Які накопичення на пенсію потрібні українцям
Зараз багато розмов на тему пенсійної реформи, яку намагаються реалізувати в нашій країні вже років 20. А "ось-ось запустимо другий рівень", тільки на моїй пам’яті вже присутнє в інфопросторі років 12.
Перший рівень існував завжди (солідарна система). Третій існує вже більше 20 років. Це пенсійні фонди, куди роботодавці і самі учасники з власної ініціативи вкладають кошти, щоб після виходу на пенсію учасники могли скористатися зібраними коштами.
Проблема – у введенні другого рівня, який передбачає нормативні відрахування для всіх громадян за накопичувальним принципом і з індивідуальним обліком. І ця проблема напряму пов’язана з можливостями бюджету країни і довгостроковим підвищенням тиску на дохідну частину солідарної системи.
Але, крім економічного аспекту, є декілька рівнів цієї проблеми, які ставлять під сумнів доцільність реалізації другого рівня Пенсійної реформи у певних форматах.
До пенсійної проблематики в мене особливе відношення, бо маю досвід 11 років управління активами двох пенсійних фондів. Крім того, я багаторічний вкладник одного з них.
Ще й до того - 15-річний учасник пенсійної програми в лайфовій страховій компанії. 7 років тому брав активну участь у законотворчості щодо управління активами пенсійних фондів.
Якщо говорити простою мовою, то впровадження другого рівня державою і професійними учасниками бачиться по-різному. Професійні учасники вважають, що кошти, примусово зібрані з громадян через роботодавців, мають піти у вже існуючі пенсійні фонди, як це реалізовано в розвинутих західних країнах.
А наша держава, в особі тих, хто на законодавчому рівні просуває реформу, бажає створити надструктуру в державі (фонд), якою сама держава і буде управляти.
І ось такий варіант, особисто мене, і, думаю, всіх, хто знає, як в нашій країні створюються "годівниці" для друзів і родичів, не задовольняє від слова "зовсім".
Ми бачимо абсолютно необгрунтовану і захмарну зарплату керівника "Укрпошти", яка так і не наздогнала "Нову пошту" за популярністю поштової послуги серед наших громадян.
В інфопростір поступово просочуються зарплати керівників вищої і середньої ланки держпідприємств. І вони радикально перевищують, і розумний масштаб зарплат в економіці країни, і рівень "запобіжника корупції". За "Нафтогаз" просто можна мовчати.
Тому, особисто я не здивуюсь, коли у такому створеному фонді ми побачимо друзів і родичів можновладців, яким призначать феєричні зарплати, за те, що вони будуть розміщувати кошти в ОВДП, на депозитах державних банків, і в ті активи, які їм скажуть ті, хто їх туди поставить.
Тому, дуже ймовірно, що пройде декілька років, і у цього фонду виникнуть проблеми, подібні до тих, які виникли у колись найбільшого пенсійного фонду НБУ і Мінфіну. І з того фонду учасники почали тікати у відкриті пенсійні фонди, які знаходяться під управлінням досвідчених керуючих в незалежних КУА.
Тому, якщо відразу зробити так, щоб кошти розподілялися між відкритими пенсійними фондами, і КУА конкурували за обсяг коштів дохідністю на тлі невисокої волатильності, то я, особисто, обома руками за другий рівень, і довгоочікуване завершення пенсійної реформи.
Якщо ж держава піде шляхом неконкурентного державного управління, то така пенсійна реформа буде шкідливою і дискредитує саму ідею державного накопичувального рівня, коли суттєва частина інвестиційного доходу буде проїдатися "своїми людьми" і тими, хто їх поставив, при загальній ефективності, яка буде суттєво нижче професійної.
В принципі, накопичувальний принцип реалізується, і на другому, і на третьому рівні. Другий – більш ризиковий. Хто хоч трохи в темі, знає, що керуючись загальнодержавними інтересами, росія, і навіть Польща, запускали "лапу" в особисті накопичення громадян.
А, ось відібрати, або обмежити використання коштів в недержавних пенсійних фондах держава не має механізмів.
Тому варто розвивати третій рівень, в першу чергу. Проте, це дуже витратний процес. Лайфові страхові компанії і потужні КУА, які розвивають свою мережу агентів, або користуються послугами брокерських агенцій, це добре знають.
Але це та "закваска", яка поступово "заквашує" суспільство ідеєю фінансової відповідальності з молодості за кожен день свого буття. І ринок, в особах крупних операторів інвестиційного ринку, типу ICU, у яких є пенсійні фонди на будь який смак і з різними стратегіями інвестування, може запропонувати громадянам самостійно і досить безпечно реалізувати свою фінансову безпеку у старості.
Лайфові страхові компанії теж досить потужно представлені в Україні. І вони роблять багато корисного для просування тої ідеї, яку ми виділили напівжирним шрифтом вище.
Але в них є серйозний мінус, як на мене. Увійшовши в програму, застрахована особа не може змінити страхову компанію.
У цьому виникає потреба, коли людина бачить, що компанія прямує до банкрутства або показує незадовільну доходність при певних ризиках. А пенсійний фонд можна змінити на інший і перевести кошти під більш ефективне управління.
Якщо ж держава створить з другого рівня годівницю для чиновників, то це буде як лайфова страховка, тільки зовсім без конкуренції. Тоді виникає питання, а навіщо такий варіант реформи, коли людей змушують забезпечувати власними недосплаченими доходами чиєсь зовсім небідне існування?
Тоді це ідеальний "розвод". Нехай і не настільки нахабний, як забезпечення всією країною кредитів Коломойського самому собі. Але, це класика "бізнесу на процесі", коли один раз зробивши механізм за рахунок держави, заробляєш "вічно" без додаткових маркетингових зусиль при поєднанні із солодким для вуха словом "монополія".
Прикладами можуть слугувати бізнеси з виготовлення паспортів або з підготовки документації до проєктів зміни системи опалення, яка підлягає субсидіям.
І ось проти такої пенсійної реформи треба бути всім здоровим силам, які можуть впливати на законотворчість у цьому напрямку. І навпаки, якщо таки завершувати цю реформу, то за принципом конкурентного управління.
Я ж, особисто, раджу українцям не чекати милості від держави, а самим інвестувати у свою старість. І відкриті недержавні фонди – найбільш зручний і гнучкий для цього інструмент.
Це треба зробити собі і навчати цьому дітей і онуків, поширюючи закваску фінансової відповідальності у суспільстві.
Третій рівень нам доступний давно. Просто "совок" і, частково, постсовок (через виховання дітей), витравив з людей персональну відповідальність за свою долю, коли люди делегували відповідальність державі в обмін на обмеження свобод.
Участь у третьому рівні доступна будь-якому мешканцю в Україні, навіть не її громадянину. І жодних законодавчих новацій і зусиль для цього не потрібно. Це дорого і довго, але без вкрай неприємних "сюрпризів" від держави і з користю для зрілості суспільства.
Другий рівень в державному форматі продовжує курс на збереження персональної інфантильності громадян, коли держава приймає делегування відповідальності, але в обмін намагається створити годівницю для себе.
Цей шлях треба відкинути. І зробити умови максимально сприятливі для розвитку третього рівня.
А другий… Другий треба реалізовувати тільки так, щоб зібраними коштами управляли недержавні структури на конкурентній основі. І обирати їх потрібно не за обсягом активів під управлінням, а за ефективністю управління активами і розмаїттям стратегій, які може якісно забезпечити керуюча компанія.
І яка буде інвестувати в економіку нашої країни, а не тільки у фінансування державних витрат і в пасиви державних банків.