Велике пограбування банку

Велике пограбування банку

Чому менеджери портфельних інвестицій та пенсійних фондів сподіваються залишитися безкарними перед своїми інвесторами? Невже для інвесторів не очевидно, що вони добровільно перекладають гроші своїх клієнтів у кишені банкірів?
Вівторок, 6 вересня 2011, 11:47
Нассім Ніколас Талеб, професор Нью-Йоркського університету. Співавтор тексту - Марк Шпітцнагель, менеджер хедж-фонду

Для американської економіки і для багатьох інших розвинених економік слоном у крамниці посуду є гроші, виплачені банкірам за останні п'ять років.

У Сполучених Штатах ця сума сягнула приголомшливих 2,2 трильйона доларів для банків, зареєстрованих у Комісії з цінних паперів і бірж США.

Якщо екстраполювати на найближче десятиліття, то цифра наблизиться до 5 трильйонів доларів, що значно більше, ніж адміністрація президента Барака Обами і його республіканські противники готові відрізати від майбутнього дефіциту бюджету.

Ці 5 трильйонів доларів не є коштами, інвестованими у будівництво доріг чи шкіл. Вони переведені з американської економіки на особисті рахунки співробітників банків.

Такі перекази являють собою таке хитромудре обкладання податком кожного з нас, що й уявити складно. Здається досить несправедливим, що банкіри, які допомогли створити сьогоднішні фінансові та економічні проблеми, є єдиним класом, який не страждає від них, а часто навіть отримує вигоду.

Великі банки спантеличують. Досі вони працювали як компенсаційні схеми, маскуючи ймовірності подій - "чорних лебедів" - з малими ризиками і великим впливом та отримуючи вигоду з безкоштовної підтримки у вигляді безумовних держгарантій.

Надмірний обсяг позикових коштів, а не професійні навички, став джерелом їх прибутку, який потім непропорційно розподілявся серед співробітників, а тягар їх іноді величезних втрат несли акціонери і платники податків.

Іншими словами, в разі зростання ринку банки отримують плату, а у випадку падіння ринку переводять втрати на акціонерів, платників податків і навіть пенсіонерів.

Щоб урятувати банківську систему, Федеральна резервна система, наприклад, встановлювала штучно низький рівень процентних ставок, і, як недавно з'ясувалося, надала банкам секретні кредити в розмірі 1,2 трильйона доларів.

Головний ефект досі полягав у тому, щоб допомогти банкірам генерувати прибуток, а не привернути позичальників, приховуючи фінансові ризики.

Зрештою, за ці ризики платять платники податків, пенсіонери і ті, хто покладається на доходи із своїх заощаджень. Більше того, політика низьких процентних ставок перекладає ризики інфляції на всіх власників і на майбутні покоління.

Можливо, найбільшою образою для платників податків є те, що зарплата банкірів вже у 2010 році повернулася на докризовий рівень.

Зрозуміло, і до отримання пакетів допомоги від урядів банки ніколи не виробляли прибуток, за умови, що їх активи перераховані за ринковими цінами. Не буде прибутків і в довгостроковій перспективі, оскільки їх бізнес-модель не змінилася - відбулися лише косметичні модифікації, що зачіпають торгові ризики.

Факти очевидні, але платники податків безпорадні. Вони не контролюють наслідки через зусилля лобістів, або, що ще гірше, авторів економічної політики. Наше субсидування банківських менеджерів і керівників абсолютно від нас не залежить.

Однак головоломка складається навіть у ще більшого слона. Чому той чи інший інвестиційний менеджер скуповує акції банків, які виплачують дуже велику частину прибутку своїм працівникам?

Обіцянка повторення минулих доходів не може бути причиною з огляду на неадекватність цих доходів. Насправді, якщо відфільтрувати біржові папери відповідно до виплат, це могло б знизити надходження інвестицій у фінансовий сектор більш ніж наполовину за останні 20 років, причому без втрат прибутковості.

Чому менеджери портфельних інвестицій та пенсійних фондів сподіваються залишитися безкарними перед своїми інвесторами? Невже для інвесторів не очевидно, що вони добровільно перекладають гроші своїх клієнтів у кишені банкірів?

Чи не порушують менеджери фондів фідуціарну відповідальність і правила моралі одночасно? Чи не втрачають вони єдину можливість дисциплінувати банки і змусити їх конкурувати за відповідальне прийняття ризиків?

Складно зрозуміти, чому ринок не усунув ці проблеми. Ефективний ринок повинен віддавати перевагу банкам з правильною політикою щодо фінансових ризиків, правильними компенсаційними схемами, поділом ризиків і управлінням.

Можна спитати: якщо інвестиційні менеджери та їх клієнти не отримують високих доходів від придбаних ними активів, які вони могли б отримувати від перекладання банківських ризиків на плечі платників податків, то чому вони тримаються за них?

Відповідь проста: так звані бета-банки становлять значну частку S&P 500, і менеджери повинні інвестувати в них.

Ми не вважаємо, що регулювання є панацеєю. Досвідчені банки стали експертами в тому, щоб бути на крок попереду регуляторів, постійно створюючи складні фінансові продукти і похідні інструменти, які балансують на межі порушення закону.

У цих умовах жорсткість правил просто означає збільшення оплачуваних робочих годин для юристів, великі доходи для тих, хто регулює регуляторів, і великі прибутки для торговців похідними інструментами.

Інвестиційні менеджери несуть моральну і професійну відповідальність за свою участь у створенні хоч якоїсь дисципліни у банківській системі. Їх першим кроком повинен стати розподіл банків за критерієм їх компенсаційних виплат.

Інвестори керувалися етичними міркуваннями і в минулому, перешкоджаючи розвитку, наприклад, тютюнових компаній або корпорацій, які підтримують апартеїд у Південній Африці, і домагалися успіху у здійсненні тиску на їхні базові акції.

Інвестування у банки є подвійним порушенням - етичним і професійним. Інвесторам і всім нам було б набагато краще, якби ці кошти отримали більш продуктивні фірми - разом із сумами, еквівалентними тим, які перейшли б у вигляді прибутків банкірам, але замість цього були б скеровані в ефективні благодійні установи.

Авторське право: Project Syndicate, 2011 рік

Переклад з англійської - Микола Жданович

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!