Україна більше не транзитна держава і гроші сюди просто так не зайдуть
Останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно – з флангу макроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез щодо післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними і укорінення яких в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення.
В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії.
Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів та одну з найбільших (у співвідношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.
А після того — пересваритися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни — від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності.
Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби за можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і неправильних пріоритетів у тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною.
1. Україна – велика транзитна держава
Україна була великою транзитною державою. Була вона в основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку у двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), яким товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії).
Другим - Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.
Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же румунській Констанці було невигідно, бо потяг мав "перевзуватися" на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.
Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.
В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраїлем та Сирією – тобто фізичний кордон є, але він максимально близький до рова з крокодилами і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів.
Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.
2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України
Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, в інвестиційних пропозиціях для цих грошей не влаштовує їхніх власників.
І вони, навіть у кількості 0.1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм не цікаво інвестувати в Чилі (найбільшого відносного реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році як частки ВВП), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.
За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей дзвонили в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями "Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!").
В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом.
Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз "освоювала".
Прихід великих грошей в країну – це результат сукупності великої кількості факторів, в України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993-1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами.
Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря "Эти нечестные дельцы - представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы" у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителів пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1.5 трильйона доларів під управлінням).
В України як напрямку інвестицій – дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.
3. Українська економіка – одна з найнедооціненіших
Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження.
Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метра в Києві з вартістю квадратного метра в Порту, Кельні або Ризі, в яких немає війни).
4. Україна – це великий ринок збуту
Україна була однією з найстарших країн Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України – 44,7 років, тобто 50% населення країни вже наближається до пенсійного віку або за ним.
Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism).
Найкращий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська.
Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.
5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств
Україна – одна з найстарших країн Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому.
Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31.8 років, населення збільшується на мільйон кожного року та й всього населення там 85 мільйонів).
6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну
"Давайте зберемо 25 мільярдів доларів в фонд відновлення України і наша економіка розквітне". Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції.
Є виняток, галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори.
"Фольксваген", який купував "Шкоду" і зробив з неї абсолютно нову компанію, або "Порше", який будував завод в Словаччині, який врятував компанію від зникнення зі світової мапи автовиробників.
"Дойче Телеком", який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. "Юнікредит", який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. "Арселор Міттал", який консолідував металургію. "Карлсберг", "Данон", "Нестле", "Крафт", які повністю трансформували виробництво харчових продуктів.
І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення.
При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні - не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави.
Наше законодавство щодо захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все - на тлі війни і ризиків, пов'язаних з нею.
У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4.5% ВВП країни), Швеція (3.9%), Ізраїль (3.7%), Польща (3.6%) та Австралія (3.2%). Що їх об’єднує?
Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія макроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати).
Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну якнайменше я так думаю.
Опубліковано з дозволу автора