Мирний атом повертається?

Понеділок, 6 березня 2006, 17:20
Новітні "енергетичні війни" вже встигли призвести до цілого ряду наслідків, неочікуваних для їхніх ініціаторів.

Не встигли експерти та політики "зжувати" і бодай трохи перетравити ідею Польщі щодо створення такого собі "енергетичного НАТО", як прем'єри країн Балтії – тих самих країн, про які говорили, що вони назавжди відмовилися від ядерної енергії, - домовилися про будівництво нової атомної електростанції (АЕС).

Це, на думку голів урядів цих країн, дозволить уникнути можливого дефіциту електроенергії в регіоні після 2015 року. Нова АЕС будуватиметься на території Литви, її орієнтовна вартість становитиме від 2 до 3 мільярдів євро.

Як зазначив радник голови уряду Латвії з економічних питань Айгар Штокенбергс, у проекті на рівних умовах братимуть участь енергетичні компанії Латвії, Литви й Естонії, тобто Latvenergo, Eesti Energia та Lietuvos energia.

Чому АЕС будуватимуть у Литві? У цій країні існує відповідна інфраструктура, і наявні фахівці, котрі наразі обслуговують Ігналінську АЕС. Ця станція мусить бути закрита до кінця 2009 року на вимогу Єврокомісії, оскільки вона не відповідає сучасним вимогам безпеки. Натомість постане справді сучасна АЕС.

Враховуючи те, як ретельно відстежують балтійські політики настрої своїх виборців, можна не сумніватися: цьому справді досить несподіваному, але логічному в системі сучасних "енергетичних війн" рішенню передувала роз'яснювальна робота з громадськістю, бізнесменами і політичними опонентами з тим, щоб рішення мало характер загальнонаціонального, консолідуючого. Ясна річ, що така робота була непростою: ще 15 років тому настрої у регіоні були зовсім не на користь розвитку ядерної енергетики.

А що в Україні? Попри надлишок електроенергії, видається, проблеми з ядерною енергетикою стоять ще гостріше. І справа не тільки в тому, що Ігналінська АЕС за рівнем безпеки, очевидно, на рівні більшості наших станцій, якщо навіть не виглядає надійнішою.

Новини ТаблоID

Справа в тому, що Україні так чи інакше доведеться шукати нові джерела енергії і будувати нові енергетичні потужності. І тут без модернізації та побудови нових АЕС, а на додачу без створення повного циклу видобутку й захоронення ядерного палива навряд чи обійтися, яким би невтішним не виглядав цей висновок.

Але як реагуватиме на нього вітчизняна громадськість?

Зараз, у виборчу пору, чимало партій та блоків вкотре вже підняли на щит антиатомну риторику, замінюючи нею тверезий аналіз ситуації. Але, видається, ці політики, критикуючи саму ідею створення повного ядерного циклу та будівництва нових АЕС, не зовсім враховують реальні громадські настрої.

Адже ставлення суспільства до ядерної енергетики і пов'язаних із нею проблем у сьогоднішній Україні радикально відрізняється від того, що було 15 років тому.

Якщо на гребені перебудови і боротьби за незалежність абсолютна більшість українського загалу відкидала саму ідею подальшого розвитку ядерної енергетики в країні і хотіла впровадження найжорсткіших норм радіологічного контролю за продуктами, то дуже швидко ситуація змінилася.

І не скажеш, що люди стали у своїй масі прихильниками ядерної енергетики, геть забувши про пов'язані із нею ризики. Просто більшість українського люду збайдужіла до цієї проблематики.

Бо ж у ситуації, коли для надто великого числа наших співгромадян йдеться про балансування на межі фізичного виживання, найчастіше не звертають увагу на те, з якого району надійшла на базар дешева чорниця чи картопля, чи на те, у якому стані наразі блоки сусідньої атомної електростанції. "Якось то воно буде, ще ніколи так не було, щоб якось та й не було", - слова класика тут видаються найточнішою характеристикою настрою масової людини.

А відтак чільні проблеми цієї людини наразі вкладаються у суто кількісні показники: стільки-то грошей заробити, стільки-то картоплі купити, стільки-то хабара дати – і так далі. Проблеми ж, скажімо, екологічної безпеки й доцільності розвитку ядерної енергетики належать до проблем якості життя.

Ці проблеми висуваються у масовій свідомості на перший план тоді, коли кількість вільно куплених людьми їжі, одягу, послуг достатня для задоволення їх елементарних потреб, і коли люди мають добру освіту.

Тому 2,5-3% електорату, для якого, за даними соціологів, і зараз пріоритетними є проблеми охорони довкілля, - це ще високий показник для сучасної України; з іншого боку, це саме та категорія виборців, яку неможливо збити з пантелику демагогічними заявами і гучним передвиборчим галасом навколо тих чи інших проблем розвитку ядерної енергетики чи збереження довкілля.

Саме ця компетентна категорія електорату мусить бути повноправним партнером у діалозі для того уряду, який справді захоче розв'язувати енергетичні проблеми України, а відтак – розвивати мережу АЕС, побудованих на основі сучасних технологій.

Зазначу ще й те, що політична та інтелектуальна еліта не мусять в усьому зважати на масового виборця. Місія еліти, виписана навіть у словниках, - бачити тенденції розвитку краще за інших і формувати громадську думку.

Свого часу українські політики зрозуміли, що не можна продовжувати експлуатацію Чорнобильської АЕС, попри позірну економічну вигоду від того, - надто ненадійним після 1986 року стало обладнання наче вцілілих блоків, отож ризики виглядали несумірними з вигодами.

Нині доведеться шукати адекватні рішення у світі, який знову повернувся обличчям до ядерної енергетики (скажімо, лише США впродовж наступного десятиліття мають намір побудувати 19 нових атомних електростанцій).

Це означає, що нові АЕС з'являтимуться на кордонах України, хочемо ми цього чи ні, що наші сусіди розвиватимуть ядерну енергетику - в тому числі і на таких сегментах пострадянського простору, де дотримання виробничої і технологічної дисципліни завжди було проблематичне.

До цього всього треба бути готовим. І краще мати надійні АЕС та повний ядерний цикл, ніж Алчевськ у масштабах усієї країни. А заклинання, що, мовляв, мирного атома не буває, - до чого вони?

Так, не буває. Але ж АЕС під Курськом чи Гомелем у разі аварії на них завдадуть по нашій території удару не меншого, ніж Чорнобиль, тож слід вимагати від сусідів найсуворішого дотримання сучасних технологій та правил безпеки. А, по-друге, якщо навколо точаться "енергетичні війни", в які вже повністю втягнена й Україна, то чи варто й далі декларувати свій пацифізм? На війні, як на війні.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"


powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!