Бенкет перед смертю, або Купуй іноземне

Бенкет перед смертю, або Купуй іноземне

Купувати українське — не лише дешевше. В умовах гігантського боргу держави це чи не єдиний сценарій збереження економіки та поступового виходу з кризи.
Четвер, 21 грудня 2017, 11:00
директор Центру економічної демократії

В Україні останнім часом точаться гострі дискусії з приводу законопроекту "Купуй українське, плати українцям".

Опоненти цієї ініціативи обурюються, що держава буде вимушена переплачувати за українські товари при наявності дешевших імпортних аналогів.

Це, мовляв, нераціональне витрачання коштів платників податків.

Наводиться навіть цифра — 43% різниці у ціні, яка можлива за умов, коли рівень локалізації одного учасника буде 100%, тобто сировина, робоча сила, фінанси, основні засоби будуть українськими, а продукція іншого учасника буде іноземною.

Звичайно, ці умови на практиці виглядають фантастично, оскільки стовідсоткова локалізація українськими виробниками ніколи не досягається. Як і умовно "іноземні" учасники можуть забезпечити певний її рівень для своєї продукції.

Однак справа навіть не в цьому. Більшість експертів чомусь забувають, що, купуючи "дешевші" імпортні товари, ми купуємо їх не за гривні, а за долари і євро.

Наша національна валюта, на жаль, мало кому потрібна за кордоном. Хіба що як сувенір чи елемент у колекції для нумізматів і то сумнівно. Тому, щоб купити "дешевший" імпорт, потрібно спочатку десь отримати вільно конвертовану валюту.

Де ж ми її беремо? Зазвичай будь-які гроші потрібно заробляти. Це стосується як окремих індивідів, так і держав. Виробляючи товари чи послуги на експорт, ми отримуємо бажану іноземну валюту, за яку і купуємо потрібний нам імпорт.

Якщо з тих чи інших причин імпорт тимчасово переважає експорт, держава може взяти кредит. Цим шляхом Україна і рухається, накопичуючи власний державний борг і проїдаючи кредити МВФ та інших міжнародних організацій.

У жовтні 2017 року Мінфін опублікував чергове рекордне досягнення: сукупний держборг України сягнув 2,043 трлн грн або 77,03 млрд дол. Це близько 80% ВВП країни. Цікаво, що з цієї суми лише трохи більше 30% боргів номіновані у гривні. Решта — це долари (43%), євро (7%), СПЗ (майже 19%) та інші іноземні валюти.

 

Іншими словами, майже 54 млрд дол нам потрібно буде заробити експортом у майбутньому, щоб лише розрахуватися за нинішнім валютним боргом.

А як справи з експортом? За даними НБУ, у 2010-2016 роках торговельний баланс, тобто різниця між експортом та імпортом, у нас був негативним. Щоправда, після Революції гідності дефіцит торговельного балансу помітно зменшився, але до того, щоб заробляти більше, ніж споживаємо, нам ще дуже далеко.

 

Отже, у нас величезний держборг, 2 трлн грн, на обслуговування якого у 2018 році піде 130 млрд грн з держбюджету, та хронічний дефіцит торговельного балансу. Тепер повернімося до державних закупівель та "дешевшого" імпорту.

Оскільки ми валюту не заробляємо, а лише витрачаємо, то для придбання "дешевшого" імпорту вимушені брати кредити у валюті під відсотки. Тобто до ціни "дешевого" імпорту треба приплюсовувати відсотки за кредитом та втрачені можливості від розвитку економіки — мультиплікатор, зарплата працівникам.

Якщо підприємець бере кредит у банку, він розраховує, що вкладе ці кошти у свій бізнес, щось виробить, заробить, поверне кредит з відсотками і ще щось залишиться. Інакше для чого було його брати?

Держава фактично бере "споживчі" кредити в МВФ та інших міжнародних установ, нічого не заробляючи, лише витрачаючи на мільярди доларів більше щороку. Тепер питання: як ми збираємося повертати ці кредити при такій політиці?

Південна Корея у 1970-1980 роках також брала чимало іноземних кредитів, але вона купувала за кордоном патенти та ліцензії на технології і будувала заводи, щоб потім наростити експорт, віддати борги і стати високорозвиненою державою з корпораціями, що конкурують на глобальних ринках.

Ми ж через державні закупівлі купуємо за кордоном готову промислову продукцію — рибу замість вудки. Причому продукцію, яку виробляємо самі. Чи є у цьому якась логіка? Ось кілька прикладів такої парадоксальності ситуації.

"Київпастранс" купує польські трамваї Pesa замість львівських "Електронів" чи одеських "Татра-південь". МНС купує єврокоптери замість українських вертольотів "Мотор-січ". Адміністрація морських портів купує голландські кораблі замість херсонських чи миколаївських. Комунальні підприємства купують білоруські автобуси МАЗ замість луцьких "Богданів" чи львівських "Електронів".

Державні компанії купують білоруські трактори і французькі сівалки, а не харківські чи херсонські. Комунальні підприємства замовляють білоруську спеціальну техніку МАЗ замість кременчуцьких КРАЗ. "Енергоатом" купує обладнання в американських та чеських виробників, а не у краматорських чи харківських.

Нарешті, Міністерство інфраструктури виторговує списані німецькі електрички замість купівлі нових у Крюківського вагонобудівного заводу. Потрібно врахувати, що, закупивши іноземну техніку, закордонний постачальник зможе розраховувати на обслуговування техніки і продаж деталей, тобто заробить ще й на сервісі.

Українські ж виробники втратять не тільки гроші, але й досвід для підвищення якості продукції. Це негативно позначиться на їх конкурентоздатності на глобальних ринках для заробляння такої необхідної нам валюти.

Можна довго дискутувати щодо тези "Купуй українське, плати українцям" з точки зору складності формули, що передбачена у законопроекті, механізму підтвердження рівня локалізації та інших технічних нюансів. Законопроект потребує доопрацювання до другого читання, у цьому сумнівів нема.

Однак якщо держава бере нові кредити, щоб погасити старі, то чи не безглузда ця дискусія? Кожна людина матиме лише одну відповідь на це питання.

На завершення — цитата з інтерв’ю заступника міністра фінансів Юрія Буци.

Економічна правда: "У наступні чотири роки Україна мусить виплатити близько 20 млрд дол за зовнішнім боргом (сьогодні це розмір усіх золотовалютних резервів України. — Авт.). Деякі економісти кажуть, що знадобиться, як мінімум, нова реструктуризація державного боргу, а дехто прогнозує дефолт. Наскільки серйозно Мінфін ставиться до таких прогнозів і що планує робити?".

Юрій Буца: "Перше пікове навантаження у нас буде в 2019 році, нам треба буде здійснити погашення зовнішнього боргу приблизно на 4,6 млрд дол. Щоб погасити таку суму в 2019 році, нам потрібно бути присутніми на зовнішніх ринках запозичень. Це нормальна політика управління державним боргом, коли такий борг рефінансується завдяки новим запозиченням".

До Мінфіну у даному випадку претензій нема. У них свій інструментарій для вирішення питання державного боргу. Є пропозиція для Мінекономіки та народних депутатів, що критикують ідею "Купуй українське, плати українцям", частіше читати інтерв’ю представників Міністерства фінансів.

З них вони можуть отримати реальну картину того, у якому стані перебуває країна. Можливо, вони таки зрозуміють, що купувати українське — не лише дешевше. В умовах тотальної заборгованості держави це чи не єдиний сценарій збереження економіки України та поступового виходу із системної кризи.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua