В українському податковому кодексі є дивний момент — два способи оподаткування трудового доходу.

По-перше, спрощена система оподаткування із низьким маржинальними податковими та пенсійними ставками. Наприклад 5% податку на доходи за певних умов замість 18%.

По-друге, загальна система оподаткування, яка передбачає значно вищі податкові ставки.

Спрощена система оподаткування призначена для підприємців із порівняно невеликим обсягом річного доходу — до 5 млн грн, що на початку 2017 року приблизно дорівнює 185 тис доларів. Мета цієї системи — стимулювати підприємництво шляхом мінімізації податкового та адміністративного навантаження на малий бізнес.

На жаль, спрощеною системою оподаткування зловживають. Існують підприємства, приміром, роздрібні мережі, або навіть цілі галузі, наприклад IT, де тисячі де-факто штатних співробітників великого бізнесу отримують винагороду за свої послуги як приватні підприємці.

Система спрощеного оподаткування є лазівкою, яку масово використовують українські підприємства. Щоб закрити цю лазівку, уряд, політичні аналітики та міжнародні організації, зокрема МВФ, напалягають на мінімізації різниці в податкових ставках між цими двома системами, а також на покращенні адміністрування податків.

Бізнес-спільнота, деякі експерти й політики були проти, що призвело зокрема до зриву податкової реформи восени 2015 року.

У цій статті ми стверджуємо, що підхід до закриття лазівки є неефективним і містить концептуальні недоліки. Окрім того, ми вважаємо, що реальна проблема полягає в іншому, а саме у філософії адміністрування податків.

Наразі українські податкові органи ставляться до бізнесу і підприємців як до ворогів, яким не можна довіряти сплату податків і за якими слід наглядати.

Згідно з такою ідеологією, бізнес-діяльність підлягає комплексному регулюванню, і без серйозної підготовки документів неможливо отримати навіть спрощений податковий статус або реєстрацію незалежної діяльності, наприклад, адвокатів та нотаріусів. Крім того, всі переступи й порушення караються без жодних попусків.

Ми бачимо в цьому підході фундаментальну проблему.

Сучасна українська держава не гарантує добробут своїх громадян. По-перше, Україна перестала бути патерналістською державою. Хоча вона ніколи не була по-справжньому патерналістською державою, лише на словах.

По-друге, уряд не має ресурсів для забезпечення своїм громадянам високого рівня життя.

Але, оскільки жоден уряд за останні 25 років не зміг виконати зобов’язань дбати про своїх громадян, держава повинна це визнати і, принаймні, дати громадянам можливість забезпечити себе.

Це означає, що фізичні особи й малі підприємства не повинні сплачувати податки й збирати купу документів, якщо їхній дохід на душу населення не перевищує певну суму, приміром, два неоподатковуваних мінімуми на місяць[1].

Зокрема, держава повинна відмовитися від вимог щодо реєстрації приватних підприємців і встановити нульову податкову ставку для тих, хто отримує малий дохід. Окрім того, держава має відкликати недавно прийнятий закон, який передбачає сплату єдиного соціального внеску навіть "сплячими" підприємцями, які не отримують дохід.

На нашу думку, обов'язок держави — забезпечити мінімальний рівень життя тим, хто може заробити на нього самостійно, важливіший за право держави стягувати з усіх податки. Подібним чином боротьба зі зловживаннями спрощеною системою оподаткування не виправдовує витрат на введення додаткових зборів і бар'єрів для реальних малих підприємців.

Іншими словами, якщо держава не забезпечує достатнього мінімального рівня життя, вона втрачає моральне право стягувати податки з тих, хто може заробити на цей рівень самостійно [2].

Звісно, держава може і має стягувати податки з тих, хто заробляє більше цього рівня.

Яким чином ми можемо мінімізувати зловживання спрощеною системою оподаткування з боку великого бізнесу? Є два підходи.

По-перше, держава може вимагати від підприємців доказів, що вони не є працівниками великих компаній, або що джерело їхніх доходів не виходить за межі дозволених категорій. Такий підхід змушує платити тих, хто не зловживає системою, і не є морально виправданим. Окрім того, він не працює.

Другий підхід полягає в тому, що держава має перевіряти, чи дійсно платежі, здійснені великими компаніями фізичним особам, можна кваліфікувати як винагороду приватним підприємцям. Для держави це затратно, тому деякі з цих витрат можна передати великим підприємствам. [3] Це справедливіший розподіл податкового тягаря.

Справа в тому, що українська влада втратила моральне право суворо вимагати податкової оптимізації, відтак ухилення від сплати податків стало настільки поширеним.

Держава не в змозі забезпечити сприятливий для бізнесу клімат, в якому можуть процвітати компанії й приватні підприємці. Бізнес в Україні часто існує не завдяки, а всупереч державі.

Втім, уряд залежить від бізнесу й податків, які сплачує останній, щоб забезпечити громадянам суспільні блага й соціальну захищеність. Отже, українські податкові органи мусять поважати бізнес. Захист бізнесу і сприяння його зростанню має стати першочерговим пріоритетом, а стягнення податків на час економічної кризи може відійти на задній план.

Наостанок — одне застереження. Ми не виступаємо за звільнення від покарання у випадках зловживання податковим законодавством із боку великих корпорацій, які часом ухиляються від сплати податків за допомогою політичних зв’язків і висококваліфікованих юристів.

Ні, ці корпорації мають нести найбільше податкове навантаження, і держава мусить за цим слідкувати. На нашу думку, держава може й повинна допомогати малому бізнесу й фізичним особам вижити в сучасному слабкому економічному середовищі шляхом мінімізації податків та адміністративного тягаря.

Навіть якщо доведеться наражатися на ризик зловживань із боку великих підприємств.

________________________________________

[1] За українським законодавством, підприємці, які хотіли б отримати право сплачувати податки за спрощеною системою оподаткування або за загальними правилами, мусять зібрати велику кількість документів.

Водночас, великі компанії можуть самі займатися документообігом, що вони, власне, й роблять, ставлячись із повагою до штатних співробітників. Таким чином, ця перешкода є необгрунтованою і марною.

[2] Наразі податкові пільги на доходи фізичних осіб є дуже низькими (689 грн у 2016-му і 800 грн у 2017) і застосовуються тільки до доходів, отриманих у якості офіційної зарплати.

Відтак, люди, які заробляють невеликі гроші на нерегулярній основі, не можуть скористатися навіть цією невеликою перевагою. Натомість, вони просто відмовляються повідомляти про свої доходи і сплачувати за них податки.

[3] Наприклад, держава може створити систему, за якої кожна фізична особа залежно від доходів може автоматично претендувати на право на спрощену систему оподаткування, але зобов’язана наприкінці року подавати податкову декларацію.

Окрім того, підприємства зобов’язані надавати податковим органам інформацію про кожну фізичну особу, яка протягом року отримує (значну) кількість грошей. Податкові органи можуть звірити задекларовані доходи фізичних осіб зі звітами про доходи, представлені компаніями, й розслідувати підозрілі випадки.

Така система вимагатиме некорумпованих і компетентних податкових органів, що можуть відстежувати осіб, які отримують гроші від організацій, але не декларують доходи і не сплачують податки.

Тимофій Милованов, Зоя Милованова, VoxUkraine, спеціально для ЕП