На 25-му кілометрі марафону війни

На 25-му кілометрі марафону війни

Як пройти "стіну плачу" на 25-му кілометрі марафону війни.
П'ятниця, 6 жовтня 2023, 10:30
президент Торгово-промислової палати України

Наближається півріччя холоду й темряви. На порозі чергова зима великої війни, за виживання, в яку ми заходимо втомлені, виснажені, але нескорені. Невідомо, скільки таких зим попереду, але вже зрозуміло, що вони будуть. Це невтішне усвідомлення, яке багатьох знесилює. Однак наш ворог сильний і повалити його одним ударом неможливо.

Ми завдячуємо нашим військовим, що виграють нам час. Саме час – повелитель цієї війни, бо переможе не сильніший. Переможе витриваліший, впертіший, завзятіший… Той, хто зробить на один крок більше.

Про це я думав на дистанції свого сотого марафону, який присвятив нашим захисникам. Тепер свято вдячності оборонцям України відзначаємо у перший день жовтня. Так сталось, що цього дня здійснилась моя давня мрія – пробігти 100 марафонів. За 8 років.

Коли у 2015-му році я біг свій перший марафон, це був виклик самому собі. Позаду було 50 років життя, втрачені ілюзії, залишений у Донецьку дім, життя й могила батька. Я починав знову. Шукав опору. І знайшов. До марафонів мене заохотила старша дочка, а потім біг став справою, яка ще більше зблизила нашу родину, без підтримки якої я б не зміг долати сотні кілометрів доріг.

Реклама:

Той перший марафон був складним. Я мріяв тільки добігти до фінішу і тисячу разів хотів зійти з дистанції. Але дивився на людей поруч, які долали дорогу, долали втому, біль, себе й це було моє натхнення. Казав собі: вони ж біжать, а я такий же, я теж зможу. Мій сотий марафон був таким же складним. Єдине що приходить з досвідом – розуміння як саме і де саме буде важко. Однак вперед веде незбагненне відчуття сили й влади над собою, яке приходить тільки після подолання складного виклику.

Тільки перемога над собою дає ресурс йти ще далі. За дев'ять років марафонських дистанцій я багато думав про людей, постійні зміни, країну, особливо про війну. Навіть колись сподівався, що сотий марафон буде присвячений визволенню Донецька. Натомість нагадування, що "Донецьк – це Україна", прикрашає медаль 98-го марафону…

На жаль, доводиться нагадувати собі й іншим, що Донецьк, як і Крим, Маріуполь, Мелітополь, Луганськ, Бердянськ – теж наш. Мільйони людей в Україні зазнали гіркоти й болю втрати рідних, домівок, здоров’я й життя. Зруйновано цілі міста, села й регіони. Війна не скінчилась за 9 років, прийшла ескалація, яка зруйнувала сподівання на врегулювання й перетворила наше життя на спільний щоденний марафон виживання. До перемоги або до кінця.

Україна зараз – це "марафонець", який йде вперед у дуже несприятливих обставинах. Негода, холод і втома знесилюють, але фініш десь є. А люди, які рухаються поруч в спільному напрямку – головна опора, мотивація і підтримка. Для подолання марафону потрібні сили, підтримка близьких, подолання свого страху й відчаю. Найсильніше бажання здатися приходить за 5 хвилин до перемоги, підтвердять спортсмени. Десь так і є. Друге дихання відкривається, коли десь вдалині бачиш фінішну лінію чи світло в кінці тунелю.

За моїми відчуттями, Україна зараз на 25-му кілометрі воєнного марафону і ухвалено рішення йти до кінця. Зараз до нашої команди підбирається найбільша загроза – втома середини дистанції. Зневіра підточує зсередини. А марафон – це тактика та стратегія розподілу сил. Оптимізм і взаємна підтримка – найкраще стратегічне рішення, яким варто керуватись.

Мотивація рухає нас далі. А допомога глядачів, співгромадян та іноземних друзів України, допомагає подолати "бродіння відчаю" в голові. Як "марафонець" з досвідом знаю – далі буде ще складніше. На останній чверті марафону перед більшістю бігунів виростає "стіна плачу", коли організм відмовляється рухатись, слухатись і включає самосаботаж. Це жахливий стан, коли голова, тіло й серце не координуються між собою. І тільки воля збирає все до купи, стає віссю, що утримує від рішення здатися й відступити. Не цього разу. Не в цьому місці. Не з цими людьми.

Пройшовши через "стіну плачу" всередині і особливо у публічному просторі ми побачимо фініш, усвідомлення якого поверне сили. Ніхто не забере перемогу, поки ми разом, поки пам’ятаємо, що ворог у нас спільний, він підступний і розхитує нашу єдність, сіє зневіру й чвари, щоб пригнітити нас, позбавити сили йти вперед.

Війна – жорстокий вчитель, який змушує стати самим собою. Вірити тільки в себе й ділитись вірою із ближнім. Іноді доводиться перезібрати себе, щоб вистояти. Коли кожен з нас усвідомить, яка важлива дистанцій попереду, скільки вже пожертвували для стійкості й вибудує свою внутрішню перемогу над втомою, свою стратегію розподілу сил і знайде крихту світла для людей поруч – спільний результат буде.

Головна таємниця не дуже обнадійлива: життя – це нескінченний марафон. Для людини, бізнесів, країн. Він трансформується, змінюються рельєфи й задачі, але навички потрібні однакові і для першої й для сотої дистанції.

Попереду – марафон із відновлення країни. Потім нові випробування, про які ми й не підозрюємо. "Кожен фініш – це, по суті, старт", – пише геніальна Ліна Костенко.

Попереду зима, робота, нова ціль, ще сотня марафонів, один з яких має бути присвячений нашій перемозі, нашій стійкості, нашому звільненню. Давайте здолаємо цей шлях пліч-о-пліч, разом. Марафон війни у нас спільний. І мій досвід дозволяє тільки поділитись порадою – рівномірно розподіляти сили, щоб уникнути виснаження.

Рухайтесь у темпі, не щоб добігти першим, а щоб добігти. Бо у марафоні – кожен уже переможець, бо здолав себе, рухається вперед і нарощує силу та впевненість.

Наша доля – в наших руках. Ми здатні на неможливе. Ми переможці.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама: