Не довіряй нікому: як здійснити економічний прорив у хижацькому світі

Не довіряй нікому: як здійснити економічний прорив у хижацькому світі

Чи готова Україна вибороти своє місце під сонцем у міжнародному поділі праці, коли всі перші місця там уже зайняті? І якщо так, то чи не варто працювати ліктем, коли інші, навіть умовні союзники, плюють в обличчя?
Середа, 29 листопада 2017, 12:30
директор Центру економічної демократії

Україна на разі стоїть на економічному роздоріжжі, обираючи свою модель економічного розвитку.

Від нашого вибору буде залежати, чи станемо ми реальним суб’єктом геополітики, наростивши економічні м’язи, чи й далі будемо територією чиїхось інтересів, сировинним придатком, економічною колонією з формальним збереженням незалежності, як це є у багатьох країнах Африки.

Чотири роки після Революції гідності показали, що "бити на жалість" у сучасному світі – не найкращий спосіб захищати свої інтереси.

Якщо ти слабкий, частину твоєї території анексували, на іншій іде війна – це не гарантія того, що навіть твої формальні союзники раптово стануть альтруїстами, забувши про свої вузьконаціональні інтереси.

Сучасний світ дуже цинічний, і Україні варто усвідомити цю реальність. Це можна підтвердити деякими насущними для нас прикладами.

Третій пакет економічних санкцій, які можна вважати реальними санкціями, а не профанацією, був накладений проти Росії лише тоді, коли її терористи збили літак з європейцями. Поки вмирали лише українці, санкції були сміхотворними – домінували економічні інтереси Європи.

І навіть зараз в ЄС лунають голоси, що санкції проти Росії "неефективні", тому їх треба відміняти. Хоча причина тут більш проста – економічні інтереси переважають над розмовами про цінності, демократією і бла-бла-бла.

Інший приклад. Державний борг України сьогодні перевищує 75 млрд. дол., що складає майже 80% від ВВП України. На його обслуговування витрачається 30% (!) видатків держбюджету.

Водночас, замість того, щоб допомогти країні, яка стала жертвою російської агресії, міжнародні кредитори (за згодою міністра Яресько та прем’єра Яценюка) у 2015 році навісили на Україну чергове ярмо, яке взагалі не факт, що має прецедент у світовій історії.

За договором реструктуризації, Україна вимушена буде віддавати 40% вартості кожного відсотка зростання ВВП, якщо таке зростання буде понад 4% на рік.

Чи варто говорити, що нам потрібно зростати двозначними цифрами? І що за таких умов реструктуризації, про будь-який економічний прорив варто забути, адже 40% цього "прориву" буде віддано і так не бідним міжнародним кредиторам?

У якості останнього прикладу, що світ жорстокий, і панують у ньому виключно меркантильні інтереси, можна згадати шантаж ЄС, який відмовився надавати черговий транш макрофінансової допомоги, якщо Україна не скасує мораторій на експорт лісу-кругляку.

Це навіть не зважаючи на те, що скасування такого мораторію може призвести до екологічної катастрофі на Заході України в додаток до війни на Сході.

У даних умовах нам чітко потрібно усвідомити свої національні інтереси та обрати ту траєкторію економічного розвитку, яка б забезпечувала нам реальний суверенітет, а не лише формальний, що мають економічні колонії.

Тут дуже важливо усвідомлювати, що ми у світі не єдині, хто стикався з подібними проблемами. І впадати у відчай не варто. Необхідно просто якісно проаналізувати економічний досвід тих країн, які вибрались із колоніалізму та побудували конкурентоздатну економіку.

Чудовим прикладом є "азійські тигри", зокрема Південна Корея, Тайвань, які були колоніями Японії, а також Сінгапур, що був колонією Великобританії. У самої Японії, як і сучасного Китаю, також потрібно вчитись.

Але найбільш співставним для України прикладом є саме Південна Корея. З населенням 51 млн. громадян та важким колоніальним минулим вона може стати практично посібником для України, як будувати власну державу. При цьому, опираючись не на поради МВФ, Світового банку чи "старших" союзників, а на власний здоровий глузд.

Після Другої світової війни Пд. Корея була переважно аграрною державою, зі значно гіршими стартовими показниками, ніж Україна має зараз. Однак місцеві жителі спостерігали за тим, як проводила індустріалізацію Японія, їх колишня метрополія, і вирішили, що вони не дурніші японців.

Генерал Пак Чон Хі, що керував країною з 1962 по 1979 рік, покладався виключно на практичний досвід країн, що вже стали успішними, відкидаючи модні ліберальні економічні теорії, що починали панувати на Заході.

Утворений ним Комітет з економічного планування (аналог Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості Японії), орієнтуючись на ті країни, що попереду, обирав найбільш технологічні галузі промисловості, які мали розвивати приватні компанії. Ключовою ціллю ставився експорт високотехнологічної продукції, що забезпечував притік валюти в країну.

Ті компанії, що виконували завдання приросту експорту, всіляко підтримувались державою (дешевими кредитами, податковими пільгами тощо). Тим же, хто не зміг показати успіх на зовнішньому ринку, давали збанкротувати, щоб їх поглинули більш сильні місцеві компанії. Такий собі розумний протекціонізм і дії.

Важливо зауважити, що без цілеспрямованої політики держави, приватні компанії навряд чи обрали б найбільш складні і високотехнологічні сфери діяльності, як то виготовлення електроніки чи автомобілебудування.

Засновник компанії Hyundai Чон Чжу Йон усе життя займався будівництвом і жодного стосунку до автомобілебудування не мав. Засновник Samsung Лі Бен Чхоль займався очищенням рису, рафінуванням цукру, нерухомістю і торгівлею.

Вони б і далі цим займались, якби уряд не дав зрозуміти, що банківські кредити, забезпечення зовнішніх позик, експортні субсидії, податкові відрахування, скорочені тарифи на комунальні послуги будуть саме для високотехнологічних галузей. І що їм краще опанувати нові сфери, ніж збанкротувати.

Джо Стадвелл у книзі "Чому Азії вдалося" описує Чон Чжу Йона із Hyundai як типового бізнесмена, що ставив за мету лише максимізацію прибутку, і який в інших умовах (як це в той час відбувалось у країнах Південно-Східної Азії) комфортно себе почував би, сидячи на природних монополіях чи інших низькотехнологічних галузях.

Однак державна політика змусила його та багатьох інших спрямувати свій талант на більш складні, але стратегічно важливі для економіки сфери.

Важливим є підкреслити наступний пункт економічної політики Пд. Кореї та інших "азійських тигрів", на якому зауважує Джо Стадвелл:

Потрібно створювати власні бренди і власні компанії з максимальним рівнем локалізації. Залучення іноземних інвестицій чи створення спільних підприємств з потужними іноземними компаніями може бути лише тимчасовим, паліативним кроком для створення робочих місць чи отримання технологій.

Кінцевою метою мають бути власні українські корпорації, що мають свій впізнаваний у світі бренд, виробляють продукцію на власному обладнанні і мінімально залежать від закордонних технологій.

В іншому випадку держава перетворюється на збиральний цех для інших успішних країн чи полігон для випробування нових технологій, яким свого часу стала Малайзія для Японії, утворивши з її сталеливарним заводом спільне підприємство.

Нам потрібно чітко усвідомити, що ніхто нам власні технології просто так не подарує. Та ж Південна Корея буквально "вигризала" технології для своїх компаній у японських та західних конкурентів. Ось лише один приклад із історії Hyundai:

"Ще одним ключем до виробничого успіху Hyundai Motor Company стало її вміння отримувати імпортні технології таким чином, що компанія освоювала навички, а потім вчилася створювати власні оригінальні технології незалежно від зарубіжних транснаціональних корпорацій.

В автомобільній промисловості компанії, які належать країнам, що розвиваються, практично ніде в світі так і не змогли домогтися технологічної незалежності, після того як створювали спільні акціонерні підприємства з провідними іноземними фірмами.

В рамках спільного підприємства місцевій компанії занадто легко і зручно потрапити в залежність від зарубіжних партнерів, які "по краплині" передають їй свої технології і абсолютно не зацікавлені у розвитку її експорту".

Для отримання технологій компанія Hyundai по черзі співпрацювала з компаніями Ford та Mitsubishi, які згодом відмовились від співпраці, розуміючи, що допомагають конкуренту. Представники Hyundai відвідували усі можливі міжнародні компанії, які тільки погоджувались їх прийняти, щоб перейняти їх досвід.

Запрошували до себе американських маркетологів, щоб краще зрозуміти, що потрібно споживачам на багатих зовнішніх ринках. А потім оплачували роботу консультантів і відправляли їх додому, навчившись всьому, чого хотіли.

Інший приклад – величезний сталеливарний завод з повним металургійним циклом, нині відомий як POSCO. Світовий банк, який у 60-х всіляко відмовляв Корею від будівництва заводу, виражав стурбованість і закликав зосередитись на експорті текстилю, у 1987 року зазначав, що завод POSCO є "можливо, є найбільш ефективнішим виробником у світі".

Цікаво, що і тут корейці отримували технології з великим трудом. Замовивши проект у японської компанії Nippon Steel, вони згодом двічі його перевірили на предмет чесності японського постачальника – один раз незалежний висновок дала австралійська компанія, іншого разу – інженер-кореєць, що жив у Японії.

Джо Стадвелл відзначає, що "до того часу, як POSCO прийняла рішення про будівництво другого металургійного мегакомплексу в 1980-х рр., японські постачальники обладнання втратили тут вже так багато інтелектуальної власності, що взагалі не захотіли брати участь у новому проекті".

Зрозуміло, що корейці мусили іноді вдаватись до хитрості, виборюючи своє право на місце під сонцем. Так вони отримали необхідні технології, навчились самі їх виробляти і, зрештою, створили власні суперкорпорації.

Але що їм було робити, якщо інші більш успішні країни відводили їм роль сировинного придатку чи, як максимум, збирального цеху? І якщо міжнародні патенти та авторське право скоріше захищають багаті економіки, ніж дають можливість бідним стати на ноги? Самогубство – це, зрештою, куди більший гріх, ніж крадіжка.

Подібні приклади є для України дуже важливими, бо показують нам інший шлях, як можна будувати економіку, відстоювати національні інтереси та проявляти життєву мудрість і здоровий глузд.

Зі збереженням же нинішньої траєкторії економічного розвитку ми ніколи не станемо новою Південною Кореєю. Скоріше перетворимось на територію, яка формально може і збереже назву "Україна", але працюватимуть тут ті ж корейці, китайці, чи хтось інший, розумніший за нас.

У країні, де влада реально захищає національні інтереси, ніколи б не допустили ситуації, коли тендер у 2 млрд. грн. виграє іноземна компанія з різницею у 1000 грн. (!) від найближчого українського конкурента.

Мова йде про тендер на поставку трамваїв, який виграла польська компанія, і гроші від якого могли б піти на розвиток національної економіки. Це насправді ганьба для України та українських "державних діячів".

Чи коли запрошені "радники" з Польщі, Словаччині та інших країн нав’язують Україні політику Вашингтонського консенсусу, яка не спрацювала у жодній державі світу, і суть якої полягає у тому, що ми маємо відмовитись від будь-якої підтримки власної промисловості в ім’я "вільного ринку".

Це при тому, що усі країни "золотого мільярду" починали саме з підтримки своєї молодої промисловості та розумного протекціонізму.

Можна не сумніватись, що усі ці міжнародні "консультанти" є справжніми патріотами своїх країн, або, принаймні, їх роботу гарно оплачують міжнародні організації, чиї ідеї вони просувають. Ось тільки чи нас задовольнить та доля довірливих "простачків", яку нам відводять?

Чи може варто обрати шлях будівництва сильної національної економіки, розбудови справді українських компаній та українських брендів, щоб стати нарешті суб’єктом, а не об’єктом міжнародної політики? Довіряти у цьому питанні варто лише собі.

Роман Скляров, директор Центру економічної демократії

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua