Між приниженням і війною

Між приниженням і війною

Цілком очікувано агресивні дії Кремля мовчазно підтримуються найвпливовішими вітчизняними олігархами - раковою пухлиною в тілі країни. Слід подолати цю хворобу, інакше країні не допоможе ніяка армія.
Четвер, 20 березня 2014, 12:18
Віктор Мороз, журналіст

Нова влада розумних і добре освічених людей не поспішає боронити країну у військовий спосіб.

Хоча, мабуть, знає мудрі слова Вінстона Черчілля, що коли між приниженням і війною хтось обирає перше, мотивуючи це мудрістю чи жертовністю, то в результаті отримує й приниження, і війну.

Але влада не поспішає чомусь ліквідувати і п'яту колону, яку підтримують і за яку ховаються впливові українські олігархи.

Чому?

Звичайно, найпростіше пояснити нинішні дії українських очільників певною українською ірраціональністю, х-фактором - рисою характеру, котра не має чіткого визначення й пояснення, своєрідним талантом. У даному разі - талантом не помічати найгостріші виклики й абстрагуватися від них.

Так, вони мають право на помилку. Вони надто відповідальні, а тому й нерішучі. Вони ніколи самостійно не приймали рішення, оскільки лише в останній час вигулькнули із-за спин своїх колишніх лідерів. Тому вони не могли не проґавити Крим і зачаровано спостерігають, як починає відвалюватися від країни південний схід.

Так, нова влада має право на 100 днів спокійної організації своєї роботи. Так заведено в усьому світі.

Але українці чудово розуміють, що через 100 днів, може, вже й не буде з кого й у кого питати. Часи ж бо фронтові. Але й публіцистичної істерики, котра нині розпочалася навіть у найвпливовіших вітчизняних виданнях і доводить усіх до розпачу, теж не повинно бути.

Тому найкраще було б нині журналістському цеху, як і політологічно-соціологічному, не "мочити" при кожній найменшій підозрі нових можновладців, а допомогти аналізувати холодною головою поточні процеси й пропонувати варіанти розв'язання нагальних проблем.

Справді, чому в Донецьку й Харкові не припиняються погроми? Чому місцева влада, прокуратура й міліція не тільки не зупиняють погроми, а й, здається, ще й роздмухують полум'я ворожнечі й насильства?

Очевидно, вони не бояться центральної влади і сприяють пропаганді сепаратизму, котрий ховається за вивіскою федералізму.

Схоже, вони мають впливового й могутнього ляльковода, який нині справедливо побоюється Києва. Тому прагне під прапором федералізму і певної самостійності краю відвести від себе цілком слушні запитання щодо правової бездоганності створеної промислової імперії.

Схоже, що цього ляльковода-олігарха "взяли за зябра" і посадили на гачок компромату з подачі його друга-втікача могутні сили з Білокам'яної.

І хоч він прагне замаскуватися під виглядом заяв з розмитими формулюваннями про підтримку єдності країни, та жодного разу на телевізії не з'явився і не закликав працівників своїх чисельних підприємств до спокою і розуму. Не підтримав заклику великих підприємців допомогти армії у її відновленні боєздатності. Це - знак, що він вимушено чи свідомо, але підтримує іншу державу.

Мітинг у Донецьку, 13 березня 2014 року. Фото www.haaretz.co.il

Якщо Ігор Коломойський пов'язав себе з Україною, то він за один день навів порядок у Дніпропетровську і виділив чималі кошти на пальне для армії.

Як результат - ледь не вщерть заповнений стадіон "Дніпро-арени" минулого туру хором у кілька десятків тисяч голосів співав футбольному клубу "Севастополь" гімн України. Як і в Харкові та Києві наступного дня. А в цей час у Донецьку натовп не зовсім адекватних людей громив прокуратуру та офіс місцевого СБУ.

Тому прийшов час дій.

Якщо нова влада нині не впораєтеся не просто з олігархами, а з явищем олігархату, то олігархат, маючи великі вільні кошти, легко впорається з нею. Досвід Юлії Тимошенко та Юрія Луценка - очевидний приклад. Але це були квіточки.

Інше питання: як з усім цим впоратися? Світовий досвід знає безліч прикладів цілком цивілізованих способів вирівнювання суспільних доходів і перетворення мільярдерів у нормальних мільйонерів. Ось кілька "на око".

Перше. Відомо, що найбільші проблеми країни прийшли від непрозорої, несправедливої і нечесної приватизації 1990-х років, до яких додалися корумповані приватизаційні процеси останніх років.

Для справедливого і розумного вирішення проблеми зовсім не обов'язково вдаватися до конфіскацій чи навіть націоналізації.

Досить використати британський досвід уряду Тоні Блера. Він блискуче легітимізував приватизацію інфраструктурних об'єктів країни, які ледь не за копійки були віддані у приватні руки урядом Маргарет Тетчер.

Для Англії, де інститут приватної власності є священним, але не менш важливим є поняття сучасної соціальної справедливості, формула, що її запропонували молоді урядовці, переконала суспільство і навіть власників підприємств, підданих легітимації. Ця формула була універсальна для всіх, і ніхто не міг нікого обманути.

Як стверджують вітчизняні економісти, вона цілком придатна для України. Вона може за короткий час принести в державну казну такі необхідні зараз кілька десятків мільярдів доларів на модернізацію країни. І не потрібно буде тинятися світами з протягнутою рукою бідного прохача.

Колишній мільярдер Михайло Ходорковський переконаний, що легітимація приватизації за британським досвідом здатна врятувати Росію.

Про цю формулу знає і президент Росії Путін, який перед минулими президентськими виборами, відчуваючи необхідність розширення електоральної бази, почав популяризувати цю ідею. Але вибори минули - і все затихло.

Михайло Ходорковський. Фото novayagazeta.ru

Друге. Амністія капіталів. Тут може знадобитися післявоєнний досвід уряду Шарля Де Голля. Він отримав країну в розореному стані, але завдяки розумній і прагматичній політиці усього за кілька років повернув батьківщину у світові лідери.

Третє. Законодавче зобов'язання власників сплачувати найманим робітникам не 3% від собівартості одиниці продукції, як в Україні, а принаймні 30-40%, як у країнах Східної Європи.

Це убезпечить країну від непропорційного розподілу суспільного продукту, наповнить Пенсійний фонд, активізує внутрішній ринок, оживить малий і середній бізнес.

Збільшення бази оподаткування створить можливість уже в короткій перспективі суттєво підвищити зарплати працівникам соціальної сфери і держслужбовцям.

Найцікавіше, що в цих заходах зацікавлені не тільки звичайні жителі заходу, сходу, півдня і півночі країни.

У цьому зацікавлені найперше олігархи, котрі, врешті, отримають спокійну, задоволену і ситу країну, яка не погрожуватиме революціями й експропріаціями, не скреготатиме зубами на чиєсь багатство, а матиме достатньо для заможного життя.

Після легітимації та амністії капіталів законодавчим актом буде закріплене їх право на власність, і вони зможуть ним цілком легально користуватися.

* * *

Немає сумніву, що про ці заходи, які можуть убезпечити владу від стресів і зробити з неї національних героїв, знають наші розумні й освічені керівники держави. Чому вони не користуються світовим досвідом - велике запитання.

Можна пояснити це ірраціональністю, х-фактором - своєрідним талантом українців, який не має визначення й пояснення. А, може, простіше - певною залежністю молодих політиків від тих же олігархів? Хоча ні в перше, ні в друге не хочеться вірити. Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!