Що потрібно для успішного досягнення цілей з інфляції

В Україні ціла низка економістів, експертів та політиків плутають ризик недосягнення цілі з інфляції в певний рік з життєздатністю монетарного режиму.

Це вказує на традиційні омани, притаманні періоду відходу центрального банку від, здавалось би, зрозумілих номінальних якорів у вигляді монетарних агрегатів.

Відсутність жорстко контрольованої змінної, якою вважалася грошова база чи якийсь грошовий агрегат, разом з можливістю відхилення від оголошених цілей багатьма сприймалося як запрошення у світ монетарної безвідповідальності.

Проте швидкість, з якою режим таргетування інфляції здобув популярність у різних країнах, пов'язана не з тим, що він створює зону комфорту для центральних банків, а з його доведеною ефективністю для забезпечення цінової стабільності.

Так само затребуваний цей режим в Україні, навіть з огляду на можливість недосягнення встановлених цілей з інфляції. Нижче я поясню, чому так, і чому, попри відсутність в Україні ідеальних умов для функціонування такого монетарного режиму, він все одно може бути успішно застосований у нашій країні.

Поширення цього режиму серед розвинутих країн у 1990-х роках вважалося закономірним процесом відходу від встановлення кількісних цілей за грошовими агрегатами. При цьому для країн із середніми та низькими доходами ризик конфлікту інфляційної та валютно-курсової цілей розглядався як виклик при переході на таргетування інфляції.

Відповідно, розвинуті країни обирають інфляційне таргетування з міркувань забезпечення довіри до монетарної політики, тоді як країни з низькими та середніми доходами ухиляються від переходу до інфляційного таргетування через високий рівень державного боргу та фіскальну вразливість.

Дослідники-економісти навіть вивели низку теоретичних передумов успішного запровадження даного монетарного режиму.

Серед них — відсутність фіскального домінування, відсутність адміністративно регульованих цін, відсутність щільної залежності між внутрішніми цінами та екзогенними шоками, наприклад, цінами на енергоносії, наявність апарату прогнозування інфляції від короткого до довгого горизонту політики, наявність дієвого процентного каналу монетарної трансмісії, наявність еластичного фінансового ринку, який би уможливив адекватне функціонування процентного каналу. Пізніше сюди було додано низький рівень доларизації.

Іншими словами, при переході на інфляційне таргетування "інститути мають значення". Вагомим ризиком тут є потенційний тиск на центральний банк, не обмежений інфляційними цілями.

Це проявляється не лише у фіскальному домінуванні, а, перш за все, у відсутності волі до структурних реформ, покликаних забезпечити ефективне стягнення податків та раціональне спрямування бюджетних видатків.

Те саме стосується природних монополій та державних компаній.

Від їх ефективності та політично відповідального управління ними багато в чому залежатиме, який кумулятивний борговий тягар матиме країна, якою буде частка прострочених кредитів перед державними банками і наскільки еластично зміни цін виробників перекладатимуться на споживачів.

Тому ухилення від запровадження інфляційного таргетування є свідченням небажання починати чи продовжувати реформи, а не здоровим глуздом, що підказує оминати встановлення інфляційних цілей, досягнення яких буде сумнівним в середовищі інституційних викривлень та фіскальної вразливості.

Водночас наведений перелік передумов для успішного переходу до інфляційного таргетування можна впевнено назвати ідеальним. Настільки ідеальним, що в реальності сукупності таких ідеальних передумов ніде і ніколи не було.

Відсутність збігу ідеальних передумов для переходу до таргетування свідчить, що це серйозна структурна зміна, яка повинна потягнути за собою подальші структурні реформи. Потягнути не просто для того, щоб уможливити еластичне функціонування даного монетарного режиму, а для того, щоб усунути фундаментальні передумови економічних дисбалансів.

Саме в цьому світлі можна зрозуміти затримку України з переходом до інфляційного таргетування. Відсутність обов'язкових інфляційних цілей тривалий час вказувала на небажання робити серйозні кроки з реформування економіки.

Це також є свідченням змагального популізму, коли залежно від електоральної бази одним обіцяються зарплати і пенсії, а іншим — комфортні позиції на традиційних експортних ринках коштом суверенітету країни.

Чому таргетування інфляції є певним імунітетом від популізму та поштовхом до реформ? Відповідь очевидна. Будь-яке відірване від зростання продуктивності праці нарощування соціальних стандартів вимагатиме компенсаторного підвищення процентних ставок.

Так само як і щедрі державні інвестиції в сектори, контрольовані інсайдерами політичних бізнес-груп, спонукатимуть до більш стриманої грошової пропозиції з огляду на загрози погіршення платіжного балансу.

Зрозуміло, що така монетарна реакція на прояви фрустрованих інститутів економічної політики вимагає не тільки інфляційних цілей, але й незалежності центрального банку. Саме від неї буде залежати, наскільки уряд і парламент перебуватимуть під перманентним тиском жорстких бюджетних обмежень.

При наявності такої незалежності як укоріненого політичного інституту досягнення інфляційних цілей буде якщо не справою техніки, то чимось близьким до неї.