Відбудова економіки: напрямки, важелі, інститути

Після припинення бойових дій Україна зможе розпочати масштабну післявоєнну відбудову економіки, що повинна здійснюватися на основі Плану, розробленого українським Урядом та підтримуваного міжнародними донорами.

Основною передумовою для проведення післявоєнної відбудови економіки є отримання Україною надійних гарантій безпеки з неможливістю відновлення бойових дій на нашій території. 

Очевидно, що стійке економічне зростання і розвиток можуть мати місце лише на міцному безпековому фундаменті. Безпека за своєю природою є суспільним благом, що має надаватися державою та міжнародним співтовариством. 

За відсутності ж цього суспільного блага приватні інвестиціі прямуватимуть до нуля, економічна діяльність гальмуватиметься, а безпекові витрати покладатимуться на бізнес, що збільшуватиме витратність економічної діяльності та підриваватиме конкурентоспроможність бізнесу. 

Після виконання цієї базової умови ключовими цілями післявоєнної відбудови економіки мають стати: 

а) відбудова знищених або пошкоджених унаслідок війни майна та інфраструктури; 

б) швидке відновлення економічної діяльності; 

в) повернення в Україну біженців, внутрішньо-переміщених осіб та їх включення до економічних процесів; 

г) формування засад для стійкого економічного зростання.

Найбільш вагомими джерелами фінансування післявоєнної відбудови України повинні стати репарації від країни-агресора та допомога міжнародної спільноти. 

У формуванні пулу міжнародної допомоги для відбудови України ключову роль мають відіграти ЄС, уряди країн-партнерів і міжнародні інститути – Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, ін. 

Доволі вірогідним зараз виглядає варіант створення Трастового фонду солідарності з Україною, що виконуватиме функції залучення та координації міжнародної допомоги.

Принциповим моментом є те, що функціонування Трастового фонду повинно передбачати підтримку України здебільшого у формі грантів (безвідшкодовної допомоги), а не кредитів. 

Вже зараз навантаження державного боргу стає непомірним: на рівні 85% ВВП за прогнозом на кінець 2022 року, а формування нових боргових зобов'язань заганятиме країну в борговий "зашморг". 

Грантовий характер фінансування Плану відбудови, на відміну від кредитного, дозволить уникнути боргової кризи та підтримати паростки економічного зростання в Україні. 

У цьому ж контексті варто розглядати і питання звільнення від кабальних умов за ВВП-варантами, угоду щодо випуску яких підписала в 2015 році міністерка фінансів Наталя Яресько. 

Щодо історичних прецедентів, то за планом Маршала для Європи в 1948-1953 рр. 91% американської допомоги надавалося у формі грантів. 

План постконфліктної реконструкції для Боснії і Герцеговини на 1996-2004 роки передбачав надходження 82% міжнародної допомоги через грантове фінансування. 

В 1985-2015 роках 20 країн із 35, в яких були збройні конфлікти, отримували допомогу з трастових фондів на безвідшкодовній основі. 

Іншими важливим аспектом післявоєнної відбудови України має бути її органічне поєднання з процесами європейської інтеграції. 

Зараз зусилля української дипломатії мають спрямовуватися на отримання Україною статусу кандидата на вступ до ЄС, а згодом і здобуття повноправного членства. 

Тобто програму післявоєнної відбудови України слід гармонізувати із завданнями членства в ЄС та забезпечити включення України до європейських програм передвступної підготовки. 

У цьому зв'язку виникне потреба заміни або модифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. В новій Угоді має бути зафіксована кінцева ціль впроваджуваних Україною змін і реформ – повноправне членство в ЄС. 

В історичному контексті з кінця 1990-х років ЄС для постконфліктної реконструкції балканських країн та їх перед-вступної підготовки використовував такі програми як "PHARE", "OBNOVA", "SAPARD", "CARDS", а також ресурси Європейського інвестиційного банку та ЄБРР. 

Ці програми покликані були посилити співробітництво балканських країн із ЄС та створити підґрунтя для їх членства у структурах ЄС. Реалізація таких програм була невід'ємним елементом Угод цих країн про стабілізацію та асоціацію з ЄС.

З 2007 року ЄС запровадив Інструмент допомоги перед вступом — Instrument for Pre-Accession. 

Інструмент призначений для розбудови інститутів у країнах-кандидатах за зразками ЄС, активізації регіонального співробітництва, підвищення якості людського капіталу, розбудови транспортної інфраструктури, охорони довкілля, активізації механізмів економічного розвитку.

Для розробки збалансованого плану відбудови вкрай важливо дотримуватися певної етапності або послідовності вживаних заходів. 

На І етапі (що триватиме від кількох місяців до одного року) основні зусилля повинні фокусуватися на відновленні інфраструктури, соціальних об'єктів і наданні гуманітарної допомоги. 

Зокрема, ремонту та відбудові підлягатимуть автошляхи, мости, залізничні колії, вокзали, електричні мережі та підстанції, системи водопостачання і водовідведення, ферми і сільськогосподарські угіддя, житлові будинки, школи, лікарні, адміністративні будівлі. 

На ІІ етапі, який триватиме кілька років, акцент зміщуватиметься на створення засад стійкого економічного зростання, при поступовому зменшенні масштабів рятувальних заходів у соціальному секторі та секторі критичної інфраструктури. 

Тут основні зусилля зосереджуватимуться на створенні робочих місць і постійних джерел генерування доходів.

Загалом відновлення зруйнованої після війни економіки має відбуватися за такими основними напрямками:

• відбудова фізичної інфраструктури та відновлення природного середовища;
• реконструкція житлового фонду;
• реабілітація постраждалих, відновлення соціальної інфраструктури та сфери соціальних послуг;
• відродження промислового сектору, створення нових робочих місць та підтримка малих і середніх підприємств;
• створення виробничих потужностей та формування державних замовлень для посилення обороноздатності країни;
• підвищення якості державного управління та посилення інститутів ринкової економіки.

При цьому, як свідчить досвід Балканських країн, секторна спрямованість міжнародної допомоги може виглядати таким чином:

1. екстрена допомога та реконструкція: продовольча допомога, тимчасове житло для внутрішньо-переміщених осіб, інші рятувальні заходи;
2. соціальна інфраструктура та публічні послуги: освіта, охорона здоров’я, постачання і очищення води, державне управління і соціальні послуги;
3. економічна інфраструктура: транспорт і логістика, зв’язок, енергетика, бізнес-послуги, фінансові послуги;
4. виробничий сектор: промисовість, сільське і лісове господарство, будівництво, туризм, торгівельні заходи і регулювання;
5. допомога товарами/ загальна програмна допомога; 
6. підтримка громадянського суспільства і неурядових організацій.

У 1997 році Світовий банк розробив Програму реконструкції Боснії та Грецеговини, яка складалася з 27 секторальних програм і проєктів. Їх перелік та питому вагу в загальних обсягах фінансування Програми відображено в таблиці.

Таблиця: Проєкти Програми реконструкції Боснії та Герцеговини

Джерело: World Bank Group and the EBRD. Bosnia and Herzegovina the Priority Reconstruction Program, Sectoral Projects and Programs. – 1997.

На ІІ етапі відбудови України міжнародна допомога має спрямовуватися на підтримку промисловості та впровадження сучасних технологій. 

При цьому малі та середні підприємства (МСП) сфери послуг також можуть відіграти суттєву роль у забезпеченні зайнятості та генеруванні доходів. 

Але для активізації економічної діяльності Програма реконструкції повинна включати фінансово-кредитні механізми підтримки промислових підприємств і МСП. 

У цьому контексті варто згадати, що після ІІ світової війни найбільш важливим аспектом плану Маршала для Європи була економічна реконструкція виробничого сектора. 

За "планом Маршала" фінансувалося 143 програми постачання промислового обладнання до європейських країн. Крім того, надходження до "зустрічних фондів" у Європі використовувалися на здійснення державних інвестицій і програм розвитку промисловості. 

Зокрема, Інвестиційна програма, представлена у Парижі, передбачала закупівлю машин і обладнання для залізорудних і сталеливарних підприємств, вугільних шахт, нафтопереробних підприємств, електростанцій, сільського господарства.

В той же час потрібно мати на увазі, що в ІІ половині 1990-х і на початку 2000-х років при відбудові Балканських країн міжнародні донори досить неохоче надавали пайове чи кредитне фінансування для закупівлі промислового обладнання і, натомість, фокусувалися на дрібних кредитах для поповнення обігових коштів підприємств. 

Така позиція за відсутності потужного внутрішнього банківського сектора не дозволяла перезапустити діяльність великих промислових підприємств, зупинених під час війни. 

Але чого дійсно потребували підприємства після завершення війни – це вливань капіталу, технологій та управлінських ноу-хау, які б зробили новий бізнес життєздатним (V. Glogorov et.al. Balkan Reconstruction and European Integration).

З огляду на це, в Україні при розробці Плану відбудови економіки значна увага має приділятися, по-перше, питанням кредитної підтримки та активізації приватних інвестицій в малі та середні підприємства. 

Саме такий вектор забезпечить створення робочих місць для населення, включаючи мігрантів, що повертаються, і демобілізованих військовослужбовців.

По-друге, суттєва частина грантової та кредитної допомоги має спрямовуватися на відновлення і модернізацію промислових підприємств, на технологічне оновлення виробничих процесів, на технічні місії підприємців. 

Впровадження технологій, що відповідають європейським стандартам, дозволять підприємствам відновити свої позиції на ринку та інтегруватися в глобальні ланцюги створення вартості.

Стратегічно важливими для національної економіки в поствоєнний період є такі галузі промисловості як: машинобудування (зокрема, в частині обладнання для паливно-енергетичного комплексу, транспортного машинобудування та виробництва озброєнь); залізорудна і металургійна промисловість; добування нафти і газу; нафтопереробка; хімічна і фармацевтична промисловість. 

Для відродження та посилення цих алузей вкрай важливо включити до Плану відбудови України компоненти кредитного та пайового фінансування підприємств (як діючих і пошкоджених під час війни, так і нових підприємств). 

При цьому програми з кредитної підтримки підприємців повинні мати належний фінансовий потенціал і передбачати кредитування інвестиційних потреб підприємств – їх модернізації та реструктуризації.

Виходячи з досвіду поствоєнної відбудови Балканських країн, в Україні за підтримки міжнародних донорів можуть бути засновані такі інститути:

1) Агенція з гарантування інвестицій

У Боснії та Герцеговині (БіГ) така агенція надавала гарантії для покриття політичних і воєнних ризиків фінансовим, торгівельним компаніям і банкам-нерезидентам, які кредитували оборотні активи або здійснювали інвестиції у місцеві підприємства. 

Агенція була заснована Урядом БіГ, а фінансування її діяльності забезпечувалося Світовим банком в сумі 50 млн доларів. 

Іноземна компанія-кредитор чи інвестор самостійна визначала партнера (боснійське підприємство) і приймала на себе комерційні ризики від партнерства з ним. 

Світовий банк і Уряд гарантували виключно політичні та воєнні ризики за умови, що відповідні проєкти сприяли інвестиціям у боснійську економіку та розширенню експорту. 

Гарантії діяли протягом 3-х років від початку проєкту і поширювалися на всі корпоратизовані підприємства у БіГ.

2) Спонсорський трастовий фонд Багатостороннього агентства гарантування інвестицій (MIGA)

Фонд був покликаний стимулювати надходження прямих іноземних інвестицій до боснійської економіки, сприяючи таким чином її відродженню та розвитку. 

Фонд надавав іноземним інвесторам гарантії від політичних ризиків, що мали спонукати їх до створення нових підприємств. 

Спонсорами фонду виступали країни – члени MIGA, які погоджувалися покривати політичні ризики приватних компаній (резидентів своїх країн), що здійснювали інвестиції в боснійську економіку. 

Спонсорським трастовим фондом приймалися до розгляду проєкти, що оцінювалися як економічно життєздатні, фінансово стійкі та екологічно здорові, а також сприяли збільшенню зайнятості, трансферту технологій та генеруванню експорту. 

Фонд приймав на себе ризики воєнних дій, громадських заворушень, експропріації, порушення контрактів і неконвертованості національної валюти.

3) Підприємницький фонд 

Окремий проєкт Світового банку передбачав створення в БіГ фонду венчурного капіталу для МСП. 

Фонд був призначений для надання пайового фінансування та технічної допомоги боснійським підприємствам приватного сектору. 

Виконуючи такі функції, Фонд мав доповнити собою кредитні інструменти, які вже були створені донорами. 

Підприємницький фонд фінансував створення, модернізацію, розширення та реструктуризацію малих і середніх приватних підприємств або ж державних підприємств, які стали на шлях приватизації. 

Фонд управлявся австрійською компанією "Horizonte Venture Management", а МБРР і МФК були представлені в Інвестиційному комітеті фонду.

4) Банк мікрофінансування 

В рамках окремого проєкту Світового банку було засновано фінансову установу, яка перекредитовувала отримані від донорів ресурси малим і мікро-підприємствам у БіГ для початку їх діяльності. 

Розмір кредитів зазвичай був меншим, ніж передбачалося стандартними умовами від боснійських банків, а ставки — більш низькими. 

Хоча ставки й повинні були покривати операційні витрати на діяльність фонду та забезпечувати його мінімальну прибутковість. 

Оперативне управління Банком мікрофінансування здійснювалося міжнародним консультантом проєкту, що отримав у власність міноритарний пакет акцій банку. 

До складу Ради директорів банку входили представники МБРР і МФК, які визначали стратегічні напрямки діяльності банку.