Україна: перспектива банкрутства і гіперінфляції

Для виходу з економічної кризи потрібні не тільки зусилля кожного, а й продумане загальне управління економікою як єдиним цілим. Його звично називають макроекономічним регулюванням.

Критерієм його ефективності, перш за все, треба визнати збільшення обсягів і покращення якості капітальних інвестицій задля максимізації росту ВВП.

Встановлено, що інвестиції зростають, якщо збільшуються фінансові ресурси економіки, мінімальною є цінова інфляція, у насиченому стані - фінансові ринки, дають високу прибутковість капіталовкладення.

На жаль, інвестиції в Україні падають, фінансові накопичення зменшуються, більшість підприємств працюють упівсили. Як впливає на усе це макроекономіка?

Крах ілюзій

В Україні спостерігається фактичний провал усіх фінансово-інвестиційних підсистем.

Через падіння обсягів виробництва і зростання енерговитрат у 2009 році об'єктивно зменшилися доходи підприємств і громадян. Кількість збиткових компаній подвоїлася. Позички підприємствам від банків у реальному обчисленні скоротилася на 14,3%.

Прямі надходження до бюджету зменшилися приблизно на 50 мільярдів гривень, або на 20%. Це позначилося на 2,5-кратному падінні державних інвестицій. Уряд не мав таких резервів, як сусіди України на Сході і Заході.

Джерелом накопичень могли бути доходи від приватизації, проте вона з 2005 року фактично заморожена, а кошти від продажу "Криворіжсталі" не збережені.

Ніби сніг на сонці, почали танути ресурси банківської системи. Протягом 2009 року сума усіх гривневих депозитів скоротилася більш ніж на 32 мільярди гривень.

Депозити в іноземній валюті за цей період схуднули на 1,2 мільярда доларів або на 9,7 мільярда гривень. Якщо ж врахувати знецінення гривні внаслідок інфляції, то знищено 91,4 мільярда гривень депозитів - 25,9% від їх суми на початок року.

Стискання ліквідності банків та їх перехід на спекулятивні ринки валют, дорогоцінних металів і держбондів не могли не уразити кредитування економіки. Не тільки не було нових позичок - установи стягли з підприємств і населення більше 112 мільярдів гривень, або 19% від суми кредитів на початок 2009 року.

Шалених темпів сягнула втеча валютних капіталів. За 2009 рік від'ємне сальдо міжнародного руху валюти склало 13,7 мільярда доларів. Банки і корпорації перекачали за кордон відповідно 7,6 і 0,28 мільярда доларів, уряд - 1,2 мільярда.

У позабанківський обіг громадяни перевели ще 9,6 мільярда доларів. За торгівельно-платіжними балансом у сухому залишку - мінус 2,7 мільярда доларів, в основному внаслідок встановлення "європейської" ціни на газ.

Трохи поліпшив ситуацію приплив прямих інвестицій - на 4,5 мільярда доларів. Інакше картина претендувала б на опис фінансової катастрофи.

Як же можна було довести країну до такого стану, і чим займалася влада?

Утопія державного монополізму

По-перше, уряд вдався до безпрецедентних міжнародних запозичень. Всього отримано більше 11 мільярдів доларів кредитів та 2 мільярди доларів додаткових коштів МВФ - спеціальних прав запозичень.

Біля 6,8 мільярда доларів витрачено на фінансування широкого дефіциту урядового бюджету, який включає приріст боргу "Нафтогазу" і передачу боргів стабфонду, інші кошти - на поповнення валютних резервів НБУ.

Враховуючи, що реальна необхідність у запозиченнях складала 3,9 мільярда доларів, решту кредитів - 9,8 мільярда доларів - треба визнати зайвими.

Дармові гроші й роздавалися кому завгодно. Ними фінансувалися поточні потреби бюрократії, і вона ні в чому собі не відмовляла: адміністративні витрати у кризовий рік зросли на 30%.

Гроші йшли також на внутрішні і зовнішні газові розрахунки, бонуси апарату державних корпорацій, курсові ігрища НБУ. І жодних витрат інвестиційного призначення. Значить, повертати ці борги ніхто не збирався.

По-друге, влада пішла на безмежне розширення дефіциту бюджету. Можна очікувати, що залучені урядом боргові суми, а отже, і профінансований бюджетний дефіцит, досягнуть у 2009 році 70-75 мільярдів гривень.

З цих коштів до 55 мільярдів гривень надійшли з траншів МВФ та інших іноземних кредитів, до 20 мільярдів гривень залучено за допомогою розміщення державних боргових паперів на внутрішньому ринку.

До вказаних сум треба додати зростання урядового боргу на 29,3 мільярда гривень внаслідок прямого отримання позик від Нацбанку в обмін на державні облігації, що є незаконним, а також наперед сплачені податки підприємствами і суми неповернутого ПДВ експортерам.

Загальна величина широкого дефіциту - більше 100 мільярдів гривень, або 11% ВВП. Слід додати, що апетити Кабміну щодо поглинання ресурсів фінансових ринків є значно більшими: всього за рік Мінфін випустив в обіг облігацій на 74,5 мільярда гривень, тобто ще не отримало за них 25,2 мільярда гривень.

Очевидно, метою урядовців є максимальна централізація коштів економіки. Фінанси, якими розпоряджається Кабмін, зросли за рік приблизно на 80 мільярдів гривень, тоді як втрати ринкових капіталів треба оцінити утричі більшими.

Отже, централізація зменшила загальні накопичення економіки і знищила ринкові інвестиції, не породивши державні.

По-третє, Кабмін почав втручатися у розподіл ринкових кредитних коштів. Він змусив НБУ надати йому позичку на 29,3 мільярда гривень, яка використана ніби-то на поповнення фондів державних банків, хоча на неї, як мінімум, могли претендувати усі 180 українських кредитних установ.

Націоналізувавши три банки, уряд вирішив зібрати на ринку усі вільні ресурси, не зупиняючись перед необхідністю платити за них будь-які відсотки. Він також почав розпоряджатися активами цих трьох установ та майном, отриманим під заставу, хоча реально законодавчих підстав для цього немає.

Тепер один банк втратив заставні цінності, а інший - їх отримав. Фактично центральний орган державної влади проводить операції з поглинання, злиття і ліквідації фінустанов, а це не входить до його прав і компетенції.

Також Мінфін випустив в обіг втричі більше держбондів, ніж вдалося продати за реальні гроші. Несплачена частина облігацій наперед зв'язала майбутнє збільшення капіталів кредитного ринку.

Це стало можливим завдяки штучним комбінаціям із стабфондом, який став інструментом неконтрольованого збільшення дефіциту бюджету і боргового фінансування.

У підсумку виконавча влада стає головним акумулятором банківських ресурсів, а її банки - головними кредиторами, які, проте, не кредитують основну частину реального сектора економіки. Що в цих умовах залишається робити 150 банкам? І коли дочекаються позичок приватні підприємства?

По-четверте,  величезні обсяги державних зовнішніх і внутрішніх запозичень у 2009 році, які склали 140 мільярдів гривень, обумовлюють величезні витрати бюджету на обслуговування суверенного боргу. Це поза розумними межами.

На початок 2010 року зовнішній борг держави виріс до 30 мільярдів доларів або 240 мільярдів гривень, внутрішній - майже до 75 мільярдів гривень.

Можна передбачити, що загальні витрати бюджету з обслуговування боргу у 2010 році при курсі 7,5 гривні за долар складуть 43 мільярди гривень, при курсі 8 гривень за долар - на 3 мільярди гривень більше.

Це означає зростання бюджетного дефіциту у 2010 році до 100-105 мільярдів гривень, хоча Кабмін проігнорував цю потребу у проекті фінплану-2010.

Зрозуміло, що отримати такі запозичення з внутрішнього ринку уряд не зможе. Очікувати, що МВФ надасть ще 12-13 мільярдів доларів для покриття дефіциту - несерйозно. Якщо ж навіть таке станеться, така валютна хвиля продовжить руйнувати українські фінанси і затягне Україну у боргову безодню.

Можна сказати, що антикризові дії влади ведуть економіку до фінансового голоду вже у 2010 році. Суверенний борг накопичується за принципом снігової кулі, і невдовзі держава змушена буде оголосити свою обмежену неплатоспроможність.

Централізація ж ресурсів і монополія у розподілі кредитів - дорога до державно-монополістичної економіки без приватної власності. Проте така система могла діяти лише за комуністичної епохи і повертатися до неї - утопічний шлях.

Монетаризм навиворіт

Як за таких обставин діяв у 2009 році грошовий регулятор? Щонайгірше.

По-перше, спостерігаючи крах валютної ліквідності українських банків перед зовнішніми кредиторами, він надав установам масштабні позики гривневого рефінансування і паралельно продавав їм долари.

Так, у першому півріччі 2009 року НБУ видав банкам позичок на 55,7 мільярда гривень. Чистий приріст цих кредитів за мінусом вилучень на депозитні рахунки НБУ склав 36 мільярдів гривень.

Крім того, він збільшив фонди банків ще на 20 мільярдів гривень, купивши у них держоблігації. Валютних же інтервенцій регулятор здійснив на 7,2 мільярда доларів. Оскільки населення за цей час купило у банків 4,2 мільярда доларів, останні без зайвих зусиль поклали у кишеню 3 мільярди доларів.

У другій половині 2009 року тактика змінилася. Емісійне рефінансування впало удесятеро до 5,7 мільярда гривень, гривневі мобілізаційні операції зросли удвічі, і чистий приріст кредитних фондів банків став від'ємним - 28 мільярдів гривень.

Тим не менш, установи купили з резервів НБУ 5 мільярдів доларів, а продали населенню 5,2 мільярда доларів. Очевидно, банки не потребували валюти. Основні доларові нагромадження вони зробили у жовтні-грудні 2008 року, коли викупили у НБУ 10,3 мільярда доларів - чистий прикуп склав 7 мільярдів доларів.

Чому регулятор накачував платіжно-кредитну масу, зрозуміло: він сприяв конвертації обов'язкових іноземних боргів банків у гривневі, необов'язкові, перед самим собою, а також дозволив їм заробити на перепродажі 9,4 мільярда доларів.

Навіщо ж він стерилізував позичкові фонди економіки, пояснити важко. До речі, це вже вдруге патрон кредитних установ експериментує над грошовою системою.

Уперше це трапилося у першому півріччі 2008 року, коли він вилучав з обігу гривню для боротьби з інфляцією. Спочатку це призвело до штучної ревальвації курсу, а потім - до його обвалу у кінці 2008 року.

У 2009 році експеримент з видалення частини платіжних засобів не міг закінчитися лише кризою боргової системи.

По-друге, ринок сподівався, що регулятор зміцнить курс гривні, щоб повернути до неї довіру. Однак НБУ діяв непевно. Продаючи долари, він вирівнював валютний дисбаланс, а надаючи гривневі позики - підштовхував попит на валюту.

Курс різко коливався. У січні-лютому він падав щомісяця на 20-25 копійок до 8,42 гривні за долар, у липні - зріс на 20 копійок до 7,8 гривні, у серпні-вересні - знову щомісячно падав на 30-32 копійки до 8,5 гривні за долар.

Далі, завдяки стисканню грошового обороту, ставка курсу знову змінила тренд, і у грудні вона підвищилася до 7,96 гривні за долар. Вартість гривні стала явно завищеною, що продовжує зацікавлювати громадян скуповувати долари.

По-третє, можна зробити висновок: визначеної політики і не було. Як і беззастережне наповнення економіки зайвими грошима, так і самовпевнене скорочення засобів обігу є шкідливим для національного господарства.

Зайва гривня б'є по курсу, і національні платіжні засоби переливаються з кредитного обігу у спекулятивний. Фізичне ж відсікання частини монетарної маси породжує дефіцит кредитних ресурсів, неплатежі і штовхає вгору процентні ставки.

Неправомірним є й індивідуальний принцип розміщення емісій, який домінує в операціях НБУ при видачі позичок рефінансування. Це завжди суб'єктивно, порушує права інших учасників ринку і створює можливості для спекуляцій.

Окрім того, з моменту початку емісійного надування обороту - з жовтня 2008 року регулятор видав банкам 199,8 мільярда гривень - зупинилося надходження до установ депозитних вкладів.

Втім і після вилучення грошей з обігу депозитний сектор не відновився. Тільки за однією їх категорією - валютними вкладами - люди активніше нарощували депозити, що пояснюється їх вірою у стабільність долара.

Висновки наступні.

Врівноваженого стабільного курсу не могла забезпечити нестабільна грошова політика. Даремно накопичений державний борг і марно витрачені національні резерви. Люди не довіряють гривні і продовжують скуповувати долари.

Нацбанк дбав не про українську грошову одиницю, а про комерційні банки, аби ті не збанкрутували. Однак такий підхід шкодив усім, у першу чергу, фінансовим посередникам, які не можуть повернути надані клієнтам валютні позички.

Регулювання спричинило відплив іноземних капіталів, і цей процес триває. Підірвані ринкові кредитні і депозитні відносини. Спустошена позичкова система не спроможна фінансувати амбітні дефіцити державного бюджету.

Спроби ж прямого кредитування уряду ресурсами НБУ - це метод знекровлення ринкових фондів економіки і прояв ностальгії за радянським минулим.

Далі буде

Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