Проблеми корупції, марнотратства і хронічно неякісних державних послуг турбують кожного українця.

Традиційно відповідальність за ці хвороби покладають на неефективність влади та недобросовісність чиновників.

Однак коли ми нарікаємо на шалені "відкати" чи "матеріальну допомогу" депутатам, забуваємо, що значна частина вини за такий стан справ лежить на мовчазній згоді простих громадян.

Погане усвідомлення зв'язку "мої гроші - податки - державні витрати" є ключовою причиною байдужості до марнотратства та корупції.

Переважна більшість українців вважає, що бюджет - це витрати великого бізнесу, тому звичайний українець не повинен перейматися "чужими" грошима. Проте відсутність безпосереднього контакту з податківцями не означає, що українець лише споживає з бюджету і нічого туди не сплачує.

Держава просто делегує кропітку роботу із збору мільйонів дрібних "членських внесків" так званим податковим агентам, тобто організаціям, які мають справу з нашими грошима, коли наймають нас на роботу чи продають нам товари.

Тому коли ми говоримо про великих платників податків, то фактично ми говоримо про великих податкових агентів.

За таких умов постає важливе завдання захисту прав платників податків. Адже навіть у звичайному магазині буває важко отримати якісні послуги без активного відстоювання своїх прав. Що вже говорити про державу?

Втім, відстоювання своїх прав як платників податків серед українців непопулярне, можна навіть сказати - нелегітимне. Ще в радянському минулому ми звикли, що "качати права" - це прояв непомірного нахабства: колектив таке засуджує.

Тим більше, коли це стосується держави, яка нас "безкоштовно" вивчила та виростила. Справді, які тут можуть бути вимоги?

Проблема у тому, що нема абстрактної держави, яка усіх "безкоштовно" годує, а є мільйони громадян, які роблять внески, щоб підтримувати літніх людей. Є мільйони більш заможних українців, які допомагають менш заможним. І є велика країна з багатьма регіонами, які в складчину наймають на роботу чиновників.

Цей звіт - спроба на цифрах показати, чому права платників податків легітимні, і чому насправді звичайний українець, а не промислові гіганти чи олігархи, з середньою зарплатою 2-3 тис грн є основним "спонсором" держави.

Хто утримує державу

Уся система державних фінансів тримається на дрібних внесках мільйонів українців. Так, саме пересічний українець, а не промислові гіганти чи олігархи утримує величезний державний апарат, оплачує державні закупівлі і сплачує рахунки за усіма соціальними зобов'язаннями.

На жаль, зв'язок "мої гроші - податки - державні витрати" в широкій масі майже ніхто не усвідомлює, за винятком приватних підприємців, які власноруч відносять кошти до державної скарбниці. Проте, якби не гроші рядових працівників та звичайних споживачів, то не існувало б двох третин державних доходів.

Фото УП

Цікавий факт.

Середній українець, який отримував 2 157 грн "чистої" зарплатні на місяць у 2011 році - дані Держкомстату, щомісяця сплачував на утримання держави близько 2 092 грн і 25 102 грн на рік! Тобто майже стільки ж, скільки отримував на руки! Як це можливо? Давайте розбиратися.

Перш за все, ми повинні говорити про податок на доходи фізичних осіб - 15% - та єдиний соціальний внесок - 36,76%. Це ті податки та відрахування, які існують для більшості з нас лише теоретично.

Кожен працівник нібито знає, що на зарплату здійснюються нарахування, але в реальності його цікавить лише "чиста" зарплата, інше - проблеми роботодавця. Та навіть більше: часто працівник навіть чітко не може сказати, чи взагалі на його доходи сплачуються податки, чи його зарплата "сіра", тобто "у конверті".

Проте, якби наші співвітчизники, які отримують легальні доходи, таки поцікавилися цими загадковими "відрахуваннями", то були б дуже здивовані сумами, які вони делегують роботодавцю сплачувати за них до бюджету.

У випадку тієї ж зарплати це щомісячні 381 грн податку на доходи або 4 572 грн на рік, а також щомісячні 1 063 грн соціальних внесків або 12 756 грн на рік.

Тобто заробивши близько 3 600 грн "брудними", враховуючи соціальні внески, на місяць, середній українець автоматично віддає третину заробленого, а це потенційні 1 444 грн щомісячних витрат на сім'ю, на себе чи просто заощадження.

Податки, які ми платимо, грн на місяць, 2011 рік

Єдиний соціальний внесок на графіку включає частину внеску, яка сплачується роботодавцем та найманим працівником. Джерело: Держстат, Мінфін. Оцінка: CASE Україна

Податки на роботі, з доходів або прямі податки, грн, 2011 рік

* - дані Держстату про середньомісячну зарплату за усіма секторами, ** - оцінка CASE Україна, *** - без урахування неоподатковуваного мінімального доходу. Джерело: Держстат. Оцінка: CASE Україна

Однак "абстрактні відрахування із зарплат" - це ще не все, що платить українець на утримання держави.

Приблизно четверта частина тих грошей, що працівник отримав на руки, незалежно від того, дохід легальний чи "у конверті", також "непомітно" стягується державою до бюджету у вигляді державних націнок на товари - так звані податки на споживання: ПДВ, імпортні мита, акцизи.

Кожного разу, коли ми купуємо будь-що в магазині чи платимо за комунальні послуги, держава до собівартості товару чи послуг додає ще свою націнку - 20% ПДВ. Якщо ж це алкоголь, тютюн чи пальне, то до цієї націнки ще додається акциз. Купуєте імпортний товар - сплачуєте ще й імпортне мито.

Іншими словами, навіть якщо громадянин власноручно не відносить кошти в державну скарбницю і навіть якщо не отримує офіційні доходи, він все одно є "спонсором" української держави.

Система побудована так, щоб усі платежі здійснювалися за замовчуванням. Це можна вважати однією з ключових проблем відсторонення громадян від громадських бюджетних коштів.

Однак така завуальована форма стягування податків не змінює суті питання: саме мільйони пересічних громадян утримують державу і в повному обсязі платять за все те, що нібито їм "дарує" держава і "щедрий" чиновник.

Податки в магазині, грн, 2011 рік

* - з розрахунку 22 млн осіб економічно активного населення у віці 15-70 років на кінець 2012 року, ** - оцінка на основі загальних доходів бюджету від акцизних зборів та імпортного мита. Джерело: Мінфін. Оцінка: CASE Україна

З чого складається ціна товару

Джерело: Мінфін. Оцінка: CASE Україна

Структура ціни, грн.

Оцінка: CASE Україна

Основні джерела наповнення бюджету, центральний та місцеві

Джерело: Мінфін

Джерела наповнення Пенсійного фонду

Джерело: Пенсійний фонд

На кого працює податковий агент

Майже повне відсторонення більшості українських громадян від держбюджету має чітку причину: 90% українців ніколи власноруч не сплачували податки.

Більше того, серед широкої громадськості побутує думка, що є кілька сотень великих платників - олігархів чи державних підприємств, з яких держава стягує податки і за рахунок цього утримує соціальну сферу, годує пенсіонерів.

А оскільки бюджет - це витрати великого бізнесу, то маленькому українцю нема жодних причин перейматися корупцією т при використанні "чужих" грошей.

Однак відсутність безпосереднього контакту з податківцями не означає, що ви лише споживаєте з бюджету і нічого туди не сплачуєте. Просто податки з вас стягує і відносить до скарбниці так званий податковий агент.

Хто такий податковий агент? Це магазин, куди ви ходите за продуктами. Це ваш роботодавець, який нараховує зарплату. Це комунальні служби, яким ви сплачуєте за тепло, воду та прибирання прибудинкових територій. Це усі підприємства, установи і навіть приватні підприємці, які мають справу з вашими грошима.

Навіщо потрібен податковий агент? Держава не хоче виконувати "брудну" роботу і збирати з мільйонів платників податків невеликі "членські внески", тому делегує це завдання установам, які вам щось продають чи наймають вас на роботу.

Людина заплатила в магазині за цукор, і 20% від сплаченого магазин "відносить" до бюджету - це податок на додану вартість - ПДВ. Працівник заробив підприємству гроші і собі зарплату - роботодавець відклав третину заробленого для того, щоб "передати" ці кошти до соціальних фондів та до бюджету.

Усі ці стягнуті податки накопичуються податковими агентами і організовано, раз на місяць чи на квартал перераховуються до скарбниці.

Фото АР

Тому коли ми говоримо про великих платників податків, які нібито є основними годувальниками бюджету та бюджетників, то ми говоримо про великих податкових агентів, які зобов'язані накопичувати на своїх рахунках делеговані споживачами та найманими працівниками до сплати податки.

Отже, виходить, що податкові агенти, яких звично називають платниками податків, за своєю суттю є просто посередниками між громадянами та державною скарбницею. У той же час власниками сплачених податків були, є та залишаються пересічні громадяни - покупці в магазинах та працівники на підприємствах.

Хто сплачує податок на додану вартість

Податок на додану вартість належить до найцікавіших винаходів людства. Цей податок наскрізь проходить через увесь виробничий ланцюг.

І не важливо, в якому році, у якій країні чи на якому континенті вироблялися складові для певного товару чи навіть послуги - врешті-решт ПДВ доходить до кінцевого споживача, який, власне, цей податок і сплачує.

Складність адміністрування ПДВ створює навколо цього податку не тільки багато зловживань, а й багато міфів. Один із найбільш поширених полягає в тому, що ПДВ переважно сплачують великі підприємства, які купують обладнання, сировину чи інші складники для виробництва, де в ціну уже закладено ПДВ.

В основі цього бачення (підприємства - основні платники ПДВ) лежить той факт, що виробники вносять основну частину податку на додану вартість до бюджету авансом. Іншими словами, ще на етапі проміжного виробництва підприємство бере на себе додаткові витрати, пов'язані з ПДВ, закладаючи їх у ціну товару.

Наприклад, для того, щоб виробити автомобіль, автозавод купує необхідні складові та деталі, у вартість яких уже "зашито" ПДВ. Так виробник кредитує бюджет, а сплачений ПДВ так і називається - податковий кредит.

Однак щойно продукт потрапляє до рук кінцевого споживача, всі витрати, пов'язані з ПДВ, відшкодовуються з кишені покупця в повному обсязі.

Умовна схема кредитування бюджету через ПДВ

Найяскравіше факт оподатковуваності кінцевого споживання демонструє механізм відшкодування експортного ПДВ.

Йдеться про те, що держава повертає виробнику сплачений авансом податок, якщо вироблений товар чи послуга продається за межами України, тобто коли покупець не зобов'язаний сплачувати податок чужій для нього державі.

Однак кінцевими споживачами часто і є виробники, тобто великі підприємства.

Коли купується обладнання і при цьому сплачується ПДВ, це є інвестиція, яка буде окуповуватися протягом багатьох років, і в даний конкретний рік саме ці інвестиційні витрати і будуть кінцевим споживанням - протягом наступних 12 місяців ніхто з покупців не буде відшкодовувати виробнику цей ПДВ.

Так, "розпорошеність" ПДВ між періодами може наштовхувати на такі висновки. І це ще одна причина, чому ПДВ вважається "податком великих підприємств".

Зробивши інвестицію, виробник не просто дає державі кредит у вигляді ПДВ, він дає державі довгостроковий кредит, який йому повертають роздрібні покупці невеликими внесками протягом багатьох років.

Адже яку б інвестицію ви не розглядали, за винятком виробництва зброї для армії чи інших продуктів для громадських потреб, усі інвестиції мають на меті продаж кінцевих продуктів звичайним покупцям.

Якщо ми говоримо про виробництво сталі, то маємо на увазі покупців нерухомості чи автомобілів, для створення яких ця сталь використовується. Якщо ми говоримо про бурову установку, то маємо на увазі автолюбителів, які купують бензин, вироблений з нафти, видобутої цією установкою.

Іншими словами, не важливо, коли і як підприємство кредитувало державу сплатою ПДВ - у кінцевому результаті цей кредит погашає пересічний громадянин.

Далі буде