На війну немає часу
Битва з США через обмінний курс у Китаї триває. Коли почалася економічна криза, багато хто був стурбований тим, що протекціонізм призведе до її повторення.
Справді, лідери "великої двадцятки" обіцяли, що засвоїли уроки "великого економічного спаду". Але 17 з 20 країн запровадили протекціоністські заходи всього через кілька місяців після першої зустрічі у верхах у листопаді 2008 року.
Найбільшу увагу у програмі стимулювання США отримав напрям "купуйте американське". Однак протекціонізм вдалося стримати - частково, завдяки СОТ.
Оскільки економічна слабкість розвинених країн зберігається, існує ризик нового раунду протекціонізму. В Америці, наприклад, кожен шостий робітник, охочий влаштуватися на повний робочий день, не може цього зробити.
Стимулювання у США застосовувалося не стільки для пожвавлення економіки, скільки для зменшення напруги у Конгресі. З огляду на різке зростання дефіциту, друга хвиля стимулювання є малоймовірною.
Через граничний стан кредитно-грошової політики, а також враховуючи, що прихильників контролю над інфляцією насилу вдалося умовити на уже вжиті заходи, сподіватися на допомогу з даної сфери теж не доводиться. Так що протекціонізм починає пишатися своїм становищем.
Казначейство США отримало від Конгресу завдання оцінити, чи не є Китай "валютним шахраєм".
Хоча Барак Обама відстрочив публікацію міністром фінансів Тімоті Гайтнером свого звіту, поняття "валютного шахрайства" хибне за своєю суттю. Всі уряди вживають заходи, які так чи інакше впливають на обмінний курс.
Безпечний бюджетний дефіцит здатний послабити валюту. Це також може статися і внаслідок низьких процентних ставок. До кризи у Греції Штатам був вигідний низький обмінний курс долара до євро. Чи варто європейцям звинувачувати США у "шахрайстві" з обмінним курсом для розширення експорту за його рахунок?
Американські політики приділяють основну увагу двосторонньому торгівельному дефіциту з Китаєм, однак багатосторонній дефіцит набагато важливіший.
Коли адміністрація Джорджа Буша почала вимагати від Китаю відрегулювати його обмінний курс, багатостороннє активне торгове сальдо було невеликим. Проте недавно у Китаї також спостерігався великий багатосторонній профіцит.
Саудівська Аравія теж має двосторонній і багатосторонній профіцит: американцям потрібна її нафта, а жителі цієї країни хочуть менше американських продуктів.
Навіть в абсолютній величині багатосторонній торговельний профіцит Саудівської Аравії у 212 мільярдів доларів у 2008 році перевищує профіцит Китаю у 175 мільярдів доларів.
У відсотках від ВВП активне сальдо Саудівської Аравії за поточними розрахунками становить 11,5% ВВП, що більш ніж удвічі перевищує показник Китаю. Профіцит Саудівської Аравії був би набагато вищим, якби не експорт американської зброї.
У світовій економіці з недостатнім сукупним попитом активне сальдо за поточними розрахунками є проблемою. Але активне сальдо за поточними розрахунками Китаю навіть нижче, ніж загальний показник для Японії та Німеччини. У вигляді відсотка від ВВП воно становить 5%, тоді як у Німеччині - 5,2%.
На торговий баланс країни, крім обмінного курсу, впливають інші чинники. Ключовий фактор - національні заощадження. Багатосторонній торгівельний дефіцит США не зменшиться, доки Америка не почне більше заощаджувати.
Незважаючи на те, що "великий економічний спад" викликав зростання сімейних заощаджень, які були близькі до нуля, цю тенденцію звело нанівець підвищення дефіциту державного бюджету.
Зміна валютного курсу, швидше за все, буде спостерігатися у тих країнах, у яких Америка купує текстиль та одяг - у Бангладеш і Шрі-Ланці, але не у Китаї.
Тим часом, зростання обмінного курсу, ймовірно, посилить у Китаї нерівність, оскільки його бідні фермери стикаються з усе більш жорсткою конкуренцією з боку субсидійованих американських ферм.
Це справжнє спотворення світової економіки: страждають мільйони бідних людей у країнах, що розвиваються, у той час як Америка допомагає найбагатшим фермерам світу.
Під час азійської кризи у 1997-1998 роках твердий юань відігравав важливу роль у стабілізації регіону та його економічному зростанню. Від цього виграв увесь світ.
Дехто каже, що Китаю слід скоректувати свій обмінний курс для запобігання інфляції та утворення економічних "мильних бульбашок".
Інфляцію вдається утримати, але важливіше те, що китайський уряд має цілий арсенал іншої зброї - починаючи з податків на приплив капіталу і на збільшення вартості активів і закінчуючи різноманітними кредитно-грошовими інструментами.
Однак обмінні курси не впливають на характер економічного зростання. В інтересах самого Китаю провести реструктуризацію і уникнути високої залежності від зростання, заснованого на експорті.
Пекін розуміє, що його валюта має вирости в ціні на тривалу перспективу, але спроби політичними засобами прискорити цей процес були непродуктивними.
Відколи у липні 2005 року Китай почав ревальвувати свій обмінний курс, він змінився наполовину або трохи більше від запланованого, на думку експертів, рівня. До того ж, починати двосторонню конфронтацію було б нерозумно.
Оскільки багатосторонній профіцит Китаю є важливою проблемою, яка турбує багато країн, США повинні знайти рішення, засноване на конкретних правилах.
Нав'язування односторонніх обов'язків після одностороннього звинувачення Китаю у "валютному шахрайстві" підірве багатосторонню систему і не принесе користі.
Китай може відповісти нав'язуванням односторонніх обов'язків щодо тих американських продуктів, які безпосередньо або побічно субсидуються Америкою за допомогою масивної допомоги з боку банків та автомобільних компаній.
У торговій війні не буває переможців. Америці слід побоюватися провокування такої війни у розпал ненадійного періоду відновлення світової економіки - якою би популярною вона не була серед політиків, чиї виборці стурбовані високим рівнем безробіття, і як би не хотілося звалити провину на когось іншого.
Світову кризу породили США, тож вони мають зайнятися внутрішніми проблемами - не тільки для пожвавлення економіки, а й для запобігання новій кризі.