Як лібералізувати газовий сектор

Як лібералізувати газовий сектор

Вівторок, 11 грудня 2007, 14:38 -
Входження України до переліку країн "failed state" уже не здається примарою, а про зростання вартості підприємств, які належать передовому загону українського капіталу, звісно, доведеться забути.
Український газовий сектор реформується з травня 1998 року, коли між Кабінетом Міністрів України та Світовим банком уклали відповідний Меморандум. Проте реалізація більшості його положень мала переважно формальний характер. Наразі доводиться пожинати плоди відсутності державної волі до проведення необхідних реформ.

Наразі газовий сектор повністю монополізований НАК "Нафтогаз України (населення, ТКЕ, бюджетні організації) та Укргазенерго (вся промисловість) і перебуває у критичному стані, слугуючи джерелом нестабільності для всієї економіки.

Викривлення у ціновій політиці в газовому секторі через відсутність у ньому конкурентного ринкового середовища, наявність перехресного субсидування та спотворене державне регулювання сприяли неправильним сигналам, що їх дістали суб’єкти господарської діяльності. Внаслідок цього приймалися неадекватні інвестиційні рішення, які заморожували технологічну відсталість економіки України в царині енергетичної та ресурсної ефективності, відбувалося викривлення структури ВВП із переважанням енерговитратних виробництв, стримувалося впровадження інноваційної моделі.

Надмірне застосування адміністративних важелів впливу при вирішені економічних питань завжди тільки призводить до миттєвих та несподіваних цінових шоків, наслідком чого є неможливість у надзвичайно стислі терміни адекватної адаптації споживачів енергоресурсів до нових цінових умов, що з верхом перекреслює всі позитиви періоду штучно занижених цін (1999-2005 роки).

Узагальнюючий показник енергоефективності економіки, кількість витрат паливно-енергетичних ресурсів на одиницю виробленого ВВП, становить в Україні 0,89 кг умовного палива на 1 долар США (з урахуванням паритету реальної купівельної спроможності (ПКС)), що у 2,6 разу перевищує середній рівень енергоємності країн світу.

Країни, де економіка базується на ліберальних ринкових засадах, досягають більшого прогресу у раціональному використанні енергоресурсів і мають значно кращі відповідні показники відносно загальносвітового рівня. Наприклад, Австрія, Данія та Великобританія витрачають лише від 0,20 до 0,23 кг у. п/$ США (ПКС), що у 3,8-4,4 разу менше, ніж в Україні.

Ще разючішою є різниця між Україною та провідними країнами ЄС у газоємності ВВП. Так, вітчизняна економіка, маючи ВВП у 27,8 менший ніж у ФРН (станом на 2006 р. $106 млрд до $2 970 млрд) споживає природний газ лише у 1,4 разу менше (74 млрд куб. м. до 100 млрд куб. м). Тобто показник питомої газоємності українського ВВП у 20 разів перевищує німецький і є найбільшим серед усіх країн світу. Як бачимо, спостерігається не тільки критичне відставання України у енергоефективності, але й гігантський перекіс у структурі використання первинної енергії за рахунок надвеликого використання імпортованого газу, на закупівлю якого тільки у 2007 р. із економіки треба вилучити $7,5 млрд.

Аналіз доданої вартості за галузями промисловості демонструє, що вона створюється переважно за рахунок розвитку застарілих технологій, закладених у III технологічному укладі (ТУ), що є загрозою конкурентоспроможності економіки України. Зокрема, інтенсивно розвиваються виробництва, які не мають значного попиту на інновації, що призводить до істотного відставання країни у технологіях від розвинутих країн.

За підрахунками Інституту економічного прогнозування НАНУ, в Україні частка III технологічного укладу у випуску продукції становить 57,9%, IV — 38%, V — 4%. Із загального обсягу коштів, спрямованих на науково-технічні розробки, майже 70% припадає на IV ТУ і лише 23% — на V; 60% інноваційних витрат — на IV ТУ, 30% — на III, на V — лише 8,6%; 75% інвестицій спрямовується у III уклад і лише 20% і 4,5% — відповідно у IV і V ТУ. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переоснащення та модернізація) домінує III технологічний уклад — 83%, і лише 10% припадає на IV уклад.

