Держвласність - валіза без ручки

Держвласність - валіза без ручки

Іноземці не можуть звикнути давати українським чиновникам хабарі, а чиновники не здатні второпати, що для іноземців це неприйнятно. Боротися з цим можна, але один у полі не воїн.
Середа, 25 листопада 2009, 18:09
Павло Климець - народний депутат, член Партії регіонів

Вибори, криза та грип начебто не дозволяють обговорювати питання держвласності, однак хаос часто створюється або використовується з метою прибрати до рук все, що "погано лежить". Отже, саме зараз варто актуалізувати цю тему та контролювати ці процеси.

Хіба зараз робота ФДМ на порядку денному? З кожним роком у власності України майна залишається все менше.

У тих, хто позиціонує себе державними менеджерами і політиками, це викликає два види заклопотаності: одні мовчать і забирають її не зовсім легітимними способами в управління, інші багато говорять, але нічого корисного для ефективного управління залишками держвласності не роблять.

Населення ж робить цілком резонний висновок: "Якщо не можете керувати, то або навчіться, або віддайте власність тим, хто може, тільки грамотно контролюйте тих, кому віддали". В основному, політики, "захищаючи" держвласність, прикриваються міфом про загрозу національним інтересам. Насправді ж, боятися нічого.

Зараз, під час глобальної економічної кризи, не те що дрібні і середні, а й найбільші приватні підприємства світу опинилися у жалюгідному стані. Тим не менш, жодна держава не скористалася ситуацією і стати власником цих об'єктів не хоче. І це - незважаючи на очевидні дивіденди в майбутньому.

Виняток - Великобританія та Ірландія, які допускають часткову націоналізацію банків. Втім, вони теж вважають це тимчасовим явищем, обіцяючи потім повернути установи у приватні руки.

У жодному разі не зазіхаю на право держави бути господарем. Відповідно до українського законодавства, вона є рівноправним суб'єктом господарювання.

Звичайно, сказати, що жодне держпідприємство не здатне працювати ефективно, не можна. Ось тільки у більшості випадків власник з нього виходить все-таки неефективний. А часто керівників держпідприємств, доведених до "мільйонних збитків", не те що не карають, а ще й орденами нагороджують.

Не секрет, що в Україні керівники держпідприємств більшою мірою турбуються про власну кишеню, ніж про казенну. Приватник за "відкати" топ-менеджменту красти майно компанії не дасть. У нашій же державі посади фактично "продаються". Не дарма ж деякі посади є предметом торгів у політиків.

Приватник зацікавлений у розвитку підприємства, інакше він ризикує програти у конкурентній боротьбі. Державному управлінцю байдуже, що буде з компанією. Він мав би стимул, якби законно отримував відсоток від прибутку. Наразі ж він шукає можливість заробити в обхід закону, зробивши державну власність своєю.

Останній приклад - ситуація на заводі "Авіант". Згідно з оцінкою КРУ, яке перевіряє діяльність підприємства, попереднє керівництво вкрало сотні мільйонів гривень. Неефективний менеджмент - це завжди збитки. Приватний власник, на відміну від держави, збиткове підприємство утримувати не стане.

Неефективність роботи держпідприємств ще глибше проявилася під час кризи. Вона показала, що держава - поганий роботодавець. Саме держпідприємства стали лідерами серед боржників із виплати зарплат. Місяць за місяцем ситуація не поліпшувалася, і через рік вони, як і раніше, залишаються у числі боржників.

Скажімо, у Харкові це Харківський електромеханічний завод і Харківський приладобудівний завод імені Шевченка. У Рівному - Рівненський авторемонтний завод. На Полтавщині - Лохвицький спирткомбінат. Список можна продовжувати.

Прикладів неефективного управління насправді можна навести чимало. Про бюджетну сферу, де зарплати виплачуються з казни, не йдеться. Мова про держпідприємства, які повинні заробляти гроші для бюджету.

При цьому спитати нема з кого. Директор вказує на Кабмін, який "недостатньо його фінансує", а уряд - на директора, який "погано працює". До того ж, керівники держкомпаній змінюються так часто, що про відповідальність думати ніколи.

Власне, ефективністю управління уряд особливо і не переймається. Керувати об'єктами держвласності зобов'язаний саме він, але на практиці цю функцію виконують різні органи виконавчої влади.

У той же час, держава має можливість встановлювати у бізнесі правила гри. Отже, казенні підприємства отримують перед приватними перевагу.

Так сталося, наприклад, 2009 року, коли уряд своїм наказом затвердив порядок надання спеціальних дозволів на користування корисними копалинами. Держпідприємства, на відміну від приватників, отримали можливість видобувати і користуватися копалинами без аукціону.

Більш вигідні умови роботи і в державних портів. На відміну від приватних стивідорів, які заробляють винятково на перевалці вантажів на своїх терміналах, вони отримують ще й прибутки від портових, вантажних і причальних зборів.

При цьому приватники, на відміну від державних портів, активно розвиваються. А останні отримують дотацію від держави, працюючи менш ефективно.

Переробка вантажів підприємствами приватного портового сектора України за перший квартал 2009 року склала 11,7 мільйона тонн, що на 35% перевищує дані за аналогічний період 2008 року. Державні ж порти за цей період показали спад на 17%, втративши понад 5,3 мільйона тонн вантажів.

Попереду Україну чекає історія з появою мережі державних аптек. Ця ідея навряд чи буде реалізована - надто вже спокусливі "пропозиції" отримають чиновники від власників приватних аптек, адже для них це буде означати втрату ринку збуту.

Потім настане момент для впровадження програми "Біоетанол", якою, як прапором, не перший рік розмахує державний концерн "Укрспирт". Це трапиться тоді, коли власники мереж АЗС і основні нафтотрейдери захочуть поділитися часткою ринку. І, звісно, це відбудеться не без участі представників держави.

Цікаво, що, давши держпідприємствам перевагу на своїй території, за кордоном допомогти збути їхню продукцію держава не може. На пасивність посольств і торгівельних представництв скаржаться машинобудівники, авіабудівники, аграрії.

Про відсутність системної підтримки держави заявляв, наприклад, гендиректор харківського заводу "Турбоатом" Віктор Суботін. З цього ж приводу бідкалися під час одного із засідань Кабміну керівники авіапромислових підприємств.

Усе це шкодить інвестиційному клімату в Україні. Експерти Європейської бізнес-асоціації оцінили його вкрай низько - 2,2 бала за п'ятибальною системою.

За кордоном про Україну відгукуються як про "непрогнозований ринок, на якому дрібні питання виростають до величезних проблем". Іноземці не можуть звикнути до необхідності давати українським чиновникам хабарі, а чиновники не здатні второпати, що для іноземців це неприйнятно.

Про конкретну програму не йдеться, для цього у народного обранця є окремий інструментарій - законопроекти. Мова про те, що держава повинна перетворитися із слабкого гравця у гідного регулятора.

Останні півроку автор допомагає українським підприємствам - і державним, і приватним - освоїти ринки країн Близького Сходу. Тішить, що багато хто позитивно оцінює зміну схеми, адже раніше тільки держава мала монополію на великі міжнародні угоди, користуючись інструментом держгарантій.

Разом з тим, пригнічує розчарування українського бізнесу щодо своїх експортних можливостей. Їх обманювали міжнародні інвестиційні компанії, вони не вірять у можливість знайти інвестиції або продати свій товар без "відкатів". Боротися з цими стереотипами можна, але, як відомо, один у полі не воїн.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!