Про виграші та програші

Про виграші та програші

Україна пережила свою "Карибську кризу" - в мініатюрі. І так само, як Віденська зустріч Кеннеді та Хрущова поставила крапку в конкретній ситуації, не ліквідувавши суперечності (Холодна війна тривала ще 30 років – до Нью-йоркського договору Єльцина і Буша-
Понеділок, 28 травня 2007, 22:55
Домовленості Віктора Ющенка і Віктора Януковича вже викликали жваву дискусію. Однозначно позитивним практично всім експертам видається те, що українським політикам таки вистачило здорового глузду, аби не вдаватися до силового варіанту вирішення конфлікту. Силовий варіант не призвів би до бажаного результату.

Ті, хто думали, що Ющенкові вдасться черговий раз перемогти Донбас, - помилялися, так само, як і ті, хто вірили: Янукович обов’язково покаже "кузькіну мать" галичанам. Ситуація складалася таким чином, що – не досягши компромісу – українські політики могли або втратити Україну, зберігши демократію, або зберегти Україну, пожертвувавши демократією.

У першому випадку Україна могла би розпастися на дві держави з усіма зовнішніми ознаками демократій. У другому – міг би встановитися жорсткий авторитарний (чи навіть тоталітарний) режим заради збереження цілісності країни. При цьому відбувалося б змагання між Президентом і коаліцією за те, хто першим встановить диктатуру – чи то персональну (Президент), чи то колегіальну, типу хунти (коаліція).

Слава Богу, в ситуації, що склалася, вдалося взяти тайм-аут. Домовленість Президента і Прем'єр-міністра не вирішує усіх проблем. Вона дає можливість задуматися. Дає шанс на пошук спільних рецептів для суспільства. Те, що ми пережили навесні 2007-го – аналог Карибської кризи 1962-го. Тоді світ стояв за крок від катастрофи – і лідерам США і СРСР – Кеннеді та Хрущову – вдалося цю катастрофу відвернути.

Україна пережила свою "Карибську кризу" - в мініатюрі. І так само, як Віденська зустріч Кеннеді та Хрущова поставила крапку в конкретній ситуації, не ліквідувавши суперечності (Холодна війна тривала ще 30 років – до Нью-йоркського договору Єльцина і Буша-старшого, підписаного у 1992 році), так само нічна зустріч Ющенка та Януковича не вирішує суперечності, наявні в українському суспільстві.

Цих суперечностей – чимало.

По-перше, не вирішено головне питання сучасності – криза еліт. Українські еліти втратили здатність самооновлюватися. За часів Віктора Ющенка створено всі умови для консервації еліт і ліквідовано всі ліфти, які можуть забезпечити притік "свіжої крові" в елітарну сферу України.

Люди, які перебувають сьогодні при владі, є людьми вчорашнього і позавчорашнього дня. "Помаранчеві" політики звинувачують своїх "біло-блакитних" опонентів у кучмізмі. Насправді ж "донецькі" - це кучмісти останнього призову, а націонал-демократи – кучмісти першого призову. Ющенко був таким же прем'єром часів Кучми, як і Янукович. Тимошенко – нічим не краща за Клюєва, Єхануров – за Азарова. Всі вони вийшли з кучмівської шинелі… Щоправда, деякі з кучмістів змогли мімікрувати і повернутися у владу, в'їхавши в неї на спині Ющенка та на хвилі всенародної ейфорії.

Назвіть хоча би десяток імен, які пришли на перші ролі в політиці за нових обставин. Я не маю на увазі бізнесменів, що купили собі місця в списках партій. Я кажу про активних, публічних політиків. Кучма був більш чесним, аніж Ющенко: у 1994-1995 роках він на 50% оновив еліти, а до 1999 року – на 90%. При цьому він не кричав про необхідність "декравчукизації" українського суспільства. Він робив свою справу – за принципом "Не словом, а ділом!".

