Розкіш як політика

Вони різні люди, але зійшлися в одному: пересмикують суть проблеми, яка зводиться до необхідності, з одного боку, наповнювати бюджет, з іншого - стимулювати розвиток економіки.

Сергій Тігіпко, голова власної партії "Сильна Україна", колишній комсомолець і комуніст, висунув і просуває тезу щодо необхідності введення податку на розкіш. Ця ідея не нова, вона вже застосовувалася у різних країнах. Правда, він не конкретизує, скільки грошей від запровадження такої норми отримає бюджет.

Петро Симоненко теж хоче бути захисником бідних верств населення, але утримується від підтримки Тігіпка у питанні введення податку на розкіш, бо має чималу власність у Києві по вулиці Московський, 46/2 та у селі Горенка, розташованому у десяти хвилинах їзди від столичного метро "Нивки".

Саме тому Симоненко підтримує введення диференційованого податку на дохід. Політика ж публічної тріскотні щодо підтримки бідних і старих - це єдина реальна основа пропагандистської риторики комуністів.

Щодо пропозиції Тігіпка. В Україні біля восьми тисяч офіційних та тіньових гривневих мільйонерів. Середній розмір їх домівок складає 800 квадратних метрів. Ті метри, які перевищують "норму" у 100 метрів, урядовець пропонує обкладати раз на рік податком від однієї до десяти гривень за кожний "зайвий" квадрат.

Тобто за "зайві" 700 квадратів 8 тисяч мільйонерів заплатять на рік 5,6-56 мільйонів гривень. Приблизно стільки - за дорогі машини та яхти. Всього "набігає" 11-110 мільйонів гривень на рік. І все, бо обкладати податками дорогі прикраси дружин, дочок та повій мільйонерів неможливо.

Залежності від шкали податків на дохід додатково можна було б отримати 5-10 мільярдів гривень, хоча точно відомо, що частина доходу піде у тінь, зменшуючи цю суму. Але візьмемо максимум податку - 10 мільярдів гривень.

Якщо скласти додаткові суми названих податків, то разом вийде 10-11 мільярдів гривень. Це суттєва сума, але чи вирішує вона проблеми збалансування бюджету та державного боргу? Звичайно ж, ні, бо останні вимірюються сотнями мільярдів.

Виникає питання: навіщо Тігіпко і Симоненко просувають приблизно однакові за своєю сутністю податкові пропозиції, які суттєво не вплинуть на нинішній економічний стан країни?  Не вміють рахувати чи щось інше?

Все просто. Тігіпко своєю пропозицією пересмикує суть проблеми, намагаючись податком на розкіш підмінити податок на виробничу і власну нерухомість. Вона може вимірюватися десятками і навіть сотнею мільярдів гривень, адже загальна вартість основних засобів виробництва країни перевищує 3 трильйони гривень.

Саме такий податок на нерухомість міг би дієво вирішити питання щодо наповнення бюджету та його перерозподілу між багатими і бідними задля пожвавлення попиту, який сьогодні є одним з небагатьох важелів економічного зростання. За певних умов у подальшому цей податок можна було б скасувати.

Саме так діяли уряди розвинених країн у часи економічної скрути. Саме так оподаткувалися земля та її орендарі. Саме так було в СРСР - кожне підприємство платило диференційований за галузями податок на основні засоби виробництва.

Приблизно так же пересмикує суть питання і Симоненко. Чого ж обидва політики намагаються досягти?

По-перше, вони хочуть прорекламувати себе і свої партії.

По-друге,  вони переслідують власні економічні інтереси. Податки все одно будуть збільшені, то нехай для них вони зростуть менше.

По-третє, і Тігіпко, і Симоненко бояться зачепити справжні інтереси багатих, бо тоді вони опиняться поза політикою і не зможуть використовувати владу для збагачення.

Це і є економічна правда.