Таким чином, ми бачимо що економічна модель, яка полягала у монополізації державою ключових секторів економіки (передусім це стосується газового сектору) та перерозподілі у непрозорий спосіб фінансових потоків на користь окремих бізнесово-політичних угруповань шляхом перехресного субсидування, призвела, з одного боку, до абсолютно незадовільного рівня конкурентоспроможності економіки в цілому у глобальному вимірі, а з іншого – до швидкого збагачення у безпрецедентно короткий проміжок часу власників низькотехнологічних підприємств.

Намагання неприродно поєднати ринкову економіку з адміністративними важелями у газовому секторі створило у ньому кризу системного рівня, а через це й додаткові загрози опинитися у зоні підвищених інвестиційних ризиків для значної кількості економічних суб’єктів, у тому числі й тих, на користь яких здійснювали енергетичну політику.

Імпульсом до усвідомлення енергозбереження як ключової ланки комплексної глобальної проблеми "енергетика-екологія-економіка-енергозбереження" у передових країнах Заходу стала світова енергетична криза 70-х рр., коли ціни на нафту піднялися протягом 10 років у 17 разів. Результатом такого повороту подій стало зниження протягом 5-10 років питомої енергоємності продукції на 20 – 40%, стабілізація або різке уповільнення темпів споживання палива в умовах економічного росту.

Країни з розвинутої ринковою економікою значно легше адаптуються до енергетичних криз, хоча у більшості із них відсутні значні запаси енергетичних ресурсів. Натомість СРСР, володіючи найбільшими у світі запасами вуглеводнів, зі своєю командно–адміністративною системою та централізованою плановою економікою не спромігся гнучко відреагувати на енергетичні зміни у світі, що й послугувало однією з причин його демонтажу. Внаслідок збереження радянських рудиментів управління економікою нинішня економічна модель України також є доволі негнучкою й ризикованою у цьому аспекті.

Отже, можна зробити такий висновок: подальше затримання реформування газового ринку на ліберальних засадах, продовження з боку держави практики систематичного втручання адміністративними методами у ринкові відносини та проведення викривленої цінової політики – це шлях до послаблення стимулів для переходу економіки України на інноваційну модель розвитку та до її поступової деградації. У цьому разі входження України до переліку країн "failed state" (країни, що не відбулись, визначається неурядовими організаціями Fund for Peace і Carnegie Endowment for International Peace) уже не здається примарою, а про зростання вартості підприємств, які належать передовому загону українського капіталу, звісно, доведеться забути.

Домогтися позитивних результатів від реформування газового сектора неможливо без реформування усієї соціально-економічної моделі розвитку держави, яка неодмінно повинна спиратися на знання фундаментальних світових економічних теорій сучасності та минулого. Діагноз, поставлений ще у 40 роки ХХ століття видатним вченим економістом, лауреатом Нобелевської премії у галузі економіки Ф. Хайеком, країнам, які розвивалися за моделлю, що передбачала перебільшену роль держави у економіці, є справедливим і до сучасних методів, застосовуваних українськими державними інститутами на енергетичних ринках, незважаючи на ринкову риторику високопосадовців.

У своїй всесвітньовідомій роботі "Дорога до рабства " він зазначав, що, як правило, представники влади пояснюють своє адміністративне втручання у ринок і дії з його монополізації загальними державними інтересами, але насправді завжди це є лише прикриття їхнього справжнього наміру перерозподіляти фінансові ресурси на користь окремих політико-бізнесових груп та посилювати власні владні повноваження, що у підсумку призводить до зниження конкурентоспроможності економіки.

Під час формування загальнодержавної енергетичної політики ціновий чинник не повинен бути самоціллю, він має стати лише потужним засобом до стимулювання енергоефективності, оптимізації міжпаливного балансу і структури економіки та, врешті-решт, до високого рівня конкурентоспроможності у глобальному середовищі.

Саме таке ставлення до цінового фактору відрізняє країни, що досягли постіндустріального рівня розвитку, від держав, які перебувають у зоні нижчих технологічних укладів та не здатні забезпечити відчутний попит на інновації. Особливою рисою технологічно розвинутих країн є поєднання реформованості енергетичних ринків на ліберальних началах із ефективною діяльністю їхніх державних інституцій, яка, у першу чергу, спрямована не на надання переваг через грубе втручання у ринкові механізми окремим суб’єктам господарювання, як це має місце в Україні, а на захист прав власності, збільшення інвестицій, проведення антимонопольної політики, підтримку підприємництва та стимулювання науково-технічного прогресу.


powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!