Для нормального розвитку українських еліт необхідно повернути мажоритарну систему виборів – хоча би у її змішаному варіанті. Пропорційна система не відповідає інтересам українського народу. Всі розмови про необхідність структурування суспільства на партійній основі – порожні розмови.

Оскільки в суспільстві немає ідеологій, а партії є звичайними фан-клубами окремих політиків, пропорційна система є нічим іншим, як засобом задоволення амбіцій цих окремих політиків, гучно самопроголошених "лідерами партій", а також засобом заробляння грошей: вузька група партноменклатурників віднині вирішує, скільки коштуватиме місце в їх списку, хто матиме право потрапити у першу десятку, а хто – в другу сотню, кому можна озвучувати заяви і рефрени, хто може претендувати на публічність. За умови імперативного мандату депутати взагалі перетворюються на кріпаків і заручників амбіцій лідерів.

Як показують соціологічні дослідження, проведені нашим Інститутом, 64% громадян України виступають за повернення мажоритарної системи виборів, 14% - за змішану систему і лише 7% - за пропорційну. Але воля народу – навряд чи може бути аргументом для політиків, які знайшли непоганий спосіб заробітку, особливо враховуючи ціну одного депутатського мандату (від 1 млн. доларів).

Мажоритарна система є саме тим ліфтом, який найбільш природно вивозить регіональних лідерів на загальноукраїнський рівень – причому найбільш легітимно і найбільш ефективно, шляхом волевиявлення громадян. Пропорційна система – це, по суті, легітимізація права лідерів політичних партій формувати список і продавати місця у списку. Але мажоритарна система – це персональна відповідальність депутата перед виборцями. Пропорційна система – це тотальна безвідповідальність еліт перед виборцями.

По-друге, ми маємо справу з десакралізацією влади та повним падінням авторитету тих, хто наділений владою. За два місяці кризи наші політики зробили все, аби постати перед громадянами у найгіршому вигляді. Рівень авторитету Ющенка і Януковича стрімко впав…

Мій приятель – викладач одного з вузів – читав студентам лекцію з історії Близького Сходу. В ході лекції він згадав переворот генерала Касема в Іраку в 1958 році. В ході перевороту було вбито короля Фейсала, всю королівську родину, всіх колишніх і діючих міністрів, всю верхню палату парламенту і половину нижньої. Студенти – зазвичай інертні і байдужі – зустріли цю інформацію шквалом оплесків. Чи це – не показник ставлення простих громадян до влади? І чи українці не вітали б такими ж оплесками якогось українського генерала Касема? Ось тільки Україна – не Азія… (Ледве не дописав "На жаль…")

Можна провести ще десяток виборчих кампаній, але повернути авторитет владі найближчим часом буде вже неможливо.

По-третє, зберігається "двоподіл таборів", як свого часу висловився Олег Ольжич. Західна і східна еліти, донецька і львівська концепції України досі є антагоністичними. І ще не сказав свого слова Центр України. Доки в українське суспільне життя не прийде центральноукраїнська концепція України і – більше того – доки ця концепція не стане домінуючою на київських пагорбах – доти не можна говорити про подолання суперечностей в Україні.

Але це завдання напряму пов'язане з двома попередніми – зміною еліт і поверненням авторитету владі. А статися це може лише тоді, коли і Ющенко, і Янукович перейдуть зі своїх кабінетів на сторінки підручників. І чим це станеться швидше – тим краще для України.

По-четверте, країна перебуває в тому дикому стані, коли повсюди панують корупція та беззаконня. Ці негативні явища стали візитною карткою України. Під євроінтеграційним камуфляжем Україна здійснює стрімкий рух в напрямку Латинської Америки зразка середини минулого століття. При цьому корупція вже перетворилася на щось абсолютно нормальне, звичне, таке, що не викликає спротиву в населення.

