000 року з Державного бюджету Ощадному банку України перераховується від 200 до 640 млн грн щорічно, з яких банк сплачує фактично половину. Так, у 2006 році з 590 млн грн виплачено лише 257, а у 2007 році (станом на 6 грудня) – з 640 сплачено 455 млн грн.

І це ще досить добрі результати, у попередніх роках не виплачували й половини. А залишки перераховували назад до бюджету! Тобто якщо держава не прагне робити різких кроків щодо повернення вкладів, то їй достатньо просто збільшити суму відшкодування тим, хто ще живий (скажімо, до 100 грн), та спадкоємцям померлих (до 300 грн). З огляду на поточні ціни та рівень зарплат і пенсій – суми мізерні. А через рік - ще раз підняти вдвічі, адже бюджетні кошти не освоюються повною мірою.

Зате можна буде відрапортувати про щорічне подвоєння суми виплат. Проблеми це не вирішить, тягар у понад 120 млрд грн для таких засобів є абсолютно нездоланним. Але років через десять можна буде нарешті провести інвентаризацію та пересвідчитися, що ні вкладників, ні законних спадкоємців немає, а десяток-другий мільярдів, що залишаться, просто виплатити одним махом. Все одно на той час це будуть помірні кошти.

Європейський (утопічний) спосіб

Класичним методом знищити прострочену заборгованість є її реструктуризація, або переведення з рівня безнадійної на рівень стандартної. Тобто необхідно визначити механізм (як правило – це випуск нових облігацій) із чіткими термінами повернення, а бажано ще й із невеликою дохідністю.

Зробити цю операцію просто зараз, базуючись на сумі залишків на рахунках Ощадбанку, досить ризиковано – занадто значна сума. Наприклад, увесь державний борг України становить усього 83 млрд грн, або у півтора разу менше за суму заборгованості перед вкладниками. І якщо Міністерство фінансів випустить облігації на всю суму понад 120 млрд грн, то це суттєво збільшить розмір державного боргу України, відтак практично гарантовано зменшить рейтинги та ймовірність відносно недорогих залучень за кордоном.

Навряд чи навіть половину цих облігацій реально отримають вкладники – надто багато часу минуло, та й досить було незначних сум, через які ніхто не буде звертатися до Ощадбанку.

Більш доцільним видається попереднє проведення інвентаризації вкладників (наприклад протягом двох років) і випуск облігацій уже на нову, значно зменшену суму.

Короткий розрахунок показує, що якщо випустять облігації на 60 мільярдів гривень (припустимо найбільш прийнятну для Мінфіну суму заявників) на 50 років із рівнем середньої дохідності 3% (навряд чи Мінфін наважиться на більше), то це означатиме відшкодування з Державного бюджету порядку 2-3 млрд гривень щорічно. Суми, звичайно, не такі малі, але реальні. До того ж, вони не спричинять суттєвої інфляції. Біда цього способу лише у тому, що обіцянки були віддати тут і зараз. Тому швидше за все цей спосіб не годиться.

Саме тому найбільш імовірним є переведення розмов у меркантильну площину. Тобто "уряд Януковича відшкодовував по 50 гривень, а наші титанічні зусилля дозволили збільшити цю суму вдвічі-втричі". Отримати сотню-другу гривень краще, ніж вибирати – чи одержати все і ніколи, чи нічого, але зараз.