Друга хвиля глобальної економічної кризи неминуча

Друга хвиля глобальної економічної кризи неминуча

Вівторок, 13 грудня 2011, 10:21 -
Уряди, залазячи "по вуха" в борги, створювали видимість відновлення економічного зростання. Яскравий приклад - США, в яких лише за три роки суверенний борг зріс з 9,5 трлн доларів до більше ніж 15 трлн доларів. При цьому сукупне зростання економіки США за ці три роки в кращому випадку становило лише 5-6%.

Друга, головна, хвиля глобальної економічної кризи наближається. Те, що це станеться, вже не мають сумніву ані фахівці, ані політики.

Але і перші, і другі, говорячи по другу хвилю економічної кризи, більшою мірою концентрують увагу на проблемі надмірних суверенних боргів розвинутих країн світу – Сполучених Штатів Америки, Японії та більшості країн Євросоюзу.

В той же час, очевидно, що природа цієї кризи значно глибша. Це перша криза справді глобальної економічної системи і пов’язана вона саме з глобалізацією світової економіки.

Глобалізація змінила світ

Науково-технічний прогрес, розвиток інформаційних технологій, стрімке зростання швидкості пересування людей, товарів, послуг, інформації, фінансових капіталів – це все те, що максимально сприяло глобалізації світової економіки.

У поєднанні із заходами з розвитку міжнародної торгівлі в рамках СОТ, глобалізація світової економіки не могла не привести до надзвичайно потужних зсувів всієї міжнародної економічної системи.

Стрімке зростання руху інформаційних потоків призвело до того, що рівень освіти та професійних знань в раніше економічно відсталих, периферійних країнах почав швидко зростати.

Науково-технічні новації можуть впроваджуватися майже одночасно, як в розвинутих країнах, так і в тих, які ще недавно було прийнято називати такими, що розвиваються.

В глобалізованому світі діють ті ж самі закономірності функціонування ринкової економіки, що характерні на рівні окремо взятих країн.

В умовах вільного руху людей, товарів, послуг в межах всієї планети фінансові капітали почали пересуватись в бік країн, де дешевші засоби виробництва.

Якщо можна доволі швидко і недорого транспортувати товари з однієї країни в іншу, навіть якщо та знаходиться на протилежному боці планети, то головним фактором, що визначатиме, де розміщувати промислові потужності, буде ціна робочої сили та сировини.

Перед транснаціональними корпораціям не стоїть питання забезпечення зайнятості, рівня добробуту, соціального захисту громадян тієї чи іншої країни.

Тому вони доволі легко йдуть на закриття виробничих потужностей в країнах, в яких дорога робоча сила, високі податки, та жорсткі екологічні та інші вимоги до виробництва, і переміщують їх туди, де робоча сила значно дешевша і вимоги до стандартів виробничої діяльності поблажливіші.

Зрозуміло, можна скільки завгодно звинувачувати власників таких корпорацій в аморальності, жадібності, не патріотизмі та космополітичності, але вони діють у точній відповідності з головним економічним законом ринкової економіки: на рівний капітал – рівний прибуток.

Капітали рухаються туди, де вигідніші умови бізнесової діяльності та вища норма прибутку. І ніхто, і ніщо не може зупинити цей закономірний процес.

Отже однієї з головних фундаментальних причин першої економічної кризи глобалізованої економіки стало те, що за останні двадцять років відбулось поступове, але потужне переміщення основних виробничих потужностей в країни Азії.

Озирнувшись назад і згадавши, яким світ був ще двадцять років тому, ми можемо чітко усвідомити, що світ змінився – Європа та Сполучені Штати Америки на цьому етапі розвитку людства перестали бути головними "фабриками" світу, які раніше і себе забезпечували готовою продукцією, і постачали її всім іншим країнам світу.

Життя в борг не довічне

Друга причина цієї кризи багато в чому є наслідком першої. Можновладці більшості розвинутих країн, спостерігали протягом останніх двох десятиліть цей процес втечі промислового капіталу, але нічого не протиставили цьому.

Замість цього вони почали підтримувати, та навіть підвищувати, рівень добробуту своїх громадян шляхом підвищення соціальних стандартів життя, сприяння споживчому та іпотечному кредитуванню, тобто "гарному життю в борг".

Ще гірше, що уряди також, замість того, щоби провести, можливо, не дуже популярні реформи, спрямовані на підвищення ефективності економік своїх країн, почали жити в борг, з кожним роком збільшуючи розмір суверенних боргів.

Але життя в борг, як наркотична залежність, передбачала потребу у все більшому підживлені економік за рахунок запозичень.

Протягом багатьох років саме за рахунок запозичень забезпечувалося зростання економік. Доволі показову штучність такого зростання можна спостерігати останні два роки після першої хвилі глобальної економічної кризи 2008-2009 років.

Уряди, залазячи "по вуха" в борги, створювали видимість відновлення економічного зростання. Але незрівнянність обсягів нових боргів у порівнянні з темпами відновлення економік можна вважати вражаючою.

Яскравий наочний приклад - Сполучені Штати Америки, в яких лише за три роки суверенний борг зріс більше ніж на третину – з 9,5 трлн доларів до більше ніж 15 трлн доларів, на листопад 2011 року.

При цьому сукупне зростання економіки США за ці три роки в кращому випадку становило лише 5-6%.

Рано чи пізно, має наступити момент, коли суми боргу стануть не підйомними для цих країн. Поки проценти за цими суверенними боргам становили 2-3% річних, їх обслуговування було цілком можливим, хоча вже зараз лише на сплату процентів доводиться витрачати до 15% всіх бюджетних витрат.

Коли ж, як в Італії, проценти за борговими зобов’язанням зростають до 7% річних, бюджет країни вже просто не може їх обслуговувати.

ФРС та ЕЦБ вже не можуть бути центральними банками світу

Ще одною складовою цієї глобальної економічної кризи, яка також пов’язана з глобалізацією та значним зростанням міжнародної торгівлі, є очевидна невідповідність існуючої міжнародної валютної системи вимогам часу.

Повоєнна світова економічна система базується на виконанні Федеральною резервною системою США функції центрального банку світу.

Саме долар був і залишається нині головною розрахунковою валютою в міжнародній торгівлі. І поки частка США в загальному обсязі світового ВВП превалювала, а розмір міжнародної торгівлі був відносно незначним, долар упевнено виконував функцію засобу платежу.

Статус ФРС як центрального банку світу давав змогу США отримувати дохід, відомий як "сеньйораж".

Випускаючи в обіг нічим не забезпечені грошові знаки, американський уряд і всі фізичні та юридичні особи Сполучних Штатів могли купувати цілком реальні товари та послуги практично в будь-якій країні світу.

В той же час виконання ФРС функції центрального банку світу має не такий однозначно позитивний характер для Сполучених Штатів.

Річ у тім, що внаслідок зростання та глобалізації світової економіки та нарощування обсягів міжнародної торгівлі виникає все більша потреба в додаткових доларах як засобу платежу.

Якщо їх бракує, то їхня ціна починає зростати, що спричиняє зміцнення обмінного курсу долара до інших валют. А це, у свою чергу, погіршує умови для експортерів та стимулює здешевлення і збільшення обсягів імпорту.

Тобто задля недопущення зростання курсу долара до інших валют ФРС фактично змушена емітувати все більше і більше грошових знаків.

А зростання попиту на основні ресурси (нафта, метал, продукти харчування тощо) з боку економік Китаю, Індії, Бразилії та інших країн світу, не могло не провокувати підвищення цін на них і, як наслідок, потреби в ще більшій кількості обігових коштів, необхідних для забезпечення розрахунків у міжнародній торгівлі.

Крім цього, функція грошей як засобу платежу поєднується зі ще однією функцію – бути засобом заощадження. Зрозуміло, якщо ти не маєш можливості зберігати й накопичувати якусь валюту, то не будеш зацікавлений і розраховуватись нею.

Ось тут починається нове коло проблем американської економіки.

Частка доларів США, яка тимчасово не використовується, як засіб платежу в міжнародній торгівлі, потрапляє на американський фондовий ринок, що зумовлює штучне зростання доходів простих громадян, бізнесових структур та бюджету США.

Так, спочатку доходи отримують інвестиційні банки, які надають комісійні послуги з випуску цінних паперів і їх продажу американським та іноземним інвесторам (доходи від цих послуг щорічно становлять десятки мільярдів доларів).

Збільшення кількості вільних доларів стимулює збільшення попиту на цінні папери й зростання цін на них, що призводить до різкого зростання доходів усіх інвесторів.

А це, у свою чергу, стимулює кредитування під купівлю цих цінних паперів.

З одного боку, таке зростання спекулятивних доходів сприяло збільшенню споживчого попиту, з другого – ще більше розігрівало американський фондовий ринок і формувало величезну бульбашку не підкріплених реальною вартістю фондових активів.

Таким чином, в ситуації коли на ФРС фактично лежить функція центрального банку світу, Сполучені Штати знаходяться в пастці, з якої не так просто знати вихід.

Але і це ще не все. Збільшення доларів в обігу неминуче провокує їх знецінення. І найбільше від цього страждатимуть десятки мільйонів пересічних працюючих американців і тих, хто вже досяг пенсійного віку.

Більшість американців крім певних виплат із солідарної пенсійної системи США отримують також пенсії за рахунок накопичень, які протягом десятиліть надходили у вигляді внесків на їх персональні пенсійні рахунки в недержавних пенсійних фондах.

Значна частина цих коштів розміщена в довгострокові державні казначейські зобов’язання США (Treasury Bills).

До речі, не Китай, як помилково вважає більшість пересічних громадян, є головним кредитором уряду США. Саме американські недержавні пенсійні фонди найбільше позичили своєму уряду. З 15 трлн доларів сукупного суверенного боргу США більше 9 трлн доларів тримають саме американські недержавні пенсійні фонди.

Доходність по Treasury Bills мінімальна. Головна їх перевага полягає в тому, що вони є більш надійними з точки зору збереження номінальної вартості.

Але внаслідок невпинного зростання емісії доларів та відповідного зростання інфляції ці заощадження в державні казначейські облігації суттєво знецінюються.

Таким чином не тільки нинішні, але і наступні покоління пенсіонерів втратять значну частину своїх пенсійних накопичень. А якщо додати фантастичні втрати недержавних пенсійних фондів США після знецінення іпотечних цінних паперів, які завжди вважалися другими за надійністю після Treasury Bills, то картина пенсійного майбутнього для десятків мільйонів пересічних американців, виглядає доволі сумною.

Їх добробут буде значно нижчим ніж це було 15, 20 та навіть 30 років тому.

Очевидно, що світова спільнота зіштовхнулась з надзвичайно складною проблемою. Суть її полягає в тому, що жодна країна, навіть дуже економічно потужна, вже не може виконувати функцію центрального банку світу.

Бретон-Вудська валютна система, що заснована наприкінці Другої світової війні в 1944 році, і яка в 70-ті роки минулого століття була трансформована в Ямайську валютну систему з домінуванням долару як головного міжнародного засобу платежу та заощаджень, себе вичерпала.

В умовах глобалізованої економіки існує гостра потреба у формуванні принципово іншої міжнародної валютної системи, яка не буде прив’язана до грошової одиниці однієї країни чи групи країн.

Подолання цієї глобальної економічної кризи можливе лише за умови формування нової валютної системи та нової системи функціонування транснаціональних фінансово-кредитних установ.

Але її розбудова – це надскладне завдання, реалізація якого, навіть якщо його зможуть реалізувати інтелектуально та організаційно, буде розтягнуто в часі щонайменше на десятиліття.

Причому слід усвідомлювати, що продовження функціонування існуючої валютної системи провокує і провокуватиме надалі дестабілізацію світової економіки та валютних систем окремих країн.

Показовою є ситуація зі Швейцарією, яка зіштовхнулась з тим, що інвестори зі всього світу вирішили, що саме швейцарський франк є найбільш надійним в умовах кризи.

Наскільки це твердження справедливе, питання доволі спірне. Але саме внаслідок подібного припущення почалася масована скупка швейцарських франків, що викликало суттєве його здороження по відношенню до інших валют світу.

В результаті цього швейцарські товари значно подорожчали та стали менш конкурентоспроможними як на внутрішньому та і на зовнішніх ринках.

Зараз центральний банк Швейцарії прикладає неймовірних зусиль з метою зупинення зміцнення швейцарських франків шляхом скупки іноземних валют з відповідною емісією національної валюти. Але це породжує іншу загрозу – зростання інфляції.

Цей факт наочно демонструє, що сучасна міжнародна валютна система може ззовні привнести суттєві проблеми не тільки в економічно слабкі країни, а і в країну зі стабільною ефективною економікою.

Причому проблем може виникати навіть більше не тоді, коли національна валюта знецінюється, а коли вона міцнішає.

Єврозона як приклад непрофесійного романтизму та економічної безвідповідальності політиків

Окремо слід зупинитись на країнах Єврозони, більшість з яких опинились у вкрай скрутному становищі.

До тих складнощів, з якими зіштовхнувся світ внаслідок глобалізації, і які можна вважати об’єктивними, європейські політики додали проблем своїм країнам у зв’язку зі своїм непрофесійним євро-романтизмом та економічною безвідповідальністю.

Головною метою формування Єврозони було створення єдиного європейського ринку з потужним виробничим потенціалом, вільним рухом робочої сили, товарів, капіталів.

У поєднанні з єдиною стабільною наднаціональною валютою, без втрат, які виникають внаслідок конвертації одних валют в інші, це, на думку "батьків" Єврозони, мало перетворити Європу в потужного геополітичного гравця, який суттєво впливатиме на розвиток всієї планети.

Ці аргументи на підтримку ідеї формування Єврозони були цілком слушні. Але при цьому були знехтуванні загрози та виклики, які виникали одночасно з її формуванням.

По-перше, створення Єврозони не передбачало появи сильного наднаціонального європейського уряду та єдиного європейського держбюджету, який мав би бути головним по відношенню до національних держбюджетів.

В результаті цього частина функцій з управління європейською економікою опинилася в руках наднаціональних органів, а частина залишилась у національних.

Функції з митної та грошово-кредитної політики почали регулюватися та контролюватися чиновниками Євросоюзу. Натомість бюджетна та фіскальна політика залишилась у введенні національних урядів.

Внаслідок цього вкрай неприродного симбіозу виникла ситуація, коли ані наднаціональні органи, ані національні не мали достатнього інструментарію для здійснення ефективної економічної політики.

По-друге, входження в Єврозону країн з дуже різним рівнем ефективності національної економіки, продуктивності праці, якістю державного управління призвело до того, що економічно слабкі країни отримали надто "міцну" валюту.

Але національна валюта крім того, що визначає вартість економічних цінностей в країні, ще і відображає реальну ситуацію в економіці. Якщо економіка слабка, то утримання низької інфляції та незмінність курсу національної валюти до інших валют світу, лише створює додаткові проблеми.

Це як намагання утримати стабільну температуру, характерну для здорової людини, у хворого на ОРЗ. "Збивання" температури лише шкодить організму, не дозволяючи йому боротися з хворобою.

В слабкій економіці "міцна" валюта деформує реальні цінності. Вона провокує дорожчання робочої сили, сировини, всього що формує ціну виробленої продукцію, роблячи її неконкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Але "міцність" валюти в економічно слабких країнах, зі зростаючим безробіттям, негативним сальдо торгівельного балансу, збільшенням державного боргу, лише до якогось моменту може створювати ілюзію, що все добре.

В якийсь момент внаслідок економічної кризи, причини якої можуть бути сформовані навіть за межами такої економічно слабкої країни з "міцною" валютою, вся сукупність проблем випливає назовні.

Приклад таких країн, як Іспанія, Італія, Португалія, вже не кажучи про кричущу ситуацію з Грецією, свідчить, що "міцна" валюта для них вкрай негативно впливала і впливає сьогодні на їх економічний розвиток, на можливості боротися з економічною кризою.

У цих країн фактично існує лише два шляхи. Перший передбачає, що вони погоджуються стати складовою єдиної федеративної держави, в якій є більш сильні країни, що готові брати на себе тягар економічних негараздів слабких територій, займаючись в тому числі формуванням в них більш ефективної системи державного управлінні.

Другий шлях – це повернення до власних національних валют, регулювання економіки всіма існуючими інструментами економічної політики, та знаходження свого місця в сучасному світі, де формуються нові центри впливу, які концентрують основні фінансові та промислові потужності.

Ще однією проблемою для країн Єврозони стало штучне зміцнення євро.

Це зміцнення пов’язано з тією ж дилемою, з якою зіштовхнулися Сполучені Штати Америки. Поки кожна країна нинішньої Єврозони мала свою національну валюту, не виникало, за виключенням, може, німецької марки, особливого попиту на них як засобу платежу в міжнародній торгівлі.

Формування Єврозони та поява єдиної наднаціональної валюти – євро, спровокувало зростання попиту на нього, як засобу міжнародного платежу та заощаджень.

Внаслідок цього відбулось суттєве штучне зміцнення євро по відношенню до інших валют. А це додало ще більших проблем країнам Єврозони, особливо тим з них, що не могли похизуватись міцною ефективною економікою.

Товари цих країн ставали менш конкурентоспроможними на внутрішньому та зовнішніх ринках.

Отже причини, що породили кризу сучасної світової економіки, носять глибинний характер.

Вони не можуть зникнути швидко. Очевидно, що світ вступає у фазу довготривалого процесу глобальних трансформацій, який триватиме від десяти до двадцяти років, з поки що дуже погано прогнозованими змінами та геополітичними катаклізмами, які цілком ймовірно відбуватимуться на наших очах.