Під час опитувань громадської думки понад 80% опитаних респондентів зізналися, що їм доводилося бути учасниками корупційних дій (брати або давати хабарі – як мінімум). На Закарпатті відсоток респондентів, що зізналися в корупційних діях, сягнув 100%!!! Біля половини мешканців Києва мали проблеми з законом. Для Донбасу і Закарпаття цей показник становить майже 30%. Близько 80% респондентів не довіряють міліції.

Переважна більшість респондентів вбачають у міліції, у Верховній Раді та у президентській вертикалі джерело підвищеної корупціогенності. Україна прогнила від гори донизу. І з цим необхідно щось робити. В державі, де закон перетворюється на фікцію, підвищений ризик нехтування принципами легітимності. А звідси – крок до цілої серії державних переворотів.

До речі, дії Віктора Ющенка 2 квітня 2007 року – також нехтування Конституції і також свого роду спроба державного перевороту, якому, очевидно, так і не буде дано законодавчої оцінки. В ім'я компромісу і збереження громадянського спокою. Аналогічні дії Миколи ІІ у 1907 році (розпуск Державної Думи) в історії іменують не інакше, як "Третьочервневий переворот". Так само, як абсолютно – один в один – ідентичні дії Луї Бонапарта (Наполеона ІІІ) у 1851 році у Франції.

Жодної різниці! Лише у нашому випадку пропрезидентські лизоблюди називають крок Віктора Ющенка "торжеством демократії". Я не кажу, що Віктор Янукович – стовідсотково правий. Він нарвався на радикальну відповідь. Але Президент – як гарант Конституції – не мав права порушувати Основний Закон. Він його порушив. І – де факто – перестав бути Гарантом Конституції.

По-п'яте, не вирішено ряд гострих проблем, пов'язаних з економічною складовою кризи. У нас не було прийнято акцентувати увагу на тому, що протистояння Ющенко – Янукович було лише вершиною більш глибокого протистояння Коломойського і Ахметова – протистояння, в основі якого лежать приватизаційні процеси.

Ви ніколи не задумувалися над тим, чому криза виникла саме у 2007 році – в рік, коли уряд намітив приватизацію понад 50 об'єктів – в тому числі Укртелекому та Одеського припортового – та ще й з явно заниженими стартовими цінами? Ви не задумувалися, чому опозиція так наполягала на проведенні дострокових виборів саме влітку?

Адже восени опозиція могла би сформувати парламентську більшість і уряд і посприяти Тому-Кому-Треба в приватизації цих ласих шматочків. А якби вибори пройшли восени – за сценарієм чинної влади – уряд виконував би свої обов'язки аж до Нового року. Тому і Той-Хто-Треба мав би не дніпропетровську, а донецьку прописку…

І чи не задумувалися Ви, чому на політичні акції тратилися цьогоріч надзвичайні кошти – такі кошти, які компенсуються лише за рахунок надзвичайно цінних об'єктів. І довкола Президента, і довкола Прем'єра сидять люди, що вміють рахувати гроші і уявляють владу як машину з конвертації політичних гасел в матеріальні цінності. Тобто, якби на кону стояли лише політичні питання – не було би такого серйозного вливання грошей у вуличні акції.

Нарешті, чи не задумувалися Ви, чому компроміс між Президентом і Прем'єром став можливим лише тоді, коли уряд вустами першого заступника міністра фінансів В. Копилова оголосив про встановлення мораторію на приватизацію Укртелекому та Одеського припортового у 2007 році? Тобто, коли мораторій буде знято, можна очікувати і нових пертурбацій в довколаполітичному просторі, і розвалів коаліції, і демаршів фракцій. Але знову – під красивими гаслами "Збережемо законність", "Ні – корупції у Верховній Раді!" тощо…

Аналізуючи ситуацію, що склалася, можемо висунути гіпотезу: в результаті домовленостей між Прем'єром і Президентом програв особисто Президент, але виграло його оточення. І водночас програло оточення Януковича, але виграв особисто Янукович.

Що наштовхує на таку думку?

(продовження статті читайте тут)

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!