Ігор Луценко:
Культурна помилка українського бізнесу

Ігор Луценко:
Культурна помилка українського бізнесу

Український бізнес досі ставиться до культурної сфери, як до утриманки, в ліпшому разі – як до способу очиститися від гріхів через спонсорські жертвоприношення. Та насправді українська культура цілком конкурентноздатна на масовому ринку. Просто вітчизняни
Четвер, 8 листопада 2007, 17:44

Така собі українська історія: 7 листопада український літературний бомонд виступав на захист книгарні "Знання".

Це настільки по-українськи - коли статусні письменники виходять захищати книгарню на центральній вулиці від статусних крадіїв. А мільйони громадян ідуть цією вулицею повз, бо їм таки байдуже до одних і до інших. І мільйони мають на це право.

Проблема не в тому, що інтелектуалам та богемі в суперники дісталася тупа й нікчемна бюрократична машина української столиці, що дожовує ласі шматки комунальної власності.

Реклама:

Так, суспільна активність письменників – гарно. Єднання в літературній тусовці проти столичних бюрократів – прекрасно.

Але з дій активістів можна зробити висновок, що книгарня – це нібито й не бізнес, а так, щось типу музею. Щось дуже поважне, тихе й припале пилом. Щось надзвичайно важливе, але куди живі люди не ходять, лише дітей заганяють зграйками. Ну, і місце це – ледве не святиня національного масштабу, ніяка зганьблена комерційним духом рука туди не має права торкатися.

Але ж зі Тверської в Москві книгарні не прибирають! І пилом вони там не вкриті. Бо росіяни - вони повз не йдуть, а у книгарні заходять і книги купують. На відміну від українців.

Гроші – найкращий показник уваги суспільства. А символи, як, наприклад, книгарня в дуже дорогому приміщенні, – навпаки, це до певної міри суспільний самообман. Навіть якщо весь Хрещатик здати під книгарні – чи стане від цього українська книга популярною, українська література – живою та впливовою, якою вона було років сто тому?

Очевидно, що справа не в приміщеннях. А  в тому ж самообмані. Бо у декого може виникнути помилкове враження, що українську культуру гноблять чиновники. Насправді окремі накокаїнені представники київської влади виконують функцію санітарів лісу – вони знищують те, що вже і так нездатне до виживання.

Абстрагуючись від випадку з книгарнею, варто сказати, що підтримувати нежиттєздатні форми української культури – це стовідсотково гарантований шлях до її подальшого знищення. Можливо, згаданий магазин не є прямими виявом цієї культури, але загалом логіка деяких дій державних структур зараз подібна до цього.

Я вірю, що українська культура цілком життєздатна. Вона і може, і має існувати за рахунок тих, хто є споживачем культурного продукту. І певна штучна допомога, втому числі і так звана державна, їй тільки шкодить та принижує.

Як, наприклад, квоти в кіноіндустрії принижують українську мову.

Я не виступаю за тотальну комерціалізацію української культури, але здатність породити комерційно перспективні продукти – це показник життєздатності.

Легко допустити комерцію без культури, але культура без комерції існувати не може. Мистецтво мусить мати силу – інакше це не мистецтво.

До культури варто частіше застосовувати ті ж підходи, що і до бізнесу: надавати перевагу інвестиціям, а не підтримці. Адже інвестиція розрахована на створення продукту, що має користуватися попитом.

Але культура інвестування у мистецтво ще не розвинута. Навпаки, навіть найбагатші меценати надають перевагу моделі пасивного споживання. Віктор Пінчук імпортує іноземне мистецтво – але українській культурі це допомагає лише опосередковано: або через показ взірців для наслідування, або продукуванням культурного протесту.

Ще один красномовний приклад поведінки українських багатіїв – епопея з фільмом Юрія Смирнова "Пушкен :-)". Цю стрічку продюсує українська компанія "Астра-Сі". До роботи над фільмом залучили провідних російських та українських акторів, як-от Олександра Ликова, Михайла Светіна, Дмитра Лаленкова, Дмитра Ісаєва та ін. Одним із авторів сценарію фільму став Антон Лірник (Comedy Club UA).

"Пушкен :-)" – цілком конкурентноздатний продукт, "Астра-Сі" – компанія з досвідом, попередній її фільм "С днем рождения, королева" мав неабиякий комерційний успіх.

Тим не менш, у травні, якраз коли фільм відзняли, президент підписав указ про розпуск парламенту, і інвестор повів себе саме як спонсор – відмовився від подальшого фінансування, хоча й міг розраховувати на прибуток. Через це зараз робота над фільмом зупинилася, йде пошук нового інвестора. Швидше за все, це буде російський капітал – бо там кіноіндустрію розуміють та люблять. Отака напрочуд українська історія, ще одна...

Юрій Смирнов із його "Пушкеним :-)"– це не єдиний приклад, коли український культурний продукт спочатку знайде свою адекватну оцінку за кордоном, а потім вже його помітять і оцінять на теренах батьківщини. Є ще київський письменник Володимир "Адольфич" Нестеренко, за сценаріями якого в Росії знімають фільми. А скільки ще таких особистостей працюють на Захід та Росію, невідомі й нікому не потрібні тут?

А український бізнес досі ставиться до культурної сфери, як до утриманки, в ліпшому разі – як до способу очиститися від гріхів через спонсорські жертвоприношення. Та насправді українська культура цілком конкурентноздатна на масовому ринку. Просто вітчизняний бізнес безнадійно відстає від неї.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
Реклама:
Підпишіться на наші повідомлення!