Недавно заступник голови Партії регіонів Володимир Рибак сказав, що партія хоче стати такою ж, як і російська "Єдина Росія", створена Володимиром Путіним за часів його першої каденції на посаді президента задля збереження свого політичного та економічного впливу на управління енергетичними потоками.

Щоб зрозуміти наївність втілення такого бажання Рибака, а також певні економічні та політичні проблеми України, пов'язані з вартістю російських енергоносіїв, треба повернутися у минуле.

У свою першу каденцію на посаді президента Путін ретельно насаджав "своїх" людей в органи влади. За даними російських аналітиків, 77% найвищих керівних посад в Росії обіймають колишні працівники КДБ та інші люди, наближені до Путіна.

Через рік після обрання Путін запропонував на посаду голови "Газпрому" замість бувалого професіонала та "газовика" Рема Вяхірєва маловідомого Олексія Міллера - свого земляка та близьку людину.

До того часу Міллер займався проектуванням, наукою та очолював невелику установу. Він не був господарником такого масштабу, як його попередники. Однак Путіну підходив пересічний чиновник, який би був вдячний йому особисто.

Тим більше, що сам Путін вже на початку президентства зрозумів, що реальна влада знаходиться в сфері видобування вуглеводнів. Саме на них тримається половина держбюджету. Хто володіє нафтою і газом - автоматично стає володарем Росії.

На той час першість у видобутку нафти посідав Михайло Ходорковський, один з багатьох російських олігархів, який раніше торгував іноземною побутовою технікою, а пізніше - займався банківським бізнесом. Він вчасно зрозумів нафтову перспективу.

Продавши більшість активів, Ходорковський вклав гроші у видобування нафти і спочатку зосередився на цьому бізнесі. До засновників "Юкоса" він запросив таких же успішних підприємців, як і сам. Так в компанії з'явилися інші активи.

Розуміючи свою фінансову міць та неофіційно спираючись на опозиційні політичні сили, Ходорковський наївно вважав, що саме він з часом може стати президентом Росії. Про це на початку 2003 року він сказав вголос, і преса рознесла ці слова.

Цього було досить, щоб посадити його у в’язницю на 13 років. Це був "час істини" Путіна. Шляхом багатоходових дій з примусової "реструктуризації" "Роснафти" та "Юкоса", а також скупки акцій ледь живої "Роснафти", Путін оволодів 18% компанії.

Починаючи з 2001 року, за підтримки Міллера, Путін через довірених осіб почав скуповувати у міноритарних власників акції цієї компанії, бо через мільярдні борги її справи були кепські. Не виключено, що ці борги були зроблені навмисно.

Однак для подальшого накопичення акцій "Газпрому" потрібні були значні кошти. Путін отримав їх як дивіденди від діяльності "Роснафти", яка різко підвищила ціни і стала прибутковою.

За 2001-2006 роки Путін став найбільшим приватним акціонером "Газпрому" з часткою акцій 4,5%. Це викликало заздрість частини його оточення, яке вважало себе обійденим. Тому Путіну натякнули про несправедливий поділ вкраденого.

У 2006 році дані про активи Путіна були передані російському політологу Станіславу Белковському, і той їх оприлюднив. Від вбивства Белковського врятувало те, що він розповів не все. Проте ця інформація потрапила до керівників іноземних держав.

У 2006 році Путін був найбагатшим олігархом Росії із статком 40 мільярдів доларів. Шлях до цього йому проклала провладна партія "Єдина Росія". З цієї причини, не виключено, Володимир Рибак хоче для Партії регіонів, в тому числі для себе і свого патрона, долі, яка повторювала б досвід Путіна.

Правда, Рибак не розуміє нинішньої економічної ситуації.

Постійні коливання цін на нафту доводять, що вона - не єдиний привабливий ресурс для збагачення. Тим більше, що насувається нова хвиля кризи. Путін як непоганий стратег вчасно це зрозумів, і за допомогою підконтрольних банкірів та підприємців налаштувався на досить привабливі українські активи.

На цю думку його наштовхнули наслідки світової кризи, коли ціни на газ та нафту різко пішли донизу, а разом з ними - і його власні статки.

До того ж, кажуть поінформовані джерела у Москві, з якими автор вчився в елітній московський аспірантурі, Путін ще до виборів 2008 року частково - називають цифру 25% - поділився власними акціями з "технічним" президентом РФ Медведєвим.

Саме тому останній так легко - відповідно до давньої домовленості між ними - віддав посаду президента Росії на наступні шість років реальному "хазяїну" "Роснафти" та "Газпрому" Володимиру Путіну.

Наразі тандем Путін-Медведєв економічно тисне на Україну, бо від цього залежить наповнення їх власних кишень. І в цій боротьбі проти України їм майже байдуже, хто знаходиться при владі в Україні.

Саме тому вони можуть піти на компроміс у питанні ціни на газ, але тільки для комунальної та бюджетної сфер, які їм особисто не потрібні. Їм потрібна тільки приваблива власність України, яка будь-коли матиме високий рівень ліквідності.

Зниження тарифу на транспортування газу в Європу українським газогоном до рівня собівартості принесе їм значний прибуток, який покриє "збитки", бо ціна на газ для держав Західної Європи визначається на західному кордоні України. Третина вартості українського газогону буде для них призом.

Коли Путін і Медведєв відійдуть від активної державної бізнес-діяльності, а це станеться не раніше, як за двадцять - двадцять п'ять років, то зможуть продати привабливі українські активи з прибутком, бо така власність постійно дорожчає.

Чи розуміє це Рибак, невідомо, але він тішить себе надією повторити шлях російської "Єдиної Росії". Він забуває або просто не знає, що Путіну вдалося відтворити російську імперію в межах Росії лише за формулою "влада плюс енергоносії".

В Україні інші умови. Газу і нафти на експорт нема, та й Україна - не Росія. Відтак, зазіхання Рибака на вічну владу Партії регіонів не мають підґрунтя.

Економічний тиск на Україну з боку Путіна та Медведєва послаблює політичну вагу "регіоналів". Врешті-решт останні програють будь-якій опозиції, бо у них не залишилося часу на видобуток газу і одночасне грабування населення України.