Європейський дефіцит Німеччини

Європейський дефіцит Німеччини

Німеччину не можна засуджувати за бажання мати сильну валюту і збалансований бюджет, але як найсильніша і найбільш кредитоспроможна країна, вона мимоволі нав'язує свою дефляційну політику решті єврозони.
П'ятниця, 2 липня 2010, 17:01
Джордж Сорос - голова фонду Сороса та Інституту відкритого суспільства.

Колись Німеччина була серцем європейської інтеграції. Її державні діячі стверджували, що у Німеччини немає незалежної зовнішньої політики, а є тільки європейська політика.

Після падіння Берлінської стіни лідери країни усвідомили, що возз'єднання Німеччини було можливе тільки в контексті об'єднаної Європи, і вони були готові принести деякі жертви, щоб зберегти визнання Європи. Вони робили дещо більший внесок і брали дещо менше, ніж інші, тим самим сприяючи досягненню угоди.

Ті дні минули. Євро - у кризі, а Німеччина - основна дійова особа. Німці більше не відчувають себе такими багатими, тому вони не хочуть служити глибокою кишенею для решти Європи. Така зміна цілком зрозуміла, але вона зупинила процес європейської інтеграції.

За задумом, євро при його створенні був незавершеною валютою. Маастрихтський договір створював грошовий союз без політичного союзу - центральний банк, але без центрального казначейства. Коли справа дійшла до суверенного кредиту, члени єврозони стали вести самостійну політику.

Донедавна цей факт був прихований через готовність ЄЦБ прийняти суверенні борги всіх членів єврозони на рівних умовах у своєму обліковому вікні. У результаті, всі вони могли позичати під такі ж відсотки, що й Німеччина.

Банки були щасливі заробити кілька додаткових пенсів на імовірно безризикових активах і завантажили свої балансові звіти урядовими боргами слабших країн.

Перші ознаки халепи з'явилися після краху Lehman Brothers у вересні 2008 року, коли міністри фінансів ЄС вирішили надати віртуальну гарантію, що ніякій іншій важливій для системи фінансовій установі не буде дозволено не виконати свої зобов'язання.

Однак канцлер Ангела Меркель виступила проти спільної загальноєвропейської гарантії. Кожна країна повинна була подбати про свої банки.

Спочатку фінансові ринки були так вражені гарантією, що їм важко було помітити відмінність. Капітал відпливав з країн, які не могли запропонувати подібні гарантії, але різниця у процентних ставках всередині єврозони була мінімальною.

Це було тоді, коли держави Східної Європи, особливо Угорщина та балтійські країни, потрапили у скрутне становище і їх треба було рятувати.

Тільки у 2010 році фінансові ринки почали хвилюватися з приводу акумуляції суверенного боргу, а різниця між процентними ставками стала зростати. Греція опинилася у центрі уваги, коли її новий уряд виявив, що його попередники брехали з приводу розміру бюджетного дефіциту у 2009 році.

Європейська влада реагувала повільно, тому що члени єврозони мали радикально різні думки. Франція та інші країни були готові показати солідарність, але Німеччина, яка двічі у двадцятому столітті була травмована швидко зростаючими цінами, відчувала неприязнь до будь-якого посилення інфляційного тиску.

Більш того, німецькі політики забарилися напередодні загальних виборів у вересні 2009 року. Грецька криза отруювала організм і ширилася на інші країни з дефіцитом. Коли європейські лідери почали діяти, вони були змушені надати набагато більші пакети допомоги, у яких би не було необхідності, якби вони почали діяти раніше.

Більш того, щоб заспокоїти ринки, керівництво відчуло себе зобов'язаним створити Європейський фінансовий стабілізаційний фонд на суму 750 мільярдів євро, з яких 500 мільярдів євро надходило від країн-членів, а 250 мільярдів євро - від МВФ.

Однак ринки не заспокоїлися, тому що Німеччина диктувала умови створення фонду і зробила їх дещо каральними. Більш того, інвестори усвідомили, що скорочення дефіциту в умовах високого безробіття просто підвищить безробіття, ще більше ускладнюючи консолідацію бюджетів.

Навіть якби бюджетні цілі були досягнуті, важко уявити, як ці країни змогли б відновити конкурентоспроможність і пожвавити економіку. За відсутності зниження валютного курсу, регулювання знизить зарплати і ціни, породжуючи дефляцію.

Політика, яка сьогодні нав'язується єврозоні, повністю суперечить урокам великої депресії 1930-х років. Вона може призвести до того, що Європа потрапить у період тривалої стагнації або ще чогось гіршого.

Це породить невдоволення і соціальні заворушення. За одним з найгірших сценаріїв, Європа може бути паралізована зростанням ксенофобського і націоналістичного екстремізму. Якби це сталося, Німеччина була б значною мірою винна.

Німеччину не можна засуджувати за бажання мати сильну валюту і збалансований бюджет, але як найсильніша і найбільш кредитоспроможна країна, вона мимоволі нав'язує свою дефляційну політику решті єврозони.

Громадськість Німеччини навряд чи усвідомлює ту шкоду, яку німецька політика завдає решті єврозони. За такої роботи євро дефляція буде слугувати тому, що Німеччина стане ще більш конкурентоспроможною на світових ринках, при цьому у слабших країнах спад триватиме, а тягар їх боргу буде посилюватися.

Німцям слід розглянути наступний уявний експеримент: ухилення від євро. Курс відновленої німецької марки різко збільшився б, а курс євро різко би знизився. Решта Європа стала би конкурентноздатною і вийшла би із труднощів своїм власним способом, але Німеччина дізналася б, наскільки болісно мати переоцінену валюту.

Її торговий баланс став би негативним, а безробіття значно зросло б. Банки зазнали б втрат через валютні курси, потрібні були б значні фінансові вкладення у державні фонди, але уряд рятував би німецькі банки, а не Грецію чи Іспанію.

Були б також інші компенсації. Німецькі пенсіонери могли б жити на пенсії в Іспанії як королі, допомагаючи при цьому зміцнювати іспанський ринок нерухомості.

Звичайно, це гіпотеза, бо якби Німеччина позбулася євро, політичні наслідки такого кроку були б вибуховими. Однак уявний експеримент може бути корисним, аби ці передбачення не стали реальністю.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік

Переклад з англійської - Микола Жданович

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua