Зелений курс України: що чекає на газовидобуток?

Зелений курс України: що чекає на газовидобуток?

Чому не весь газ, який видобувається в Україні, відповідає європейським стандартам щодо викидів вуглецю і що з цим робити?
Вівторок, 7 вересня 2021, 08:33
виконавчий директор Асоціації газовидобувних компаній України

Боротьба зі зміною клімату, або, іншими словами, декарбонізація – глобальний тренд на найближчі роки, який реалізовують провідні країни світу й Україна зокрема. 

Наша країна взяла курс на декарбонізацію, коли підписала та ратифікувала Паризьку угоду. Остання передбачає комплекс заходів, спрямованих на зменшення шкідливих викидів діоксиду вуглецю в атмосферу з 2020 року. 

Наприкінці липня уряд затвердив нову кліматичну ціль — оновлений Національно визначений внесок України до Паризької угоди, що має скоротити викиди парникових газів до 2030 року до рівня 35% порівняно з 1990 роком. 

Згідно з національним планом, використання вугілля потрібно зменшити наполовину, що, відповідно, призведе до збільшення використання природного газу. 

На додаток до Паризької угоди, у 2019 році ЄС затвердив масштабну програму The European Green Deal, яка повинна зробити Європу кліматично нейтральною до 2050 року. 

Європейський зелений курс передбачає суттєву трансформацію економіки, зокрема повну відмову від використання викопних видів палива та витіснення тих галузей, що створюють шкідливі викиди. 

Про наміри у найближчі два десятиліття відмовитися від споживання вугілля і заміщувати його природним газом як більш екологічно чистим видом палива вже заявила низка країн. Зокрема Франція — до 2025 року, Угорщина — до 2030 року та Німеччина — до 2038 року. 

До слова, у Німеччині у першому півріччі споживання газу зросло на 15% і випередило використання нафти. 

Без сумніву, Європа буде збільшувати споживання природного газу ще не один рік. Це підтверджують аналітики British Petroleum Statistical Review of World Energy 2021. Останні переконані, що ріст попиту на газ протягом наступних 15-20 років буде спостерігатися у більшості розвинених країн світу. 

І ті держави, для яких нафтогазовидобувна індустрія є ключовою у наповненні бюджету, роблять на це ставку, розуміючи свою вигоду. 

Яскравим прикладом є Норвегія. Найбільша за газовидобутком країна в Європі буде й надалі продовжувати нафтогазовидобувну діяльність, але скоригує свою кліматичну політику таким чином, щоб до мінімуму зменшити викиди парникових газів. 

Зважаючи на тренди в ЄС і наслідуючи міжнародний досвід, Україні потрібно докласти максимум зусиль для розвитку індустрії та нарощування видобутку власного газу. 

Але важливим на сьогодні для врегулювання залишається питання вмісту СО2 у видобутому газі.

Як відомо, в рамках гармонізації українського законодавства з європейським, Міненерго розробило та опублікувало Технічний регламент природного газу. У ньому встановлено вимоги щодо максимального вмісту діоксиду вуглецю у газі, який подаватиметься до ГТС. 

Документ передбачає, що до 2025 року рівень СО2 повинен становити 6%, а далі має бути зменшений до 2,5%.

За підрахунками Асоціації газовидобувних компаній України, із видобутих у 2020 році 20,2 мільярда м3 газу, 6,2 мільярда м3 містило СО2 понад 2,5%. 

Це означає, що, відповідно до Техрегламенту, такий газ не зможуть постачати в українську ГТС. 

А це матиме вплив не лише на газовидобувників, які будуть змушені законсервувати свердловини з "невідповідним" газом, а також і на державний та місцеві бюджети, адже цей обсяг газу нам доведеться імпортувати з-за кордону. 

Якщо говорити мовою цифр, то йдеться про недоотримання 20 мільярдів гривень податків на рік і щонайменше $2,3 мільярда, які будуть витрачені на закупівлю імпортного газу. 

Наразі в Україні на жодному газовидобувному підприємстві не застосовуються технології з вилучення СО2 із природного газу. 

Наша країна також не має практичного досвіду з уловлювання та поводження з діоксидом вуглецю і в інших секторах економіки. 

Займатися вирішенням цього питання потрібно негайно, адже якщо газовидобувники вчасно не підготуються до введення в дію Техрегламенту, то будуть змушені повністю зупинити видобуток на окремих родовищах. 

Україні не треба придумувати велосипед у питанні поводження з СО2, а краще вкотре звернути увагу на досвід провідних видобувних країн. 

Однією з перших країн, яка вирішила питання, а що ж робити із СО2 у видобутих вуглеводнях, була Норвегія. 

У далекому 1996 році на офшорному родовищі Sleipner West у Північному морі Норвегія реалізувала масштабний проєкт щодо уловлювання, використання та тривалого зберігання CO2 в підземному геологічному сховищі — Carbon Сapture, Utilisation and Storage (CCUS). 

На той момент природний газ із цього родовища мав вміст СО2 до 9%, і щороку до підземного сховища закачують 1 мільйон тонн діоксиду вуглецю. 

Влітку цього року уряд Норвегії заявив, що вони інвестують $1,8 мільярда в проєкт Longship за технологією уловлювання, транспортування та зберігання СО2 в підземних пластах. Частка країни покриває 2/3 від усіх запланованих витрат. 

Відповідно до проєкту, СО2 буде захоронений під Північним морем у скельній породі, що дозволить його зберігати тисячу років з потенційною можливістю вилучити у майбутньому для переробки. 

На сьогодні Longship знаходиться на стадії будівництва. В його успішній реалізації зацікавлені понад 60 компаній з різних секторів економіки, які продукують викиди діоксиду вуглецю. Запуск проєкту заплановано за три роки з початковою потужністю закачування 1,5 мільйона тонн СО2 за рік. 

У США технологію CCUS використовують для інтенсифікації видобутку нафти, коли CO2 закачують назад у виснажені пласти, а також для виробництва метанолу та інших видів синтетичних палив. 

Тут діє 9 великих проєктів, сумарна потужність закачування та переробки СО2 становить близько 21 мільйона тонн вуглекислого газу на рік – це більше половини всіх чинних потужностей у світі за технологією (CCUS).

Загалом, у світі за технологією CCUS експлуатується 19 великих проєктів, ще 4 перебувають на етапі будівництва та 28 — в розробці. На початок 2021 року потенціал зберігання СО2 за цією технологією оцінюється в 40 мільйонів тонн діоксиду вуглецю на рік — 75% якого припадає на газовидобувну галузь. 

Основна перевага технології CCUS – можливість зберігати великий об'єм СО2 десятки років глибоко під землею, за аналогією, як газ та нафта зберігаються в надрах. 

Поки що у світі немає технічного потенціалу переробляти навіть десяту частину вилученого діоксиду вуглецю з повітря. Тому можливість його тривалого зберігання сприятиме розвитку технологій для використання СО2 в майбутньому. 

Є й інший шлях використання СО2 із видобутого газу, наприклад, виробництво метанолу. Станом на червень 2021 року, в Україні відсутнє внутрішнє виробництво метанолу. З 2014 року 100% попиту на цей продукт забезпечується за рахунок імпорту. 

За підсумками минулого року, ми імпортували 55 тисяч тонн метанолу, переважна більшість якого надходить із Росії. Але будівництво установок із виробництва метанолу – не панацея і не вихід. 

Адже, якщо газовидобувні компанії побудують відповідні установки (що до снаги далеко не всім), Україна вироблятиме метанолу щонайменше в десять разів більше, ніж нам потрібно для споживання. 

Через значну конкуренцію на зовнішніх ринках та високі податки в країні, наша продукція буде не конкурентоспроможною на світовому ринку метанолу. І що потім газовидобувникам із ним робити – питання й надалі відкрите. 

Вилучення та утилізація СО2 будуть актуальними найближчими роками не лише для нафтогазовидобутку у всьому світі, а й для інших секторів економіки. Україні потрібно активно включатися у процес і напрацьовувати дієвий план, згідно з яким ми будемо рухатися.

І роль держави у цьому питанні є ключовою, адже для успішної реалізації глобальних проєктів, що передбачають повний цикл поводження з СО2, потрібні законодавчі зміни, технічна та екологічна експертизи, мільярдні інвестиції та підтримка міжнародних партнерів. Лише спільними зусиллями можна буде досягти результату.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!