Сланцева революція для України

Сланцева революція для України

Росії не завадило б усвідомити, що нині Європа набуває рис пост-газпромівської спільноти. Адже скинути ярмо "однієї великої труби" прагнуть чимало країн. Їх кличе та надихає звучання цілого оркестру інших "труб" – розмаїтих та таких, що виключають політичну залежність.
Понеділок, 11 березня 2013, 15:18
Андрій Шкіль

Відомий американський політик і колишній директор ЦРУ Джон Дейч назвав видобуток сланцевого газу найважливішою подією в енергобізнесі за останні 50 років. Так склалося, що поняття "сланцевої революції" пов`язане насамперед зі Сполученими Штатами – у 2009 році ця країна вперше обігнала Росію за видобутком даного виду палива.

 

Для США видобуток сланцевого газу став гарантією власної енергетичної безпеки – про це у 2009-му заявила адміністрація Білого дому. Що стосується України, то наша газова незалежність – попереду. Першу свердловину в рамках контракту з компанією Shell пробурять тоді, коли будуть отримані дані про те, що екологічні ризики, пов`язані з видобутком сланцевого газу, дорівнюють нулю.

Таким чином, лише влітку цього року стане зрозуміло, чи є на Олеській газоносній площі омріяний вуглеводень. Що ж до попередніх оцінок, то за оцінками західних компаній запаси сланцевого газу в Україні становлять 5 трлн. кубометрів, а запаси вугільного метану є ще більшими.

Із такими "вихідними даними" була надія, що за 7-10 років Україна експортуватиме власний газ, а тому всі розмови про те, що українську ГТС без наявності в ній російського газу слід буде демонтувати, виявляться, м`яко кажучи, передчасними.

Пройшло відносно небагато часу, і карта "нікчемності" української ГТС знову розіграна на найвищому рівні. Що ж стосується іще не добутого сланцевого газу, то йому вже оголошено інформаційну війну. Поки не газ закачують у сховища, а гігабайти інформації про те, яким небезпечним, екологічно шкідливим та фінансово невигідним може стати такий видобуток.

На зустрічі з українським колегою президент Росії Владімір Путін ще раз вказав Україні на її "стратегічну помилку": невчасне виконання забаганок РФ. Якби Росія орендувала ГТС України раніше, то вже забезпечила б її модернізацію, завантаження та розвиток, просторікував Путін. На оренду Україна згодна, поспішив завірити ВВП Віктор Янукович.

Проте його візаві нині грає на підвищення, даючи зрозуміти, що про оренду говорити запізно, адже тепер Росія не проти придбати ГТС у повну власність. Свого часу подібний план було реалізовано із "Белтрансгазом", акції якого "Газпром" планомірно скуповував протягом 2007-2011 років, аж поки не став фактичним власником підприємства.

Найцинічніше те, що, палко бажаючи мати нашу ГТС, Путін одночасно применшує її значимість та лякає українську сторону тим, що незабаром система втратить будь-яку вартість… Між тим, якщо відволіктися від України і оцінити сприйняття Європою Росії та її всесильного "Газпрому", то стан цей можна висловити одним словом: втома.

Дедалі більше європейських держав настійливо шукають альтернативу російському газу. Першою ластівкою стала Хорватія: 60% свого попиту у природному газі ця країна забезпечує за рахунок власного видобутку, решту на її терена з 1 січня 2011 року імпортує італійська компанія ENI.

Коли у 2010-му контракт із Газпромом добіг кінця, поновлювати його Хорватія не стала. Аналітики ринку зазначають, що ця країна навряд чи повернеться до співпраці з Росією, оскільки планує будувати власний термінал скрапленого природного газу. Що стосується Італії, то вона вже має плавучий термінал в районі Неаполя, і, згідно повідомлень, "нарощує свій портфель контрактів".

Слідом за Хорватією відмовитись від російського газу має намір і Болгарія. Керівництво країни заявляє, що це буде зроблено протягом двох-трьох років – як тільки паливо з Росії вдасться замінити власним продуктом, а також сланцевим газом і газом, імпортованим з Туреччини. Крім того, Болгарія збирається будувати газогін до Туреччини, яким до країни надходитиме 1 мільярд кубометрів азербайджанського газу.

Уникнути додаткових закупівель російського палива планує і Фінляндія – за рахунок розвитку атомної енергетики. Тамтешні очільники називають таку програму "амбіційною" і підкреслюють, що Фінляндія не зацікавлена у підключенні до газової інфраструктури, котру Росія хоче розбудовувати у Карелії та Мурманській області.

Одночасно із цим відразу дві німецькі компанії – RWE та E.ON – подали в суд на російський Газпром. Мета акції – зменшити ціну на блакитне паливо, яке німці імпортують з РФ. Щоправда, спочатку концерн E.ON, на долю якого доводиться практично 50 відсотків збуту Газпрому в Німеччині, намагався добитися перегляду ціни на газ шляхом переговорів, але це виявилося марною справою.

Відтак Німеччина звернулася до Арбітражного суду, тим паче, що прецедент вже було створено: до Арбітражного суду Стокгольма на Газпром позивалася італійська компанія Edison, яка також домагалася зниження цін на газ. Цим шляхом пішли і грецька газова компанія DEPA та польська PGNiG (Polskie Gornictwo Naftowe i Gazownictwo).

Перелік подібних прикладів можна продовжувати. Мета звернення до них одна: акцентувати на методах, до яких вдаються європейські країни, аби нівелювати тиск "Газпрому". Це – судові позови із одночасним пошуком шляхів диверсифікації постачання палива на свої терена.

Зрозуміло, що перший варіант для офіційного Києва є неприйнятною моделлю поведінки. Нинішній режим не позиватиметься до міжнародного арбітражу на російського монополіста. Відтак їй слід бодай подбати про інші чинники убезпечення від газової залежності.

До речі, в контекті скрапленого газу не можна не згадати, як ще донедавна чиновники виношували проект під назвою "Національний проект "LNG-термінал", який було обіцяно запустити в дію на Чорноморському узбережжі нашої держави ще до 2014 року.

Якби цей термінал – як анонсували куратори проекту – було заповнено п’ятьма мільярдами каспійського газу – Україна стала б на шлях долання гнітючої залежності від Газпрому, а країни Центральної Європи набули можливість отримувати цей газ через український термінал.

Проте, повертаючись до існуючих реалій, слід зауважити, що тепер тими, хто справді обстоює українську енергетичну незалежність, ставку зроблено на сланцевий газ, з якого я почав свою статтю. Протистояти цьому може хіба що "екологічна опозиція", за влучним виразом Financial Times. Подібна "опозиція" є прямим лобістом інтересів російського "Газпрому", і розглядати її в іншій якості було б великою помилкою.

На активізацію "екологів" звернула увагу преса, і, як це часто буває останнім часом, не вихолощена українська, а закордонна). Цитована вище Financial Times відзначила цікавий збіг: рахунок на сім мільярдів доларів (за недобір Україною російського газу, "Газпром" виставив саме напередодні підписання нами угоди з компанією Royal Dutch Shell. "За цією угодою, Shell експлуатуватиме значні, очевидно, українські резерви сланцевого газу. Угода з Shell стала найбільш рішучою донині спробою Києва звільнитися від енергетичної монополії "Газпрому", – резюмує FT.

Що б не казали проросійськи налаштовані політики та експерти, а видобуток сланцевого газу забезпечить Україну паливом щонайменше на 140 років – про це вже повідомляє вітчизняний "Кореспондент". Видання додає, що в буріння однієї лише свердловини Shell готова інвестувати 200 мільйонів доларів. А це означає, що в якості бонусу Україна отримає нові робочі місця на додаткові відрахування у бюджет.

Якщо оцінювати міжнародну реакцію на проект видобутку сланцевого газу в Україні, то Європа і США готові надати нам допомогу у його реалізації. Після укладання контракту з Royal Dutch Shell на стадії розробки знаходяться угоди з Сhevron та Exxon Mobil. Очікується, що ці американські нафтогазові гіганти будуть розробляти сланцеві родовища на заході України та на шельфі Чорного моря.

Виступаючи на початку лютого на Мюнхенській конференції з питань безпеки, комісар ЄС з енергетики Ґюнтер Еттінґер вже згадав Україну як країну, котра в майбутньому може стати експортером газу до ЄС. Нині у Брюсселі сподіваються на те, що, показавши українському керівництву конкретні переваги співпраці з Євросоюзом, досягти політичних змін вдасться значно скорше.

Що ж стосується Росії, то їй не завадило б усвідомити, що нині Європа набуває рис пост-газпромівської спільноти. Адже скинути ярмо "однієї великої труби" прагнуть чимало країн. Їх кличе та надихає звучання цілого оркестру інших "труб" – розмаїтих та таких, що виключають політичну залежність.

Ера монополістів, домінуючих компаній та довкологазових маніпулянтів відходить у минуле. Це незле зрозуміти й українській правлячій верхівці і припинити, врешті-решт, боятися та догоджати північному сусіду. Росія лишатиметься власником свого газу, а Україна – незалежним від нього гравцем. І, по-моєму, це цілком справедливий розподіл наших геополітичних ролей.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua