Чотири кити реформи

Чотири кити реформи

"Найкращий спосіб руйнації капіталізму - знищення його системи грошового обігу", - заявляв свого часу Володимир Ленін. Це можна застосувати і до сьогоднішньої світової економіки.
Понеділок, 27 грудня 2010, 12:16
Жан Пізані-Феррі, директор аналітичного центру "Брейгель", професор економіки, член Ради економічних консультантів при прем'єр-міністрі Франції

Якби президент Франції Ніколя Саркозі писав пролог до програми про початок головування Франції у "Великій двадцятці", то він не зміг би зробити це краще.

Підготовка до саміту G20 у Сеулі затьмарювалася дискусіями з приводу валют, висуваючи на передній план необхідність проведення реформи міжнародної валютної системи. Хоча наміри Франції реформувати її спершу сприймалися скептично, раптом така реформа стає першочерговим і своєчасним заходом.

Це досить непросте завдання. Предмет дуже складний для сприйняття. Жодне наукове співтовариство не виявило до нього жодного інтересу за останні 20 років. Отже, будь-які обґрунтовані пропозиції щодо проведення реформи, які були представлені для обговорення, наразі відсутні.

США, для яких реформа міжнародної валютної системи є синонімом зниження глобальної ролі долара, ставляться до неї без ентузіазму. Китай, який висунув цю ідею, радий бачити, що дискусія пожвавлюється, але у нього нема конкретних ідей. Оскільки час на боці Пекіна, він не бачить причин для поспіху.

Країни з ринковою економікою дотримуються такої ж точки зору. Вони хочуть, щоб їх поточні проблеми були вирішені, але не готові "переписувати правила гри". Японія пристрасно бажає цього, але її погляди на монетарне співробітництво у регіоні не збігаються з поглядами Китаю. Європу ж більше тривожать внутрішні кризи.

Тим не менш, реформа міжнародної валютної системи залишається закономірним прагненням. "Найкращий спосіб зруйнувати капіталістичну систему - знищення її системи грошового обігу", - заявляв свого часу Володимир Ленін. Це можна застосувати і до сьогоднішньої світової економіки.

Якщо правила глобальної монетарної гри неясні, неадекватні або застаріли, то країни не можуть їх дотримуватися, а дехто навіть може спробувати використати їх для власної вигоди. Це підриває структуру міжнародних економічних відносин.

Програма реформ зводиться до чотирьох основних проблем.

Перша - співвідношення валютних курсів. Валюти розвинених країн протягом кількох десятиліть коливаються одна відносно одної, але це тільки частково стосується країн з ринковою економікою та країн, що розвиваються. Багато хто з них, особливо в Азії та в зоні Перської затоки, де-факто прив'язуються до долара, а інші - до євро.

Однак фіксовані обмінні курси часто призводять до заниження валютного курсу, як у Китаї, або до його завищення, як в Аргентині на початку 2000-х років, і зараз у низці країн ЄС. Режимам плаваючого і фіксованого курсів важко співіснувати, тому що тенденції мінливості курсу впливають на валюти з плаваючим курсом.

Таким чином, система вимагає змін. Зараз "пробним каменем" є юань. В основному - не через стосунки Китаю і США, а через те, що інші країни з ринковою економікою і країни, що розвиваються, відстежують обмінний курс юаня до долара у визначенні своєї політики.

Китаю відомо, що поточна ситуація нежиттєздатна, але він продовжує чинити опір агресивним заходам, які б перешкоджали зміцненню юаня.

Другою проблемою є дисциплінарні вимоги до національних політиків для подолання спокуси експортувати внутрішню інфляцію та безробіття. Грошовий стандарт передбачає дисципліну, а з плаваючими валютними курсами її дотриматися важко.

Відповідно до неписаних правил, які існують протягом багатьох років, національні банки можуть діяти доти, доки вони можуть забезпечувати стабільний рівень інфляції протягом середньострокового періоду.

Це правило зазвичай забезпечує мінімальну узгодженість і дозволяє уникнути надмірного впливу на обмінні валютні курси. Однак воно не підходить для періодів дефляції.

Федеральна резервна система обґрунтовано доводить, що проведене нею пом'якшення грошово-кредитної політики поєднується із стабільністю цін, тоді як Європа та країни з ринковою економікою вважають його політикою "знищ сусіда".

Проблема у тому, що сучасна ситуація не дозволяє оцінювати, коли національна політика перестає сприяти співробітництву. Тому нам необхідне "стеження".

Це роль Міжнародного валютного фонду, але його мандат передбачає тільки "стеження", а не забезпечення виконання заходів. Це також є роллю G20, але ні США, ні країни з ринковою економікою не прагнуть до колективного примусу.

Третя проблема стосується міжнародної ліквідності. Фінансові потоки надто часто змінюються. Країни з ринковою економікою "затоплюються" капіталом в один день і стикаються з раптовим і дестабілізуючим відтоком наступного дня.

Для захисту своїх валют від значного підвищення курсу у першому випадку і значного його зниження у другому країни з ринковою економікою накопичили значні резерви в іноземній валюті, дві третини яких - у доларах. Зараз сума цих резервів становить 15% глобального ВВП порівняно з 6% десять років тому.

В кінцевому підсумку, не дуже важливо, чи було це самострахуванням чи цілями, пов'язаними із стабілізацією обмінного курсу. В минулому таке непродуктивне зростання резервів стало непрямою причиною кризи, а сьогодні воно підриває попит.

Основною метою має бути усунення необхідності у самострахуванні шляхом гарантованого доступу до міжнародних кредитних ліній у випадку раптового відтоку приватного капіталу.

МВФ почав робити це, коли створив кредитні лінії без звичайних принизливих умов. Однак побоювання щодо фонду існують, і більшість країн, особливо в Азії, практикують самострахування як форму розподілу, яка сприймається неоднозначно.

Четверта проблема - колективна фіксація обмінних курсів. Більшість центробанків стурбовані інфляцією всередині країн, яку вони можуть контролювати. Однак це призводить до нехтування глобальної інфляції, спричиненої подорожчанням товарів.

Це не було проблемою останнього десятиліття, коли інфляція перебувала на низькому рівні, але тепер  стає. Можливо, саме про це попереджав президент Світового банку Роберт Зеллік, пропонуючи відновити роль золота.

Це абсурдна думка. Джон Кейнс назвав золото "варварським реліктом", але проблема прив'язки глобальної монетарної політики до єдиного стандарту і забезпечення її вирівнювання, тим не менш, є реальною.

Лауреат Нобелівської премії економіст Роберт Манделл одного разу порівняв монетарний режим з політичною конституцією, оскільки він визначає "правила гри".

Ця аналогія відповідає дійсності. На жаль, вона також показує, наскільки амбіційною і задерикуватою є ідея реформування міжнародного монетарного порядку.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік

Переклад з англійської - Тетяна Грибова

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua