Чим загрожує Україні консорціум Путіна?

Чим загрожує Україні консорціум Путіна?

Вівторок, 6 лютого 2007, 13:16 -
У Путіна та Януковича співпадають короткострокові інтереси. У першого – контроль "Газпрому" над українською ГТС, який треба будь-що отримати до кінця його президентського строку. У другого – максимально швидко отримати низьку ціну на газ на найближчі пару

Якщо Путін зуміє отримати контроль над українською газотранспортною системою, це буде одним з найбільших досягнень у його житті. Адже цього не вдавалося ні його попереднику Борису Єльцину, ні самому Путіну протягом його років правління.

Пропозиція, від якої важко відмовитися

Заявивши у минулу п'ятницю про можливість українсько-російського газового консорціуму, Путін тим самим спричинив лавину політичних суперечок всередині України. Дивно, що баталії серед недолугої української еліти загорілися з такою силою – адже ідея консорціуму ніяким чином не претендує на роль сенсації.

По-перше, консорціум "створюють" уже дуже давно, так достеменно і не знаючи, що власне він собою являтиме. Сама ідея консорціуму скидається на рівняння з кількома невідомими, і кожен політик в кожний момент часу має свої погляди щодо того, чому ці невідомі мають дорівнювати.

По-друге, створення консорціуму для розробки нових копалин є рутинною практикою. Адже для того, щоб газ потрапив до споживача, потрібно забезпечити його безперебійний видобуток та доставку. Налагодити такий бізнес-процес надзвичайно важко не тільки з технічної, але і з комерційної та міжнародно-правової точки зору.

Потрібно домовитися зі споживачами, щоб ті гарантовано викупали необхідні обсяги газу, потрібно домовитися з країнами-транзитерами, щоб ті гарантували незмінні умови транзиту та можливість цим транзитом керувати, бажано з одного пульту.

Нарешті, необхідно домовитися про стабільні умови видобутку. Таким чином, введення у дію нового родовища ніяк не простіше, ніж запуск космічного корабля – а мабуть, справа ще більш ризикована.

Тому з такої точки зору пропозиція Путіна цілком слушна та історично обґрунтована. Але звичайно, з Росією все так просто не буває…

Дивна гостинність

Якщо трактувати позицію Путіна буквально, то виходить, що він пропонує обміняти ресурс контролю за газотранспортною системою на ресурс видобутку. Україні (точніше, мабуть, НАК "Нафтогаз України") пропонують добувати газ в Росії – імовірно, самостійно чи разом з "Газпромом".

Така несподівана гостинність має насторожувати. Адже зараз в Росії відбувається тенденція, зовсім не сприятлива для тих, хто хоче добувати газ в сибірських надрах. Іноземних інвесторів досить грубо виштовхують з тих родовищ, права на розробку яких вони отримали.

Так, японців та компанію Royal Dutch Shell PLC виштовхнули з родовища Сахалін-2, а ТНК-ВР – з Ковиктінського родовища газоконденсату. У обох випадках права на розробку отримав, звичайно ж, "Газпром".

Для того, щоб здійснити перерозподіл активів, було активно залучено адміністративний ресурс – іноземців атакувала прокуратура, природоохоронні органи, місцеві адміністрації. Врешті-решт ті вирішили продати свої права на видобуток російському газовому монополісту, аби отримати хоча б якусь компенсацію.

Це є яскравим свідченням ризикованості інвестицій в енергетичні активи в Росію, оскільки правова система цієї країни передбачає залежність долі будь-якого інвестора від волі однієї людини у кремлівському кабінеті.

Юридичні пробоїни в українських трубах

Путін пропонує надати Росії як мінімум оперативний контроль над українською ГТС. Мабуть, російський президент розуміє, наскільки важко буде отримати формальне право власності над українською трубою, оскільки для цього є занадто багато політичних та юридичних перепон. Кабмін також не стомлюється повторювати, що газопроводи були і будуть в українській власності.

Втім, практика показує, що права власності насправді і не потрібно. Достатньо мати певний ступінь впливу на компанію, яка здійснює управління об'єктом. Це можна проілюструвати на двох прикладах – з тої ж "газової опери".

Перший приклад – українські розподільчі газопроводи, будучи формально державні, насправді зараз знаходяться під контролем приватних облгазів. Виявилось, що юридично практично неможливо відділити облгази від державної власності. Тому саме за обласні газорозподільні компанії зараз іде боротьба, головний бонус для переможця котрої – право бути фактичним власником газорозподільних мереж, які де-юре поки перебувають у державній власності.

Таким чином, оператор державної труби, якщо він має непоганих юристів та приязні стосунки з державною владою, стає фактично власником газотранспортної системи. Крім того, у нього навіть буде право отримувати від держави гроші на оновлення газорозподільної системи – що, мабуть, іще краще, ніж просто бути власником!

Другий приклад свідчить про те, що у формально паритетному партнерстві між, скажімо, іноземним (російським) власником та українською державною компанію вітчизняна сторона може не мати практично ніякого впливу. Так, мова йде саме про "УкрГаз-Енерго".

Українська державна машина не може опиратися корупційним спокусам з боку спритних іноземних ділків, яких взяли до себе у долю російський "Газпром". Дмитро Фірташ, партнер "Газпрому" по "РосУкрЕнерго", фактично відіграє роль людини, що "вирішує питання" з українськими урядовцями.

І потрібно відзначити, що українські урядовці досить прихильно ставляться до Фірташа – мабуть, у того є чим їх переконувати. При цьому формально росіяни ніяк не беруть участі в будь-яких корупційних діях.

Тому якщо навіть консорціумом, створеним на паритетних "50 на 50" з росіянами, формально управлятиме українська сторона, то потрібні люди з прізвищем на "Ф" здатні найти тут людину, яка, будучи формально українцем, працюватиме на хазяїв "Газпрому". Демократичні механізми управління державою не були потрібні ні помаранчевим, ні біло-голубим, тому у такому середовищі можливі будь-які кримінальні оборудки.

Отже, у Росії є всі формальні та реальні підстави з допомогою підкупу та політичного тиску створити таку систему контролю над українською ГТС, яка відповідатиме комерційним інтересам "Газпрому", в той же час формально матиме сильний імунітет проти юридичних та політичних атак на неї.

Фінансова кабала

Консорціум може бути організовано як юридичну особу, яка здійснює видобуток та транспортування до західного кордону України голубе паливо.

Можливо, Україні потрібно буде десь взяти кошти на купівлю газових родовищ в Росії. Відповідно, гроші у вигляді кредитів може залучити сам консорціум. При цьому гарантією повернення кредитів буде слугувати зобов'язання України зберігати права консорціуму з управління ГТС – тобто де-факто віддати контроль над газовою системою. Таким чином, норма про заборону відчуження магістральних газопроводів, яка існує в українському законодавстві, досить успішно може бути знехтувана ще й на підставі фінансових потреб.

До речі , частково нею нехтували і раніше. Наприклад, коли Олексій Івченко, будучи керівником "Нафтогазу", брав мільярдні кредити за кордоном, то однією з умов надання позик була заборона на реструктуризацію НАКу. Неформально це означало, що магістральні газопроводи мали належати тільки тій компанії, яка отримала кредит. Фактично ж ГТС виступала гарантією повернення коштів.

Подібну схему фінансової прив'язки ГТС до юридичної особи можна застосувати і у випадку створення консорціуму.

Взагалі, гола і боса Україна завжди буде ризикувати стати "молодшим партнером" у будь-якій оборудці з накачаною нафто- та гозодоларами Росією. Але тут ситуація може бути іще гіршою.

Оскільки для того, щоб контролювати ГТС, не потрібно ставати власником, то і не потрібно нічого за це платити. Право керувати ледь не найбільшим економічним ресурсом України можна делегувати одним розчерком пера.

В той же час такого поняття, як "право контролювати видобуток газу", не існує – тому, мабуть, Україні доведеться платити за право володіти родовищами газу – платити активами, політичними поступками чи ще чимось.

Тому забезпечити прозорість формули "транзит в обмін на видобуток" фактично неможливо.

Далі, створення консорціуму за такою схемою несе іще один ризик – формально російська держава матиме змогу регулювати ціну, за якою добутий в Росії на українські кошти газ надходитиме в Україну, з допомогою податків на видобуток корисних копалин та експортного мита на паливо.

В той же час Україна матиме лише теоретичну змогу змінювати тариф на транспорт газу, який досить чітко був раніше зафіксований у домовленостях між "Нафтогазом", "Газпромом" та "РосУкрЕнерго". Тому у випадку конфлікту інтересів, позиції України будуть більш слабкими, ніж Росії.

Нарешті, останнє – між початком розробки та початком промислової експлуатації родовища має пройти тривалий час, декілька років, якщо мова йде про нові проекти. А ГТС можна "здавати" хоч вже сьогодні…

Загалом, поки що конкретні плани української та російської політичних еліт щодо реформування газових відносин не зрозумілі до кінця. Проте очевидні великі ризики, які несуть будь-які різкі рухи у цій сфері, яка в даний час є надзвичайно непрозорою та корумпованою.

Варто врахувати той факт, що у Путіна та Януковича співпадають короткострокові інтереси. У першого – контроль "Газпрому" над українською ГТС, який треба будь-що отримати до кінця його президентського строку, як важливий компонент приватної енергетичної імперії. У другого – максимально швидко отримати низьку ціну на газ на найближчі пару років, для того, щоб мати можливість у будь-який момент бути готовим до виборів. В такій ситуації можна підозрювати, що існує реальна загроза енергетичній безпеці України.